29.10.1885 р. До Олени Пчілки

Ласкава пані!

Лист Ваш, котрий я по деяких митарствах дістав (він був на адрес Парт[ицького]), дуже глибоко зворушив мене, особливо тими сумними звістками, які Ви подали мені про б[рата]. Вірте, ласкава пані, його горе дуже близько дотикає мого серця; віддавна вже привик я уважати в нім другого батька (першого я мало й затямив), духовного батька. Сам я аж надто добре знаю, як мало я не раз був гідний його прихильності, і хоч та прихильність виявлялась дуже часто в формі острих його судів та доган, то я з великою подякою приймав і приймаю завсігди кожде його слово, тямуючи добре, що се іменно та школа, котру мені треба перейти, і що другий чоловік, не так глибоко, щиро і безгранично перейнятий любов’ю до загальної справи, давно б уже був махнув рукою на такого ученика, як я, котрий досі так багато зробив йому прикростей, а так мало доставив правдивої утіхи. Все те, ласкава пані, я високо ціню і ніколи не перестану цінити; отим-то й прикре положення його, мойого батька, так живо і глибоко дотикає мене. Правда, в листах до мене він більше здержаний, про справи особисті я ніколи не смів його розпитувати, але все-таки я й досі доволі знав про його сумне положення. Я чув навіть, що він хоче переїздити в Америку і дай, боже, щоб це не була його серйозна думка!

Та тільки ж, ласкава пані, що я тут можу порадити, чим можу сьому лиху пособити? Моє положення трохи що не так само погане, як його. Не говорю вже о помочі матеріальній, але хоч би о тім, щоб здобути місце для його праць в галицькій печаті. Ви ж читаєте гал[ицькі] видання, знаєте, може, потроху й людей, заправляючих ними, а коли не знаєте, то можете вважатись щасливими. Стільки низості, нерозвитості і упертої тупості ледве чи найдеться де-небудь в іншому місці на одній купі. Одверта боротьба з тим болотом без достаточних сил – се неохибна погибель, а коли б[рат] здавна пер і пре до такої боротьби, то, очевидно, перецінює наші сили.

Тут треба довгої, повільної ломки, терпливого і тактовного підготовлювання молодих поколінь, а в великій мірі треба знизитись і до політикування, до використування ігноранції та ліності наших старших корифеїв. Отсього-то ніколи й слухати не хотів б[рат ваш]. Стоячи на високій вартовні чесного, прямого і розумного поступування (що єднає йому повне поважання у всіх людей, котрі його ближче знають), він завсігди забував, що люди бувають і не зовсім чесні, і нещирі, і глупі, і що, хотячи з ними що-небудь зробити, треба робити з такими, які є, і добирати після ставу й греблю. Вимагаючи від людей більше, ніж вони могли зробити, він мусив у всіх зневіритись; мірячи каждого мірою завеликою до його росту, він тільки всього й здобув, що визвав проти себе ненависть дрібноти, могучої своїм числом і своєю повзучою натурою. І хто ж сьому винен, що нині по 20-тилітній праці ім’я сього найспосібнішого і так вельми заслуженого у нас чоловіка, само ім’я його єсть якимсь пострахом, що приходиться переводити боротьбу з редакцією, щоб при нагоді тільки назвати його печатно? Хто сьому винен? Певно, що в великій мірі дурнота дурних і тіснозорих, але, чей же, не виключно одна тільки дурнота!

Та я не про се говорю, щоб докоряти йому, побитому таким великим горем. А бажав би я тільки, вказуючи на дані обставини і його серед них положення, вказати заразом, яка, по мойому розумінню, вихідна стежка з сього омуту. Мені здається, що ціль його повинна бути дістатись не в Америку, а в Галичину. Що він тут робитиме? А що робитиме в Америці? Мені здається, що в Галичині, сидячи навіть на селі, в затишші, і працюючи над чисто науковими роботами, він не тільки що знайде спокій, а станеться хоч мовчки признаним осередком нашого духовного життя. А хоч би й то ні, то все-таки знайде спокій, знайде громадку приятелів, знайде можність до праці.

Ба, скажете, а як же йому йти в Галичину? Звісно, тепер так собі просто не можна. Але я ж то й кажу, що про се треба старатися, се треба підготувати. Раз згодившися на таку думку, він запевно знайшов би чимало способів, як се зробити, а дещо знайшли б і ми, його галицькі приятелі. Мені здається, що тут поперед всього треба б розбити ту стіну ненависті та передсудів, яка окружає у нас його ім’я. Се помалу може вчинити й «Зоря», але на се непремінно треба його доброї волі.

Ось що ми можемо зробити. Поперед всього постараємось зробити і напечатати докладний обзір його наукової діяльності, бібліографію його писань. Се повинен бути вступ, за котрим мусили б піти його праці, печатані зразу без його повного підпису (вистарчили б ініціали абощо). Йшло б о те, щоб сам зміст доходив до публіки, щоб при тім, похваляючи зміст, публіка і власті привчались поважати й чоловіка. Важніші і цікавіші праці ми тут постарались би в переводах подавати й польській публіці, щоб і тут приготувати грунт. Тоді пришилось би через знакомих і взагалі всякими можливими дорогами виєднати у нашого уряду призволення, а право горожанства надала б йому котра-небудь громада. Не пишу Вам о тій справі докладніше – багато дечого тут треба б ще обговорити, а головне, треба щоб він сам згодився на головну засаду – старатись о такий поворот.

Признаюсь Вам, ласкава пані, що хоч з гадкою сею я ношуся віддавна, то все-таки досі о ній йому самому ані словом не згадував. Мені здається, що найліпше було б, якби Ви самі передали йому сю гадку; від Вас він інакше прийме її, між тим коли від мене вона могла б показатись йому нав’язчивістю. Коли б він згодився, то тоді можна б дальше балакати, – я маю навіть невеличку надію з весною бути у нього особисто.

Що ж тикається Вашого співробітництва в «Зорі», то я прошу Вас присилати рукописи, а беру на себе постаратись у б[рата], щоб зняв з Вас заборону. Впрочім, маючи Ваші рукописи, я буду міг ужити їх як оружжя против наших старих для вимушення на них дозволу пускати в печать праці б[рата]. Або, скажу їм, пускайте ті праці, а тоді й праці Олени Пч[ілки] підуть, а як одні не пустите, то я й других не дам. В н[оме]рі 21 я хочу робити пробу з невеличкою заміткою, долученою до листа Тургенева, присланого ним ще торік для «Діла». Сам не знаю, як се удасться, але спробувати треба. Коли переглянете й ті н-ри «Зорі», що досі вийшли при моїм сотрудництві, то побачите, що в кождому н-рі я намагаюсь при тій чи іншій нагоді нагадати про його ім’я. Не кажіть, що се дрібниця, а спитайте попереду, скільки боротьби і гризоти се мені стоїло.

А все-таки досі довів я до того се, що (крім одного Вахнян[ина]) ніхто не сміє публічно цвіркнути в очі мені тим ім’ям, а коли скрегочуть зубами, то се тільки по кутках. Тож прошу Вас, ласкава пані, присилайте які можете праці і зі взгляду на саме діло нашого письменства, котрому Ви можете велику зробити прислугу, і зі взгляду на б[рата], котрому я бажав би помогти всіма способами, які тільки будуть в моїх руках. Тільки, будьте ласкаві, не шліть їх на руки ніяких Парт[ицьких], а прямо на моє ім’я, по нижче вказаному адресу, котрий прошу Вас передати також всім тим Вашим знакомим, котрі хотіли б мати яке-небудь діло з редакцією (не адміністрацією, котра зовсім осібна справа) «Зорі».

Михайла нема ще дома, і коли він верне, бог його знає, з ним зовсім погано справа стоїть. Крім дечого іншого, також і під зглядом грошовим. Ваші «Вечерниці» він видав, але в друкарні не заплатив за друк нічого, а друкарня допоминається у мене і просить удатися до Вас за грішми. Довг її виносить щось коло 70 гульд[енів]. Видання майже ціле (крім, здається, 100 прим[ірників]) так і лежить в друкарні на складі. Коли б Ваша воля прислати гроші чи на мої руки, чи прямо в друкарню, то воно було б добре. Само видання, по-моєму – викинені гроші: у нас воно не має ніякої шанси розійтись, бо ті оповідання, котрі в ньому поміщені, вже по кілька разів у нас були перекладені і друковані. Хіба що Ви мали б надію перевезти сю книжечку в Росію. Те, що в «Зорі» в бібліографії воно напечатане одрізнено – річ чисто случайна і нічого не значить.

Коли б моя рада не показалась Вам невмісною, то я совітував би Вам зовсім кинути перекладання з Гоголя: після перекладу «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» Гоголь нічого нового нам не дасть. Коли, конечно, хочеться Вам дещо з московського перекладати, то будьте ласкаві порозумітись з ред[акцією] «Діла». В їх «Бібліотеці» має печататись щось з Тургенева, от би Вам і заняття було, і не потребували б дармо гроші викидати на друк «Вечерниць». А вже коли б конче хотіли Ви щось друкувати на свій кошт, то чи не краще б печатати хоч «Іліаду», котру, як я чув, Ви перекладаєте? Признаться Вам, я дуже цікавий на той переклад, бо переклад Руданського, хоч цінний під деяким поглядом, мене зовсім не вдовольняє.

Отсе, мабуть, і все. Не вмініть мені в зло, ласкава пані, мою балаканину, але Ваш щирий лист таким якимсь теплом повіяв на мене, що мимоволі отворилося серце і полились слова. Вам і Вашому чоловіку низенький поклін і сердечне поздоровлення засилаю.

Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано: Літературний архів, Харків, 1930, с. 292 – 295.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 110.

Лист Ваш… – Мається на увазі лист Олени Пчілки від 10 жовтня 1885 р.[Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1605, с. 709 – 712]

…сумними звістками, які Ви подали мені про б[рата]. – У своєму листі Олена Пчілка повідомляла І. Франка, що не може друкуватись у «Зорі» в знак солідарності з братом (Драгомановим), який був тяжко ображений нехтуванням і навіть «виеліменуванням» його із «Зорі». Водночас Олена Пчілка повідомляла про пов’язані із цим складні душевні переживання М. Драгоманова і матеріальну скруту в його родині.

Михайла нема ще дома… – Йдеться про М. Павлика, який був у тюрмі.

Ваші «Вечерниці» він видав… – 1885 р. у Львові з ініціативи М. Павлика було видано переклад оповідань М. В. Гоголя під назвою «». Переклад підписаний Оленою Пчілкою. Дві повісті, що ввійшли до видання, переклали Михайло Обачний (М. П. Косач) та Леся Українка.

…в «Зорі» в бібліографії… – В «Зорі», 1885, № 19, зазначалося: «Вечерниці» (оповідання М. Гоголя). Переклад Михайла Обачного й Лесі Українки під редакцією Олени Пчілки, Львів, 1885».

…печатати хоч «Іліаду»… – переклад «Іліади» надрукований не був.

…бо переклад Руданського… мене зовсім не вдовольняє… – Йдеться про з Гомера, зроблений С. Руданським і надрукований в «Правді» 1872 – 1877 рр.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 559 – 563.