Стаття С. Л-ва

Іван Франко

Першу обширну статтю, спеціально посвячену Вишенському, находимо в «Подольских епархиальных ведомостях», 1875 р., № 15, 17, 18, 19, 20, 21, написану С. Л-вим. Стаття та, на свій час вельми замітна, незвісна була проф. Сумцову [«Киевская старина», 1885, т. XI, ст. 653], а і д. І. Житецький, мабуть, не читав її всієї, бо не зовсім вірно передає її зміст. Мавши при ласкавій помочі д. М. Коцюбинського можність познайомитися з сею працею, подаю тут її зміст трохи докладніше.

В першім розділі автор не без певних недокладностей і суперечностей характеризує духовий стан Южної Русі при кінці XVI в. «Унія застала полуднево-західну Русь в таку пору, коли вона менше всього спосібна була видержати натиск вправлених до боротьби проповідників латинства і унії, учеників Лойоли» (ст. 426). На Русі не було шкіл для підготовки людей, аж поки в р. 1580 (?) не засновано Острозької академії. «Не тільки простий народ, загалом світські люди, але й духовенство і навіть многі єрархи православні були люди невчені» (ст. 426). Автор приводить на се досить сумнівної вартості свідоцтво Курбського, котрий серед южноруського духовенства не міг найти таких, що могли б перекласти з грецького на церковнослов’янське, і свідоцтво митрополита київського Михайла Рагози, котрий, взиваючи до закладання братських шкіл, жалкував, що «вси человѣцы приложишася простому, несовершенному лядскому писанію, и сего ради въ различныя ереси впадоша» (ст. 427).

Щоб сі слова показували таку велику темноту на Русі, як хоче показати автор, се ледве хто йому признає. Вкінці автор приводить одно справді важне свідоцтво Курбського про те, як дехто страшив тоді молодих людей, жадних науки, говорячи їм: «Не читайте книг многих! Вот этот от книг ум потерял, а вот этот в ересь впал» (ст. 427). Та сам же Курбський додає, що такі слова чув не в полуденній Русі, а «будучи въ русской землѣ, под державою московскаго государя». Значить, для обмальовки южноруських відносин і ся виписка зовсім не підходить.

Як контраст до сеї картини темноти автор підносить, що при кінці XVI в. бачимо в полудневій Русі загальний рух до просвіти. Закладаються школи, постає Острозька академія, в котрій буцімто «программа преподавания расширяется до размеров, превосходящих все учебные заведения в Польше» (ст. 428), що, очевидно, зовсім фантастичне, бо о програмі наук в Острозькій академії досі не маємо ніяких відомостей.

Сама унія, по думці автора, «прискорила духове пробудження Русі» (ст. 426), та проте автор все-таки бачить в ній «акт насильственный» (430), прихильників унії вважає за знаряди єзуїтської інтриги, а твори їх, писані в обороні унії, по його думці, «писались на оснований и под руководством наставников их иезуитов, и по своему характеру они малым чем отличаются от иезуитских» (431).

Який такий був спеціальний характер єзуїтських писань і в чім похожі на них писання руських прихильників унії, автор не пояснює; з його викладу не видно навіть, чи (крім книжки Скарги «О jedności kościoła Bożego») він знає хоч одно з тих писань, з котрих деякі, як, напр., Потієва «Унія», безсуперечно належать по мові, ясності і простоті викладу до найкращих пам’ятників нашої полемічної літератури. Автор вбачає «мітку характеристику» всіх єзуїтських писань тогочасних в слідуючих, по-моєму, зовсім глупих словах:

«Смешавши локуцию с диалектическими софизмами и придав к тому пронунциацию, на правоверных обращают, истину стараются разорить ораторскими штуками, похлебствуя папе своему, превознося грозного, вельможного епископа, оружием препоясанного и полки воинов водящего, и хуля наших патриархов, убогих и нищих, смиренномудрием Христовым украшенных, между безбожными турками мученически терпящих» (431).

І се має бути мітка характеристика писань такого Поссевіна, Скарги або Белларміна!

Автор підносить далі коротко головні аргументи прихильників унії: теоретичні, т. є. властиво догматичні і історичні, зазначує вплив афонських монахів, котрі присилали Курбському і Острозькому деякі грецькі твори для полеміки з унією і з-поміж котрих вкінці виявився й руський полеміст Вишенський.

Біографічних даних про Вишенського автор не подає, покликаючись при обговоренні його життя на «Обзор русской духовной литературы» преосв[ященного] Філарета, а для характеристики мови – на Куліша. Із самих посланій Вишенського автор вибирає звістки про пересилку тих посланій на Русь (492 – 493), догадується, що перейшов Вишенський на Афон «не много раньше появления его сочинений» (493), і то перейшов чи то задля переслідувань з боку латинників, чи, може, шукаючи джерела ліпшої освіти для боротьби з латинством. Далі розказано коротко історію Афону і його впливу на історію руської церкви (493 – 495), перечислено «чотири посланія» Вишенського, напечатані Костомаровим в «Актах», і виписано суд про них Костомарова (496). Сам автор думає, що Вишенський «замечательнейший полемист своего времени», і в нотці додає, що читав також «Позорище мысленное» Вишенського в рукописі Царського, та тут не розбирає його, бо воно до унії не відноситься (496).

В другім розділі автор розбирає погляд Вишенського на унію і полеміку з нею. Розбір його переважно догматичний і церковно-історичний; автор надто різко висуває всюди своє православне становище, замало критично відноситься до аргументації православних, а аргументацію противників згори признає хибною. Починає з того, що «Вишенский, сам человек образованнейший по тому времени, в своих сочинениях высказывает отрицательный взгляд на западное образование» (497). По думці автора, не сам Вишенський так думав, і на доказ він приводить виписку, з «Перестороги», котрої автор, львівський високоосвічений міщанин, нічого подібного не говорив, а власне писав:

«И так то вельми много зашкодило паньству русскому, же не могли школ и наук посполитых росширяти и оных не фундовано; бо коли бы науку мѣли, тогды бы за невѣдомостию не пришли до таковыя погибели» (501).

Чи се «отрицательное отношение» до західної науки?

Відтак автор переходить полеміку Вишенського точку за точкою, ширше зупиняється на питанні про уділ світських людей в ділах церкви (523 – 525), признаючи, що виклад Вишенського про цю точку, хоч в дусі православнім, не в такий глибокий і основний, як в «Апокрисисі» Бронського. Ще подрібніше говорить автор о уділі східних, грецьких патріархів в ділах руської церкви (525 – 531), громадячи досить багато фактів на доказ того, що уділ той був благотворний і не мав на меті ніяких егоїстичних замислів, ніякого здирства, хоч і сам признає «продажность патриарших престолов, занятие их людьми недостойными и вмешательство восточных деспотов въ дела церковные» (530, прим.).

В третім розділі автор резюмує повість о чуді на Афоні при нападі латинян, вплетену Вишенським в його послання до єпископів-уніатів, не завдаючи собі питання, чи повість та є справді літературна власність Вишенського, чи ні? Інтересна тільки замітка про хронологію самого факту, розказаного в тій повісті (ст. 556 – 557), котру ми приведемо і розберемо в слідуючім розділі, при обговоренні того послання Вишенського.

Далі автор розбирає четверте послання Вишенського, напечатане в «Актах», о різницях між церквою східною і західною. Аналіз тих різниць у Вишенського, по думці автора, не глибокий і не всесторонній, опертий тільки на письмі святому (557); найбільше місця посвячує автор аргументації Вишенського против існування чистилища, в котре вірять латиняни; тут автор наш прямо дає обширні виписки з Вишенського, не порівнюючи його аргументації з другими писателями церковними.

Два останні розділи своєї праці посвятив автор тим уступам в посланіях Вишенського, де той критикує хиби тодішньої православної церкви і подає ради, як ті хиби направити.

«Полемических сочинений, – каже він справедливо, – мы имеем десятки из времен унии, и все они так или иначе отражают нападки католиков против православия. Вишенский составляет исключение из этой группы полемистов в том отношении, что он не только полемизирует с католиками и обличает беспорядки южнорусской церкви, но предлагает добрые советы для устранения указываемых беспорядков» (571 – 572).

Автор розбирає зразу ті «беспорядки», підмічені Вишенським (деморалізацію ієрархії, упадок монастирів, симонію, до котрої вело польське право патронату, і пониження нижчого духовенства). Треба признати авторові певну безсторонність в тім, що він наводить також обширну виписку із Скарги (579 – 580, прим[ітка]), з котрої видно, що той упадок не був нічим спеціально руським, не був ділом польської інтриги, обчисленим на загладу православія на Русі, як тепер дехто думає, але що і в польській, латинській церкві появлялися в ту пору не менші «беспорядки».

До хиб церкви зачислює автор за Вишенським також поганські вірування і звичаї простого народу (580, 582), далі хаос в обрядах церковних на Южній Русі, темноту духовенства, котре або зовсім занедбувалося, або залюбки вводило в руський обряд латинські та протестантські звичаї (606). Інтересна виписка з одного листа єп[ископа] Балабана до духовенства одного повіту Перемиської єпархії, де той між іншим закидує духовенству, що воно «хватные дівки вінчает» (605, прим[ітка]), з чого можемо догадуватися, що несторівський звичай («умыкываше дѣвиця у вод») існував в Перемиській єпархії ще при кінці XVI в. Інтересно також, що, змалювавши образ того безладдя, в якім находилася тоді православна церков южноруська, автор сам від себе додав: «Таким образом, уния была неизбежным и естественным следствием такого порядка» (607). А на ст. 430 вона була ще «насильственным актом».

Кінчить автор свою розвідку загальними увагами о значенні творів Вишенського для сучасних (виписка із «Совѣтованія о благочестіи») і о їх вартості для нас. Вартість ту вбачає автор ось у яких прикметах писань Вишенського:

1) народність, т.є. знання народного життя, виклад популярний і мова, звичайна розговорна мова того часу (612);

2) драматизм, подібний до того, який бачимо у проповідях Кирила Туровського, – він пливе з живої фантазії і гарячого чуття автора (612);

3) аскетизм, котрий придавав би то особливу вагу тим творам серед суспільності, що потопала в розкошах і забавах (613).

Хибами писань Вишенського автор уважає його роздразнений тон, не зовсім глибоку і основну подекуди аргументацію і множество запитань і викликів, котрі не можуть заступити аргументів.

Не годиться нам тут проминути критичної замітки проф. Голубева про автора (або, як він думав, про авторів) виданих ним творів «Зачапка» і «Краткословный отвѣт». B p. 1878 він пише, збиваючи думку проф. Малишевського, про тотожність Христофора, автора «Зачапки», з Христофором Філалетом-Бронським, автором «Апокрисиса»:

«Независимо от высказанного нами предположения о протестантизме Филалета, подобному предположению противоречат как крайняя противоположность (?) научных познаний, так и несоизмеримость научных приемов того и другого автора» [С. Голубев, Петр Могила, т. I, Приложения, ст. 153].

Жаль, що д. Голубев не то вже не мотивує, але навіть не вияснює ближче, які се «крайнє противоположні» знання були у Бронського і Вишенського і чим іменно наукова метода першого стоїть так безмірно вище другого, коли многі основні тези і виводи обох писателів – зовсім однакові (напр.) щодо автономізму церкви православної, щодо права світських овечок вмішуватися не тільки в адміністрацію, але і в рішення питань догматичних і т. д. [Лишаю тут на боці книжку Філарета «Обзор русской духовной литературы», котрий (ч. 1, ст. 175) також говорить про Вишенського, але, як виказав д. Житецький, говорить, мабуть, не бачивши і не читавши його творів («Киевская старина», 1890, т. XXIX, ст. 509)]

Примітки

«Подольские епархиальные ведомости» – офіційне періодичне видання Подільської єпархії (одного з церковно-адміністративних округів царської Росії, що існували в межах губерній). Виходили з 1862 р. двічі на місяць у Кам’янці-Подільському.

С. Л-в – Цей криптонім розкрив К. Студинський, назвавши прізвище автора – С. Лебедев (див. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1890, т. 5, Бібліографія, с ЗО).

Сумцов Микола Федорович (1854 – 1922) – український і російський фольклорист, етнограф, літературознавець, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1905 р.), академік АН УРСР (з 1919 р.).

Лойола Ігнатій (світське ім’я – Ініго Лопес де Рекальдо; 1491 – 1556) – засновник ордену єзуїтів, затвердженого в 1540 р. папою Павлом НІ.

… Потієва «Унія»… – Йдеться про книжку Іпатія Потія «Унія, алъбо Выклад преднейших арътыкулов ку зъодноченью греков с костелом рымским належащих» (Вільно, 1596). Франко тут високо оцінює лише форму Потієвої «Унії», як і деяких Інших уніатських полемічних творів, не зупиняючись на їхній прошляхетській, римо-католицькій спрямованості.

Поссевін (Поссевіно) Антоніо (1533 – 1613) – ватіканський дипломат, єзуїт, папський агент, один із активних проповідників агресивної політики Ватікану на сході Європи. В лютому-березні 1582 р. в Москві Поссевін вів безрезультатні переговори з Іваном IV Грозним про унію російської православної церкви з католицькою.

Беллармін Роберт (1542 – 1621) – кардинал, єзуїт, автор полемічних праць, якими користувалися й українські полемісти XVI – XVII ст.

Філарет (світське ім’я – Дмитро Григорович Гумилевський, 1805 – 1866) – російський історик церкви, професор Московської духовної академії, пізніше – харківський архієпископ.

«Пересторога» – визначна анонімна пам’ятка української публіцистики та історіографії (1605 – 1606). Франко вважав, що П автором був український культурно-освітній діяч кінця XVI – початку XVII ст., один з керівників Львівського братства Юрій Кузьмич Рогатинець (? – певно, 1608). Існують й інші гіпотези щодо авторства «Перестороги» (див.: Яременко П. К. – «Пересторога» – український антиуніатський памфлет початку XVII ст.», К., 1963).

… як в «Апокрисисі» Бронського. – Визначний полемічний твір «Апокрисис, албо Отповѣдь на книжны о съборѣ берестейском…» вийшов під псевдонімом «Христофор Філалет». Вважають, що одним з імовірних авторів його міг бути Мартин Броневський, або Бронський (друга половина XVI ст. – після 1632 р.) – церковно-релігійний діяч, протестант, який спілкувався з православним табором, виконував доручення князя Костянтина Острозького.

…Несторівський звичай… – І. Франко вважав, що Вишенський мав на увазі звичай, описаний у літописі, одним із редакторів-складачів якого був Нестор-літописець (XI в.), чернець Києво-Печерського монастиря. Проте А. Кримський у рецензії на працю І. Франка про І. Вишенського заперечує цю думку дослідника (див.: Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения. – У кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 2, К., 1972, с. 384).

Туровський Кирило (між 1130 – 1134 – близько 1182) – письменник, проповідник і церковно-політичний діяч Київської Русі.

Малишевський Іван Гнатович (1828 – 1897) – Історик руської церкви, професор Київської духовної академії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 17 – 22.