6. Осип остерігає панича

Іван Франко

Стояла важка мовчанка. Осип, очевидно, ждав, аби панич промовив перший. Та сей не озивався, не дивився на нього. Тоді Осип сів на стільчику оддалік від панича і, опершися ліктями на коліна, а голову взявши в долоні, немов споминаючи щось, немов казку кажучи якимсь малим дітям, почав говорити:

– Коли я був малий, то дуже любив наставляти пастки на щурі. Зловлю, бувало, таку бестію до пастки і маю забаву. Розпечу дріт і притулюю щурові раз до хвоста, потім до лапки, далі до рила, до ока, де попаду. А він усе: пі-пі-пі! А я регочуся, як він підскакує, в’ється з болю, пікає, крутиться, перекидається і не може дати собі ради. І так мучу його не раз день і два дні, поки не замучу на смерть.

Панич стрепенувся і плюнув, але не говорив нічого.

– А я й не знав тоді, – говорив далі Осип, – що той нещасливий щур у пастці – то я сам. Вийду, бувало, між сільські діти, почну з ними бавитися, а вони, скоро що, зараз до мене: «Панський собака! Панський собака! Іди геть від нас!» А мене так якби розпеченим дротом, але не в руку, не в око, а в саме серце. Прибіжу додому, хотів би пожалуватися мамі, виплакатися коло неї, а вона сама сидить у куті на припічку та й плаче, та й нарікає: «Ой, моя доленько! Чи на те ж я росла, як квіточка цвіла? Чи того ж я ждала, що мене на старість погонять на панщину, що отаманські канчуки будуть гуляти по моїх плечах?» Чую се і вже не плачу, сльози з горла капають назад у серце, і печуть там, і дусять, і вертять.

Панич понурив голову, але не говорив нічого.

– Але раз мав я за своє. Зловив щура і взявся мучити його, але якось дверці від пастки не були добре заперті. Як я припік мойого щура, як сей кинеться, як не відчинить дверець, як не скочить, та просто до мене, як не вп’ється зубами в мою руку!.. Я зверещав, прибігла мама, рятує, рве скажену звірюку від мене, та де тобі! Відірвала від руки, він за ногу вчепився, гризе, калічить. Ледво-не-ледво вбила його, а мене мусила водою відливати та хлібом, та павутиною рани затикати. Відтоді я зарікся щурів мучити. Ну, а нині хотів би й сам мати де з ким такий обрахунок, як той щур зо мною.

– Вороже тяжкий, чого тобі треба? – обізвався панич.

– О, тут якась жива душа відзивається! – промовив Осип, перескакуючи в веселий тон і випростовуючись. – Се ви, паничу, коби здорові були?

– Чого тобі треба від мене, говори! – мовив Никодим, не дивлячися на нього.

– Та я прийшов вам сказати, щоб ви не ждали на парубків. Вони вам красненько дякують за гостину, але більше не прийдуть на ваші вечерниці.

Панич закусив уста.

– Ну, що ж, не прийдуть, то як собі хочуть. Я їх досі не силував і далі не буду силувати. Чи стілько всього ти мав мені сказати?

– Ні, маю ще дещо.

І він присунув стільчик близько до стола, сів напротив панича і, дивлячись йому просто в очі, мовив притишеним голосом:

– Ви лагодитеся до повстання?

Панич зірвався зовсім так, як той щур, котрому приложено розпечений дріт до лапки.

– Хто? Я?

– Ну, не ви самі, а загалом, панове поляки… по всім краю.

– Нічого не знаю про се.

– Ей, паничу! Говоріть по правді! Мене не ошукаєте.

– Хлопе! Як ти смієш?.. – грубо крикнув Никодим, хмурячи брови.

– О-о-о! – кепкуючи, мовив Осип. – Так швидко ви забули всю… ту рівність і свободу, що проповідали нашим парубкам! Скоро що до чого, так зараз: «Хлопе, як ти смієш?» Фе, паничу! Се негарно. І без потреби. Мене тим не застрашите, а собі не поможете.

Панич затиснув зуби з лютості й розпуки, але мовчав. Він готов був кинутися на сього поганця і роздерти, зубами гризти його, але здержував себе. Очевидно, він знав щось і був певний себе, коли поводився так без церемонії з паничем. Що ж таке знав він?

– Ну, не хочете ви мені сказати всеї правди, то я скажу вам, – мовив Осип. – Отже, 18-го лютого має бути повстання, відразу в цілім краю, правда?

– Боже! – скрикнув панич і вхопив себе обома руками за голову.

– Ага, допекло? Чекайте, я маю ще дещо! Поночі уоружені панове мають напасти на касарні, повбивати або пов’язати вояків, позабирати оружжя…

– Лотре! – скрикнув панич і кинувся на Осипа. – Відки ти се знаєш? Я тебе не пущу відси живого.

Осип був спокійний. Він був сильніший від панича, а сей не мав при собі ніякого оружжя. Зрештою він знав добре, що одним словом може розбити всю паничеву злість, мов вітер чорну хмару.

– Та ви, паничу, не гнівайтеся, – мовив він, не боронячися, – і вислухайте, що я маю вам сказати, а потім уже робіть, що знаєте.

– Ти ще щось маєш сказати?

– Ну, певно. Адже ще найважнішу річ.

– Найваж… боже, додай мені сили!

– Ото-то-то! Справді, сили вам треба! Як ви думаєте, від кого я довідався про все те, що кажу вам?

– Від Гриця.

– Ну, то дуже помиляєтеся. Я з Грицем лише стілько говорив, що ось тут при вас.

– В такім разі хіба від чорта.

– Ото-то-то! Вгадали, бігме боже, вгадали! – регочучися, мовив Осип. – Ви були в Сяноку вчора, правда? А я був позавчора і довідався про все днем раньше від вас.

– У Сяноку?

– Ну, так, у Сяноку,

– Від кого?

– Ви ж самі сказали від кого. А по ім’ю його називати не моя річ. Досить того, що не брехав, правда?

– Боже мій! – скрикнув панич у розпуці. – Що се все має значити? Невже ж би всьо було зраджено?

– Слухайте, паничу, – мовив далі Осип, переходячи зовсім у поважний тон. – Досі ви бачили в мені ворога. Але я не є ваш ворог. Що було між нами, то було, але мені жаль вас. Ви не злий чоловік. А притім сама справа, до котрої ви замішалися, дуже погана, сто раз поганіша, ніж вам здається. Я хотів би остерегти вас.

Панич сидів, понуривши голову, немов ждав іще нового удару.

– Видите самі, що всі ваші заходи дуже добре відомі там, де би не повинні бути відомі. Зрозумійте тепер, що в такім разі зачинати повстання…

– Але ж се неможливо! – скрикнув панич.

– Гадаєте, що вас усіх переловлять, поарештують перед вибухом?

– Ну, певно.

– Отже, ні. Будьте певні, що ні.

– А ти як се знаєш?

– Що вас то обходить? Я знаю щось далеко більше. Щось таке… Слухайте!

І Осип, нахилившися до паничевого вуха, шепнув йому кілька слів. Панич скочив, мов опарений.

– Ти здурів, Осипе! Се не може бути!

– Се правда.

– Але ж се…

– Мовчіть! Знайте своє і мовчіть! Я остеріг вас. Робіть тепер, що самі знаєте, але мене не видайте! Добраніч!

І він, насадивши кучму на чоло та схилившися в низеньких дверцях бабиної хати, пішов геть.

– Осипе, Осипе! – кричала вслід за ним баба. – Ну, а що ж буде з тим усім, що я наварила? Де мої хлопчики? Прийдуть зараз? Добре-добре, я зачекаю, – додала вона, немов відповідаючи на якісь слова, котрі підшепнула їй її власна душа.

А панич довгу хвилю сидів на місці, мов остовпілий, не можучи ані ворухнутися, ані зібрати своїх думок докупи. Він був блідий, мов труп.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 241 – 244.