«Як двоє любляться, а ждуть…»

Іван Франко

Як двоє любляться, а ждуть

Розлуки хоч би на часок,

То одно одному дають

На пам’ять незабудь-цвіток.

Я теж люблю. Палка, важка,

Нерадісна моя любов;

Вона, мов слабість десь яка,

Ввійшла мені вже в кість і кров,

Та хоч би й нині жизнь моя

Попала в жертву ворогам,

Тому, кого кохаю я,

Я незабудьки не подам.

Забудь мене, народе мій,

Коли щасливий і міцний,

До праці станеш на свій лан

І в своїй хаті будеш пан;

Коли не буде між тобою

Ані голодних, ні трудних,

Ані обійдених судьбою,

Ні слуг, ані панів бутних;

Коли у всіх твоїх дітий

Чуття та мислі розцвітуть,

Ти станеш чистий, мов святий,

Тоді про мене ти забудь.

Написано в р. 1883.

Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Глобус», 1926, № 14, с. 296. Збереглися два автографи – ранній (ф. 3, № 190, с. 31) та останніх років життя поета (ф. 3, № 232, с. 89 – 90), дещо відмінний від попереднього. Для порівняння наводимо п’яту і шосту строфи із автографа № 190:

Коли не буде між тобов

Голодних, бідних і трудних,

Ані обійдених судьбов,

Ані слуг, ані панів гордих,

Коли у твоїх всіх дітий

Науков мислі розцвітуть,

Тоді, народе мій святий,

Тоді мене ти позабудь.

Є відмінності і в кількох інших рядках.

Подається за автографом (ф. 3, № 232).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 353.