Перші спроби характеристики

Іван Франко

Твори Івана Вишенського зараз по своїм першім появленні звернули на себе увагу вчених, особливо ж істориків, що занималися тими часами. І так Микола Костомаров у своїй монографії «Южная Русь в конце XVI века» користується чотирма посланіями Івана Вишенського як історичним документом, особливо для підмалювання того тла історичного, на котрім розігралася драма унії церковної, характеризує упадок церкви православної, бідний стан простого люду і особи головних уніатських діячів.

Другий великий історик Росії С. Соловйов користується нашим писателем в подібний спосіб, приводячи його як доказ того, що православіє по заведенні унії ще не впало, але показало живу силу. Історик церкви російської преосв[ященний] Макарій досить подрібно оповідає зміст чотирьох посланій Вишенського і додає від себе тільки невеличкі замітки щодо різкості язика і многословного стилю сього автора.

Але з найбільшим ентузіазмом віднісся до нашого писателя П. О. Куліш в першім томі своєї «Истории воссоединения Руси», поставляючи його трохи що не нарівні з пророками, подивляючи його «неподражаемый сарказм русина», і хоч називав язик його «странным и обветшалым», то все-таки любується «бурным потоком его красноречия» і називає вкінці нашого автора сіллю землі, одним із тих людей, котрих «всегда бывает мало, хотя свет держится ими». Очевидна річ, що такий автор є для Куліша неоціненним історичним свідоцтвом, і він переписує в своїй книзі майже весь текст чотирьох посланій, вставляючи в нього місцями свої не коментарії, але доповнення, держані в такім самім дусі, як і посланія афонського аскета.

Як бачимо, історики українські і російські, користуючись in crudo творами Вишенського, цілковито забули об одній речі: що се твори поперед усього літературні, а не документи історичні, що заким уживати їх до характеристики часу і відносин, треба би вперед піддати їх критиці історичній. Адже ж історики ті відразу могли побачити ось яку несуразність: сидить чоловік на Афоні, а пише про Русь і сам замічає, що на той час на Русі не був, коли діялося дещо з того, про що пише.

Очевидно, першим ділом історика було би спитати: а відки ж він се знає? Від кого чув? Де вичитав? Які його джерела? Чи і оскільки ті джерела можна назвати вірними? Чи і оскільки його власні погляди, симпатії і антипатії вплинули на закаламучення первісного джерела? А тим часом жоден з істориків російських не завдав собі того питання, і відси-то походить, що широка публіка російська глядить нині на внутрішню історію Южної Русі з часів унії берестейської очима аскетичного писателя афонського з XVI в.

Тільки одного Куліша пхнула його нелюбов до Костомарова до деяких критичних уваг, котрі, впрочім, не мали ніякого впливу на його користування текстом Івана Вишенського. І так на ст. 302 – 303 (нота) він показує, що Костомаров, цитуючи текст Івана Вишенського, подекуди фальшував його, т. є. вставляв в текст і приписував Вишенському такі слова і речення, котрих в тексті нема. Інтересна нота на ст. 298 – 299, де Куліш виказує суперечність між заголовком «Посланія ко князю Василію Острожскому» а дальшим текстом того посланія, в котрім говориться, що Костянтин Острозький «исчез и пропал и плода по себѣ не оставил». Се здивувало Куліша. «Последние слова представляются несообразными, – каже він. – Пишет человек к Острожскому и говорит о нем как о мертвом!» Куліш полишає сю несуразність без ближчого вияснення, а толкує собі її другою несуразністю:

«Иоанн получал разновременно и от разных людей о князе Острожском известия словесные и письменные (відки се знав д. Куліш?). В одних Острожского называли Василием, в других Константином; в одних его хвалили, хоть не совсем (?), в других прямо причисляли к тем, которые, по выражению народной песни, «пьють та гуляють, ляхом вирубають» (що се значить, то хіба бог його знає!). Отпадение в латинство Януша Острожского могли (?) смешать с отпадением Константина».

Несуразність сього толкування в тім головно лежить, що, щоб вияснити собі першу суперечність, Куліш робить Івана Вишенського круглим незнайком в тодішніх ділах южноруських і, проте, не перестав користуватись його писаннями як перворядним документом історичним. Я вже й не говорю про те, що ані один із тих істориків не підніс питання про хронологію творів Івана Вишенського, хоч питання се дуже важне, бо особливо рік 1596 де в чому значно змінив обставини, так що цитування писань, повставших, напр., в перших роках XVII в. для обмалювання відносин православної Русі перед унією і наоборот, може довести до дуже фальшивих виводів. А історики російські робили се преспокійно.

Початок детальних, критичних студій над Іваном Вишенським вийшов від істориків літератури. Невеличку характеристику його полемічної діяльності находимо у Пипіна в першім томі його «Истории славянских литератур» (ст. 334 – 335).

«Монах афонський, – сказано там, – не ясніє й не хоче ясніти вченістю і риторичною штукою, але є у нього багато правдивої вимовності, що випливає з гарячого чуття і таланту. Це письменник старого напряму, як Курбський, але хоч застаріла вченість, котру він одну признавав, не вистарчала вже для боротьби національної, то все-таки силою свого переконання і свого почуття національного мусив він чинити велике враження. Як писатель подає він живі образки обичаєві, писані з оригінальною мішаниною строгого аскетизму монаха афонського і крепкого гумору народного».

Примітки

Соловйов Сергій Михайлович (1820 – 1879) – російський буржуазний історик. Автор «Истории России с древнейших времен» у 29-ти томах (1851 – 1879). Академік Петербурзької Академії наук (з 1872 р.).

Макарій – чернече ім’я Миколи Яковича Глухарьова (1792 – 1847), російського церковного діяча, перекладача. Прецінь Франко мав на увазі Макарія (Булгакова, 1816 – 1882), митрополита, автора багатотомної історії російськоі церкви.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – український письменник, критик, історик та етнограф. Франко цитує видання: Кулиш П. А. История воссоединения Руси, т. 1, Спб., 1874, с. 289 – 319.

Острозький Януш Костянтинович (1544 – 1620) син князя Костянтина Острозького, волинський воєвода, краківський каштелян. Останній представник роду князів Острозьких по чоловічій лінії.

Пипін Олександр Миколайович (1833 – 1904) – російський історик літератури, фольклорист. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві, академік Петербурзької Академії наук (з 1896 р.).

Курбський Андрій Михайлович (1528 – 1583) – російський політичний діяч, воєначальник, публіцист. У 1564 р, втік до Литви, одержав від польського короля великі маєтки на Волині. Осівши у Ковелі, розпочав активну просвітительсько-полемічну діяльність.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 15 – 17.