9. Пан віддається на волю селян

Іван Франко

Минули два тижні від того часу, два тижні страшної непевності і тривоги для старого пана Пшестшельського. Никодим як поїхав, так немов камінь у воду. Ні вістки, ні чутки про нього не було. А тим часом довкола вставали грізні хмари. Тривожні знаки показувалися скрізь. У селі йшли якісь потайні наради. Урльопники їздили то до Сянока, то до Балигорода, то по інших селах. Якісь незнайомі фігури показувалися в селі, заходили до війта, оминаючи двір. Сам, серед тої душної атмосфери непевності і вижидання, старий пан сидів, мов зачумлений у кварантані. Нуда його мучила, ніяка робота не йшла до рук, ніяка думка не клеїлася в голові. Весь день він ходив по покоях, мов неприкаяний. На подвір’я, на гумно рідко заглядав. На хлопів якось не то стидався, не то боявся й глянути.

Панщина йшла по-давньому, люди молотили, віяли, різали січку, чистили стайні, зносили зерно до шпихлірів, але панові огидливо було навіть заглянути, що і як там робиться. Він знав, що молотильники дармують, що віяльники крадуть зерно мішками, несуть до коршми і пропивають, та його душа була розбита, знесилена, він не мав сили, ані відваги зробити порядок. Правда, раз, коли бачив з ганку, як один урльопник таки при ньому, без сорому і без боязні, набирав з купи жита в мішок, він хотів зірватися і кинутися на провинника, та його зупинили слова іншого урльопника, що, немов не бачачи пана, вговорював злодюжку:

– Фе, Максиме! Не бери того! Не рушай! За пару день і так усе те буде наше!

Пан Пшестшельський аж задеревів, чуючи ті слова. Його неясні досі побоювання тепер стали перед ним зовсім виразно, мов грізний привид. Сон його не брався вночі, апетиту не стало. Він переживав страшні дні, посивів за ті два тижні, як голуб.

А Никодима як не було, так не було. Ані вісточки про нього! Ані вісточки про те, чи буде повстання, чи вже вибухло, чи відложене? Надворі сипав сніг, куріло, дороги в горах були непрохідні, заметі страшенні. Ані листи, ані газети не приходили до пана; він жив, мов у тюрмі, самі самісінький з своєю тривогою і мукою, серед тих понурих, злобних, як йому здавалося, хижих і наострених на його загибель селян. Що робити? Тікати з села самому, без сина? Чи ждати на нього? Ждати, та доки? Умовлений реченець вибуху повстання вже зближався. А що, як Никодим не верне і випадки заскочать його тут самого? Пан Пшестшельський надумався, що таки ліпше буде самому, поки живий та здоров, перебратися на Угорщину. Одного вечора він покликав візника і велів йому на другий день злагодити залубні і дві пари коней.

– Ясний пан хочуть десь їхати? – запитав візник, чухаючися в потилицю.

– Так, – мовив нерадо пан.

– А куди поїдемо, прошу ясного пана?

– На угорську границю.

Візник стояв і чухався, а помовчавши хвилю, додав:

– То буде трудно, прошу ясного пана.

– Чому?

– Заміть страшенна.

– Коби до лісу, а в лісі заметі такої нема.

– Ба, коби до лісу! – мовив візник, моргаючи значуче.

– Ну, а що ж, хіба се так трудно? Тягаря ніякого, дві пари коней.

– Та я не про теє… З снігом би ми якось порадили.

– Ну, а що ж там іще?

– Та не пустять нас.

– Хто не пустить?

– Люди.

– Які люди?

– Та от, хлопи. Хлопські варти.

– Які варти?

– Адже відучора по всіх селах на воротах варти стоять. День і ніч вартують. Нікого не пускають. Живої душі! Не вільно без паса, а як панів, то й з пасами беруть.

– Беруть?

– А так, арештують, в’яжуть – і до староства.

Пана Пшестшельського мовби ножем по горлі шелеснув. От тобі й на! От і дочекався! Тепер клямка запала! Все пропало! Тепер він на ласці хлопства, може кождої хвилі ждати нападу, смерті. Йому пригадалися слова урльопника на тоці: «За кілька день усе те буде наше». У нього дух сперло в грудях. Він сидів, мов остовпілий, дивився тупо перед себе і нічогісінько не бачив. А візник усе ще стояв коло порога, чухався в потилицю, хотів, очевидно, сказати щось, та ждав лише, щоби пан заговорив до нього. Але бачачи, що пан мов і не видить його, він вкінці заговорив сам.

– Прошу ясного пана.

– Га? Що? Ти ще тут? – немов зі сну прокинувся пан. – Чого тобі треба?

– Та я би хотів знати, чи лагодитися на завтра в дорогу, чи ні?

«В дорогу! Яка ж то дорога буде? Ні, лишуся вже тут! Маю гинути, то краще гинути дома», – подумав пан і, перемагаючи себе, ледве чутно промовив:

– Ні, не поїдемо.

– Добре, прошу ясного пана. Я думаю, що се буде найліпше. Нехай ясний пан не їдуть нікуди. Там небезпечно, дуже небезпечно.

І він наблизився кілька кроків до пана і, боязко озираючися позад себе, немов лякаючись, аби хто за дверима не підслухав його, мовив притишеним голосом:

– Хлопи кидаються на панів, б’ють, зневажають… Ай! Боюся, що ще гірше буде. Відгрожуються страшенно.

– І наші також?

– Та наші не так, хоч є й між ними загорілі. Але по інших селах! Страшне щось лагодиться!

– Що ж, божа воля. Що бог дасть, те й буде, – мовив пан.

– Певно, певно! Та я боюсь, що буде страшне лихо. Коби тілько наш панич…

Він урвав. У старого пана, що сидів при столі, підперши руками сиву голову, бризнули з очей сльози, густі, грубі, як горох, і закапали на стіл. Візника вхопили вони за серце.

– Прошу пана, нехай пан не плачуть! – мовив він, приступаючи ще ближче. – Може, то ще так зле не буде.

Старий пан сидів нерухомо, а сльози лилися з очей, мов дві річки.

– Знають пан, – мовив далі візник, – я би панові щось порадив. Може би, воно так найліпше було. Нехай пан завтра, скоро світ, велять покликати війта, присяжних і ще кількох із громади, старших і поважніших. Я думаю, що найліпше пан зроблять, коли віддадуть себе і все своє добро їм під опіку. А бодай нехай пан розмовляться з ними.

– Добре, сину, – ледве промовив пан. – А тепер іди!

Візник пішов. Пан Пшестшельський довго ще сидів нерухомо і думав. Сльози давно перестали плисти з очей, тільки спора калюжка їх ясніла перед ним на цераті до світла двох воскових свічок, мов розлите живе срібло. Пан міркував про своє положення сяк і так, та не міг надумати нічого ліпшого понад те, що прирадив візник. На другий день рано він велів покликати війта і людей.

– Слухайте, війте, і ви, люди, – мовив пан. – Чую, що в селі відгрожуються на мене. Скажіть мені по щирості, що маєте против мене, чого хочете?

Люди не надіялися такої промови і не знали, що сказати. Далі війт надумався.

– Прошу пана, ми не маємо проти пана нічого і ніхто проти пана не відгрожується. Ми тілько маємо острий наказ із крайзамту пильнувати, аби по селах ніхто не бунтував людей, аби ніякі бунтівники не волочилися.

– У мене їх нема.

– Так-то воно, так, але де ж панів панич?

– Не знаю, люди добрі. Ще дві неділі тому поїхав до свояків, і від того часу не знаю, де обертається.

– Ой, не до свояків він поїхав! – промовив один селянин.

– Знаємо ми добре, куди він поїхав! – додав другий.

– Повстання йому забагається! Ойчизни! Цісаря і цісарських урядників із краю виганяти! – вже зовсім голосно крикнув третій.

– Тихо, люди! – крикнув війт. – Дайте, най я говорю. Чуєте, пане, що люди говорять. Ваш панич бунтівник, і ми мусимо його арештувати і відвезти до крайзамту, скоро тілько покажеться в селі.

– Га, що ж, коли такий маєте наказ…

– Такий наказ! Острий наказ! – потвердили селяни.

– Бачите, люди добрі, я сам старий, немічний, до повстання мене не кортить, до бунтів неохочий…

– Ми пану нічого не мовимо. На пана ми не маємо ніякого наказу.

– А проте чую, що й на мене в селі відгрожуються.

– Га, що ж? Ми людям ротів не позатикаємо! – мовив війт.

– У не одного ще шкіра свербить від панських канчуків і буків! – крикнув іззаду смілий голос.

– Люди добрі, – мовив пан. – Признаю перед вами, що я не раз був занадто острий, занадто щедрий на ті буки, – га, що ж, робіть тепер зо мною, що знаєте. Бачите самі, я старий, немічний, нікого при мені нема, я в ваших руках. Віддаюся під вашу опіку. Я не був для вас таким уже надто лихим паном. Не одного я рятував у потребі, не одному помагав у слабості, самі признаєте…

– Та то правда, правда, – озвалися деякі голоси.

– Має хто до мене який жаль, зазнав від мене кривди, що ж, я готов надгородити йому по змозі. У кого недостаток, їсти нема що, топлива хибує, – беріть із мойого. Беріть, кілько вам треба, тілько не марнуйте, не пропивайте, жида не збагачуйте. Даю вам усе з доброї волі, то й ви беріть доброю волею. А почнете грабувати, то що з того буде? Мені зробите шкоду, а собі невигоду, та й ще гріх будете мати перед богом.

Люди вислухали сеї промови і попросили пана зачекати хвилечку. Вони вийдуть на гумно, нарадяться і дадуть відповідь.

Яка вже там була нарада між ними, то була, досить, що по якімось часі ввійшли всі знов до покою і війт іменем громади дав таку відповідь:

– Громада приймається того, що пан кажуть. Громада не хоче пана руйнувати. Можуть пан бути безпечні. Що буде треба бідним на прогодовок, то з панського візьмемо, і то не буде ніде записано. За те громада поставить від себе кількох людей, аби пильнували двора: ані пану щоби ніхто не зробив нічого злого, ховай боже! ані в дворі аби щось злого против громади не коєно, от якби панич вернув або які інші пани наїхали. А якби щось таке робилося в дворі, в такім разі виразно пану говоримо, що громада ні за що не ручить. Є острий наказ усяких бунтівників ловити, в’язати і відставляти до циркулу.

Пан Пшестшельський згодився на се. У нього немов камінь звалився з серця. Прикро було жити під хлопською вартою і бути цілком у руках своїх підданих, але бодай не було тої непевності і вічної тривоги. До двора йому вирядили трьох старших господарів, в тім числі й старого Тимкового, і кількох парубків, в тім числі й Осипа. При них пан чув себе безпечним, і вони заспокоїли його, що при них не станеться йому нічого. От якби панич вернув тепер, то з ним могло би бути зле.

Пан Пшестшельський не розумів гаразд, яке то «зле» могло ждати його сина. Аж геть пізніше він пригадав собі ті слова. Вони були сказані 20 лютого; селяни, мабуть, уже чули дещо про різню по інших повітах, та не говорили про се панові нічого.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 250 – 255.