На смерть блаженної пам’яті Володимира Барвінського
Іван Франко
Дня 22 січня (з лютого) 1883 року
І знов одного нам борця не стало,
Одного ратника за рідний люд,
Велике серце битись перестало,
Рука трудяща опустила труд.
А рук таких так мало в нас, ох мало!
А кожду жде так много, много пут!
Життя, життя, найкращий даре неба,
Як же боротись нам за тебе тяжко треба!
Боровся й він. Зарана в нім дозріла
Велика мисль, сердечная любов:
Весь дух його вона одна посіла,
І наповнила все життя собов.
Весь він усе був – часть святого діла,
На діло те єдинеє пішов
І вмер, як жив – слуга любви святої,
Життя своє дав в жертву праці своїй.
В слабому тілі дух був з стали кутий,
Дух, що стежками простими ходив,
Що міг зламатись, та не дав себе зігнути,
А як блудив, то лиш з любви блудив;
Дорогосказ наш на розстайній пути,
Що пильно хід наш правив і слідив,
Огненним словом кликав нас до труду
Для поступу, для волі й щастя люду.
Його не стало! Вчора ще між нами
Стояв він кріпко, з знаменем в руках,
Провадив нас сердечними словами,
Прогонював і сумніви, і страх…
А нині він лишив нас сиротами
На дальший бій, в жалобі та слезах,
В важку для нас, грізну, бурливу пору
Впав у борбі, та не пустив прапору.
Прощай, прощай, наш незабутній брате,
Товаришу по ділу й по любві!
У цвіті літ, мов дерево підтяте,
Ти впав в тяжкій, нерівній боротьбі.
Та діло те, тобою розпочате,
Не вмре з тобою – клянемось тобі!
Примір твій і слова твої грімкії
Нам додадуть приклад і сили, і надії.
Примітки
Вперше надруковано в газ.: Діло. – 1883. – № 9 – 10. – 27 січня (8 лютого). – С. 3. Зберігся автограф – листівка 1883 р. із пізнішою правкою рукою І. Франка. За цим джерелом твір подається (№ 232, с. 55 – 58).
У примітці до вірша зазначено: «Стих сей, печатаний окремо, був роздаваний на похороні бл[аженної] п[ам’яті] Володимира Барвінського». Тут мається на увазі зазначений окремий відбиток, виданий редакцією «Діла» тоді ж таки (Львів, 1883, 4 с.).
Факт публікації та гучного резонансу вірша об’єктивно означав те, що Франко пішов на примирення з народовцями. Це викликало негативну реакцію серед радикалів. У листі від 11.02.1883 М. Павлик скаржився М. Драгоманову:
«<…> Франко написав за своїм підписом оду до Барвінського, що роздавалась на похороні (на 3 ст. 9 і 10 [номерів]), в котрій зве його «батьком», «другом», «братом» і годиться з його програмою! І це вже після розмови зо мною про це діло! Я опять говорив з ним серйозно, – та годі, він якось-то думає, що добре. Казав би я, що матеріальний стан його змушує до того, так ні…» (Переписка М. Драгоманова і М. Павлика (1876 – 1895). – Чернівці, 1911. – Т. 4. – С .138).
Через місяць (лист від 20.03.1883) Павлик повідомляв Драгоманову про зміну Франкового ставлення до свого кроку:
«Думаю все-таки, що робити з Франком, бо інакше він пропаде принципіально. Він дуже кається, що нечиста сила скусила його написати Б[арвінськ]ому стихи, і лист його до мене в тім згляді був такий отчаянний, що мені совісно було послати його Вам» (там само).
Криза, однак, не була такою безпросвітною, як це здавалося Павликові, і владналася поверненням Франка до його первісної думки. Річницю передчасної смерті колишнього редактора «Діла» він зустрічає поезією «Спом’янім!», а в листі до Уляни Кравченко від 4 – 5.02.1884 повідомляє, що був «на вечерку за Барвінського» і навіть виявився там у центрі уваги. Це, звісно, не могло подобатися Драгоманову, який неодноразово закидав Франкові, що у «поступках» народовців прибуває і його вини. Особливо з часу «панегіриків Барвінському». Не погоджуючись, у листі від 10.05.1884 р., Франко резюмував:
«Про панегірик Барв[інському] я вже писав Вам давніше і не думаю й нині скидати з себе вини, хоч вона, по моїй думці, значно зменшується тим, що 1) Барв[інський] при всіх своїх особистих хибах все-таки в Галичині зробив багато і значно причинився до розрушення інтелігенції і народу, – а 2) що похорон його був такою маніфестацією, при котрій, по моїй думці, треба було всім народовцям стати прикупі, щоб коло одного прапора згромадити якнайбільше сили» (48, 433 – 434).
Перипетії довкола вірша актуалізовано ще раз у 1906 р., проте вже з опозиційного Драгоманову та Павликові – народовського – боку. Брат покійного, Олександр Барвінський, видав у Львові брошуру «З останніх десятиліть XIX віку» (1906), де в гострій формі полемізує з окремими твердженнями однойменної статті І. Франка, що побачила світ у т. XV ЛНВ за 1901 р. Зокрема, Франкову тезу про те, що руська молодь 1860-х років «лише на словах училася любити Русь», Барвінський відкидає показом жертовності її тогочасних представників, які мали за взірець критикованих Франком народовців.
«А що й від таких проводирів, як Володимир Барвінський, могла молодіж дещо ідеального і хосенного одержати, засвідчив сам д-р Франко в своїм творі «На смерть Володимира Барвінського, дн. 22 січня (3 лютого) 1883»» (Барвінський О. З останніх десятиліть XIX віку. – Львів: Накладом редакції «Руслана», 1906. – С. 22).
Далі автор брошури наводить вповні «сей забутий вже всіма вірш», після чого дає такий коментар:
«В поетичнім творі виявляє звичайно поет свої почування, а хоч вони висловлені в поетичній формі, все ж в них відсвічується життєва правда. Отже й наведений твір д-ра Франка треба вважати виразом як не поглядів і переконань сучасної суспільності, то бодай особистих почувань автора. Як же ж погодити сі почування і погляди д-ра Франка з 1883 року з його власними поглядами, висловленими в «Л[ітературно]-н[ауковому] віснику» з 1901 р. про Володимира Барвінського? Може на се дехто відповісти, що се що іншого поезія, та що іншого наука чи там дневникарська розвідка.
Се правда, але лише вчасти, бо й поезія не повинна бути брехнею, а дзеркалом дійсного життя, а тим більш у д-ра Франка, котрий себе вважає реалістичним письменником, хіба що він в 1883 р. писав сей вірш так, як ремісник робить що-небудь на замовлення. Що д-р Франко протягом двох десятків літ змінив свій погляд про Вол[одимира] Барвінського, се пояснюємо собі також відомою загально обставиною, що він на ювілею п. Михайла Павлика звеличав свого друга колишнього і головного помічника в радикальних змаганнях гарячою промовою, жертвував навіть на його фонд 100 к[орон], а небавом опісля того знищив його в «Літературно-н[ауковім] віснику»» (там само, с. 24-25).
Незважаючи на цю критику, Франко залишився при своїй думці, бо 1910 р. у збірнику «Молода Україна» ще раз опублікував працю «З останніх десятиліть XIX віку».
Барвінський Володимир (псевдоніми – Барвінок Василь, Ришмидинов та ін.; 1850 – 1883) – український громадський діяч, публіцист і письменник. Один із лідерів народовського руху. Засновник і перший редактор «Діла». Поки газета не стала на ноги, працював на ентузіазмі, не отримуючи платні. Перевтома загострила сухоти, від яких передчасно помер. Могила Барвінського знаходиться у найпочеснішому місці Личаківського цвинтаря у Львові – на самому початку головної алеї (поруч поховано М. Шашкевича).
Перу Барвінського належать такі повісті, як «Скошений цвіт», «Сонні мари молодого питомця», оповідання «Безталанне сватання», що його Франко схарактеризував як «недокінчену, а під зглядом вибору предмета не зовсім щасливу повість» та ін.
І хоча в цій прозі помітно критику окремих сторін життя галицького духовенства, системи освіти у семінаріях, мотиви захисту прав жінки тощо, загалом Барвінський був прихильником реалізму, що не прагне зазирати в найпотаємніші закутої суспільного і приватного життя людей, а подає його, кажучи словами Франка, «заокруглено».
З цієї причини Барвінський у 1876 р., займаючи пост редактора «Правди», відхилив Франкове оповідання «Лесишина челядь», із критикою за «нещасний натуралізм, що псує ідилічне враження». 1879 р., рецензуючи альманах «Молот», гостро засудив статтю Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи», Барвінський не прийняв основних тенденцій «Молота», що, на його думку, полягали в «натуралізмі» й «соціалізмі», однак не відмовляв молодій генерації у праві дієво відгукуватися на нові суспільно-літературні поклики доби, тільки застерігав од «вибуялості й крайності». Повістю Франка «Boa constrictor» щиро захоплювався.
Барвінський Олександр (1847 – 1927) – український педагог, історик, громадсько-політичний діяч у Галичині. Брат В. Барвінського. Один з ініціаторів невдалої спроби знайти компроміс між українцями та поляками на грунті австрійської державної ідеї, що увійшла в історію під назвою «нової ери» і завзятим противником якої був Франко. Великою заслугою О. Барвінського є запровадження в українських школах фонетичного правопису, чого досягнув, скориставшись високим членством у Крайовій шкільній раді (у підручниках, теж завдяки Барвінському, почали вживати «соборний» термін «українсько-руський»). Автор двотомної «Історії української літератури», один із найактивніших діячів Товариства імені Шевченка, що за його участю перетворене у Наукове Товариство.
…а небавом опісля того знищив його в Літературно-науковім віснику. – Йдеться про статтю Франка «Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки» (ЛНВ, 1905, кн. 3, с. 160 – 186), у якій він спростував численні спроби створити навколо імені Павлика німб борця-мученика. При цьому Франко не лише переглянув трактування колізій Павликового життя, що домінувало в збірнику, виданому на честь ювіляра, а й висміяв його, а подекуди зробив дуже вагомі закиди. Наприклад, звинуватив у безгосподарному використанні коштів, призначених для друку часопису «Народ», що, на думку Франка, прискорило смерть його доброчинника М. Ковалевського. Павлик надзвичайно образився, у ще гострішій формі відповів колишньому товаришеві статтею «Пан Іван Франко супроти мого 30-літнього ювілею» (Діло, 1905, № 56 – 57) і повернув йому тих 100 корон, про які згадує О. Барвінський.
Ростислав Чопик
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 122 – 123.