15. Гриць відмовляється від польської конспірації

Іван Франко

В неділю Гриць застав у панича цілу купу панів. При столі, заставленім полумисками, повними накраяної шинки, ковбас та холодної телятини, тарелями, склянками і чарками, сиділи серед голосної розмови, сміхів і жартів різні люди, молодші й старші, в цивільних одягах і гвардійських мундурах. Гриць зразу подався назад і хотів іти геть, та панич вибіг за ним.

– Ні-ні, Грицю, не бійся, ходи сюди! Ми тут чекаємо на тебе. Пани хочуть бачити тебе.

– Що се за пани? – шепнув Гриць.

– То наші. Потому розповім тобі. Ходи!

І, взявши Гриця попід руку, як дівчину до танцю, Никодим попровадив його до кімнати, де сиділо товариство.

– Мої панове, – мовив він голосно, – се той парубок, про котрого я розповідав вам.

– А, браво, браво! Давай його сюди! Ану, хлопче, дай руку!

І багато панів, особливо молодших, повставало з крісел. Вони обступили Гриця, стискали його руки, любуючися його заклопотанням, що густим рум’янцем розлилося по його лиці. Тільки один пан, що сидів на почеснім місці кінець стола, не рушився з місця і, злегка прижмуривши очі, дивився на Гриця. Никодим попровадив його до того пана, котрого тут усі вважали найважнішою особою.

– Генерале! – мовив Никодим, клонячи голову перед тим паном. – Отсе мій сільський адлятус, товариш у конспіраційній роботі, хлопець, що з незрівнянним геройством витерпів важку кару, а не зрадив мене.

– Hm, ładny chłopiec! – якось цинічно моргаючи, буркнув генерал. – Придався б і до іншого рода конспірації, а?

Гриць не розумів гаразд промови панича, ані генерала, та з слів і моргань обох тих панів дихнуло на нього чимсь неприємним, немов тим гарячим, затруєним духом, що йде від затхлого багна. Він уже настільки освоївся, що досить певними очима, по-військовому придивлявся тому, кого звали генералом. Сказавши правду, нічогісінько генеральського не було в його непочесній фігурі. Поперед усього фігура була не в військовім мундурі, а в звичайнім, досить зашастанім цивільнім убранні.

А по-друге – лице! Се було лице трупа, огидливе, жовте, аж зеленкувате, з блідими губами, без крапельки крові, без виразу, аж страшне своєю мертвотою і бридкістю. Хоч волосся на голові вже геть було шпакувате, на лиці генерала не було ніякого заросту, і се надавало йому ще огидливіший вираз. Тільки очі, чорні, невеликі та блискучі, бігали живо і, бачилось, пронизували чоловіка, вгризалися в тіло і в душу, та в них грав вираз такої безсердечної холодності, такої погорди до людей і такої безстидності, що вони робили більше враження очей їдовитої гадюки, ніж чоловіка. У Гриця дрож пробігла по всім тілі, коли його очі зустрілися з поглядом сього генерала. Він не міг видержати сього погляду і похилив очі з таким чуттям, немовби його впечено в саму душу.

Тим часом Никодим, запрезентувавши Гриця ще одному високому, статному панові з великими сивими вусами, в гвардійськім мундурі, котрого він величав полковником, запровадив свойого гостя на другий кінець стола, де сиділа молодіж, посадив його і сам сів коло нього. Він заопікувався заклопотаним хлопцем, наклав йому в тарілку м’ясива, налив у чарку вина і припрошував дуже сердечно. В його голосі чути було давню щирість, що так подобалася Грицеві ще в селі. Загалом Гриць завважив, що сьогодні панич спокійніший, ніж був перед кількома днями, говорить весело, навіть жартує і чує себе, як дома. І інші молоді паничі, що сиділи близько нього, були для нього дуже чемні, припрошували його, аби їв, стукалися з ним чарками і пили на його здоров’я. Тільки підвівши очі і зирнувши просто здовж стола, Гриць побачив вперті в нього гадючі очі генерала і знов почув, як мурашки забігали у нього за плечима.

– Що се за генерал такий у вас? – запитав він шепотом панича.

– О, се славний чоловік! – шептав Никодим. – Знаменитий чоловік, великий вояк. Се генерал Йосиф Бем! Запам’ятай собі його ім’я. В ньому наша головна надія.

Гриць не чував нічого про Бема, то й не міг розуміти гаразд паничевої радості. Він пробував здалека уважно придивлятися знаменитому генералові, але не міг, бо генерал майже не зводив із нього своїх очей, а Гриць не міг видержати його погляду.

Поки гості їли й пили, розмова йшла гуртова, голосна і безладна. Та коли поїли все, що було на столі, Никодим поналивав усім чарки, генерал добув із кишені срібну табакерку і задзвонив об неї ножем. У кімнаті зробилося тихо, і генерал дав слово господареві дому Никодимові. Сей говорив коротко, подякував гостям, що прийшли до нього, подякував особливо генералові і випив за здоров’я гостей. По нім промовив полковник, головний комендант народової гвардії. Подякувавши господареві за гостину, він звів бесіду на Гриця, величав його як героя з-під сільської стріхи, як надію кращої будущини.

– Доки серед нашого люду є такі золоті серця, така вірність, така любов до своїх панів, доти сміло можемо голосити цілому світові: Jeszcze Polska nie zginęła!

Ci слова повторили всі присутні з великим запалом, а деякі кинулися знов обіймати і цілувати Гриця. Та ось генерал знову задзвонив, а полковник провадив далі свою перервану промову. Він підніс думку зробити сьому сердечному братові-селянинові невеличку пам’ятку, аби міг згадувати нинішній день, і зложити для нього, що хто може. Всі приняли сю думку з не меншим запалом, полковник узяв свою гвардійську шапку і сам пішов збирати датки. Та обивателі, очевидно, були не при грошах, датки сипалися скупо, і коли складка була скінчена, полковник почав щось шептатися з Никодимом. Зібрано грошей так мало, що стид було давати їх Грицеві, що весь той час сидів, мов на терні, і не знав, де подітися з заклопотання. Нарада тяглася досить довго. Покликано до неї ще кількох панів із товариства, і, порозумівшися з ними, полковник велів учасникам позабирати собі назад, що хто дав, а сам, ніби іменем цілого товариства, дав Грицеві гарний золотий перстень з блискучим червоним камінцем, що був у нього на пальці.

– Носи його, сину, на пам’ятку нинішнього дня! – мовив старий вояк. – На пам’ятку тих щирих приятелів, яких ти нині знайшов у всіх нас.

Гриць не знав, що йому робити. Він був постановив собі не брати грошей, перстеня якось не випадало не брати. Уриваними словами він подякував за честь і за дарунок, та шептом висловив паничеві своє побоювання: ану ж, побачивши у нього такий дорогий перстень, скажуть, що він украв його.

– На се є рада, – мовив панич, – дамо на внутрішнім боці перстеня вирити твоє ім’я і прізвище, а тоді носи його безпечно.

Коли настав який-такий спокій після сього епізоду, промовив генерал. Його голос був сухий, уриваний, мов удари палицею до дошці.

– Głupstwo to! Говорімо про головне! Наскілько ви готові до повстання?

Ніхто не вмів гаразд відповісти на се питання. По досить довгій і прикрій мовчанці полковник почав вичислювати генералові відділи гвардії у Львові і по провінціальних містах, та генерал скривився і перервав йому мову.

– Głupstwo to! Ваша гвардія не варта фунта клоччя. Маєте гармати?

Полковник здвигнув раменами.

– Гармати – то грунт, – стукав своїм дерев’яним голосом генерал. – Поставлю дві гармати на Високім замку, а дві на платформі коло церкви св[ятого] Юра, і маємо весь Львів у руках. Гармати мусимо дістати до рук. Гей, ти! – скрикнув він нараз, обертаючися до Гриця. – Ти, Грицю! Сюди!

Гриць піднявся з місця, військовим кроком підійшов до генерала і станув перед ним по-військовому.

– Кілько маєте гармат на цитаделі?

– Не знаю, пане генерале. Я при піхоті.

– Мусиш дізнатися і донести мені за тиждень, розумієш? Сідай на своє місце.

Гриць відійшов і сів.

– Отсе не гвардія, – півголосом промовив генерал до полковника. – Таких Гриців мусимо мати хоч кілька компаній. Зроблено заходи, щоб їх притягнути на наш бік?

Полковник здвигнув раменами.

– Не знаю, генерале. Се не моя річ. Я маю досить праці з гвардією, щоб яко-тако приготовити її. На військо я не маю впливу.

– А хто має?

– Не знаю, здається, пан Никодим.

– Dziable! – крикнув розсерджений генерал. – Полковнику, коли б я був комендантом і ви дали б мені таку відповідь, я велів би вас розстріляти. Ви комендант, ви повинні все знати, всім кермувати.

І, обертаючися до пана Никодима, він крикнув:

– Пане Никодим!

Сей підбіг і став перед генералом.

– Як стоїть справа з військом? Кілько маєте запевнених?

Никодим увесь почервонів і пару хвиль даремно силкувався сказати слово.

– Поки що… поки що… я нав’язав зносини…

І він похилився і сказав генералові щось шептом.

– Głupstwo to! – буркнув гнівно генерал. – Наша справа чиста і ясна, не повинна боятися денного світла. Просто до цілі – то моя девіза. Гей ти, Грицю, – крикнув він, обертаючися до Гриця. – Сюди!

Гриць сидів мов оголомшений. Він почав розуміти, про що тут іде річ. Щось холодне стисло його за серце, та швидко він переміг себе і загартував своє серце тою самою рішучістю, що була в ньому тоді, коли комісар віддав його воякам на катування. Почувши голос генерала, до котрого тепер виразно чув якесь вороже успособлення, він піднявся з місця і підійшов до нього.

– Ти знаєш, про що тут іде річ?

– Знаю.

– Ну, про що?

– Хочете, панове, робити повстання.

– А що ж ти на се?

– Не знаю, проти кого воно має бути і чого хочете добиватися.

– Хочемо мати свою, незалежну Польщу і відірватися від австрійського цісаря. Що ти на се?

– Пане генерале, я австрійський вояк і присягав цісареві на вірність.

– Głupstwo to! Як відірвемося, то присягнеш на вірність польському королеві.

– Пане генерале, я русин і Польщі добиватися не хочу.

– Co? Co? Co?

Генерал мов вухам своїм не вірив.

– Ти русин? Що се значить?

– Ви поляки, для вас поляк те саме значить, що для мене русин.

– Co? Co? Co? – загуло ціле товариство.

– Але ж, хлопче! – скрикнув добродушно полковник. – Polak a Rusin to wszystko jedno.

– Русини – то тілько часть польського народа, – гукав хтось із товариства.

– То якісь святоюрці набалакали йому дурниць.

– Польща – то наша спільна мати, русинів і поляків.

– Як може русин не хотіти Польщі? То так, як би хто не любив свого власного життя.

– Głupstwo to! – грізно крикнув генерал. – Tu niema żadnych Rusinów! Підеш з нами?

– Ні, пане генерале.

– Ні?

Сеї відповіді генерал, мабуть, не надіявся. Він з виразом дикого гніву зирнув на Гриця, а потім на Никодима.

– Пане Никодиме, – мовив він сухо. – Якби я мав у руках коменду, а ви запросили б мені на довірочну нараду чоловіка, неприхильного нам, я б на місці велів розстріляти вас і його.

– Але ж, генерале, Гриць не є наш ворог! – звинявся Никодим. – Він чесна душа. Він піде з нами, я певний.

– Ні, пане, – мовив твердо Гриць. – Не майте тої надії. Я не піду з вами. Я цісареві присягав.

– Але з мусу, Грицю!

– Що ж робити? А присяги треба додержати.

– Ми знайдемо такого, що тебе звільнить від неї.

– Хоч і так, але вам я не присягну ніколи.

Все товариство стояло при сих словах, мов само не своє.

Всім було ніяково, прикро. Тільки генерал не зводив своїх блискучих очей із Гриця.

– Дай руку, хлопче! – промовив він, перериваючи неприємну мовчанку.

– Ні, пане генерале, не можу.

– Не бійся! Дай руку. Люблю тебе за одвертість і щирість. Так і слід поступати воякові. Ми тебе силувати не будемо. Іди собі. А про се, що тут чув і бачив, ані слова! Розумієш? Скоро що писнеш, пам’ятай, ми все будемо знати, і тоді смерть твоя. Бувай здоров. Kehrt euch, marsch!

Гриць обернувся і пішов. Тільки при дверях, мов нагадавши щось, він обернувся, підійшов до стола і, положивши на ньому свій «гоноровий» перстень, промовив:

– Віддаю вам се назад! Може… знайдеться… хтось… гідніший.

Він промовив ті слова уривано, зацукуючися, мов насилу видушував їх із горла, а потім, салютуючи, обернувся і вийшов геть.

Усі проводили його очима до самого порога, але ніхто не рушився з місця. А коли Гриць, вийшовши, запер за собою двері, генерал мовив:

– Славний хлопець! Никодиме, до тижня маєте приєднати його для нашої справи. Се не легка річ, але можлива. А тепер замкніть двері і укладаймо план кампанії!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 278 – 284.