Рукописи творів І. Вишенського

Іван Франко

На закінчення сього розділу лишається нам іще сказати кілька слів про рукописи, в котрих збереглися твори нашого автора, і про їх взаємні відносини. Рукописів тих є три, а то:

1) рукопис Царського, котрий разом з усією колекцією його рукописів находиться в посіданні сім’ї графа Уварова; його новіша копія є в бібліотеці Київської духовної академії;

2) рукопис імператорської Публічної бібліотеки в Петербурзі;

3) рукопис підгорецький, нині власність інституту Ставропігійського.

Рукопис імператорської публічної бібліотеки давніше був власністю архангельської бібліотеки, а відси дістався в початку XIX в. до збірки старих книг і рукописів графа Ф. А. Толстого. В описі рукописів Толстого, зладженім в р. 1825 Калайдовичем і Строєвим, сей рукопис згаданий на ст. 525 під номером 398, де про нього сказано ось що:

«Обличения на латин и униатов, составленные из посланий святогорского монаха Иоанна к Острожскому князю Василию, митрополиту Михаилу, епископам Потею, Кириллу, Леонтию, Дионисию и Григорию, и из возражений Леонтия, иеродиакона киево-печерского монастыря, обнародованных 1608 г. в Киеве» [К. Калайдович и П. Строев, Обстоятельное описание славяно-российских рукописей, хранящихся в Москве в библиотеке гр. Ф. Андр. Толстого. Москва, 1825, стр. 525].

В описі тім, як бачимо, ім’я Вишенського не названо. Замічу тут, що стаття київського ієродиякона Леонтія «О заблуждениях латинских» опублікована була Костомаровим в тім самім томі «Актов Южной и Западной России», де були видані й «Четыре послания Иоанна из Вишни», і то безпосередньо за ними. А твердження сього рукопису про те, що праця Леонтія була в Києві друкована, являється правдивою загадкою; про ніяке видання звісної нам полемічної статті Леонтія бібліографи не знають.

Про зміст тих рукописів дасть виображення слідуюча порівнююча табличка:

З повищої таблички видно, що рукописні збірки творів Івана Вишенського розпадаються на дві групи. До першої групи належить рукопис петербурзький і рукопис підгорецький. З сього, що каже д. Житецький, виходило би, що зміст їх первісно був зовсім ідентичний. В рукопис петербурзький, по словам д. Житецького, «вошли: «Обличение диавола» и все то, что извлечено г. Мироном из подгорецкой рукописи, четыре послания Иоанна, напечатанные в «Актах», четыре небольших сочинения («О еретикох», «След краткий», «Загадка» и «Новина»)» [«Киевская старина», т. XXIX, ст. 505]. Але на іншім місці д. Житецький каже, що перших двох карток в рукописі не стає [Ibidem (там же, – лат., ред.), Приложение, III], значить, не знаємо, чи коротенькі вступні статті находяться в нім, чи ні.

Заходить питання, в якім відношенні до себе стоять ті рукописи: чи котрий-небудь з них є оригіналом, чи оба копії, а коли копії, то чи оба переписані з якогось третього, старшого рукопису, чи один переписаний з другого, і котрий з котрого?

Щодо першого питання, то, мабуть, ані речі не може бути про те, щоби в котрім-небудь рукописі доховався нам автограф Івана Вишенського. З його власних слів можемо догадуватися, що не був він каліграфом і посилав свої твори в такім виді, що для широкого вжитку їх треба було зараз переписувати. Посилаючи свою «Книжку», або «термину», він пише: «Сію же термину начисто преведши і иншим всѣм знати о том дайте» [Ibidem, т. XXV, Приложение, ст. 28]. Впрочім, рукопис петербурзький і рукопис Царського вже для того не можуть бути автографами Вишенського, що вони – збірки різних творів (Копистенського, печерського архімандрита Леонтія), значить, переписувані кимсь іншим.

Найскорше ще міг би бути автографом рукопис підгорецький. Нині «Книжка» Вишенського в тім рукописі є, щоправда, також частиною більшого рукописного збірника і оправлена була разом з іншими вже десь в половині XVIII в., але первісно вона становила осібну цілість. В «реєстрах» монастиря Підгорецького від р. 1699 до 1731 ми стрічаємо її, записану яко осібну книжку під заголовком «Книжка писанная ѣн октаво (се мала 8-ка звичайного паперу) о исправленіи церковном и обличеніи діавола». Книжечка ся була пильно читана і значно ушкодилась, кінцева її часть (почавши від другої половини «Посланія къ єпископом») зовсім затратилась, відірвався також лист титуловий, котрого нині нема. Мусив він, однако ж, існувати ще тоді, коли оправлювано сей рукопис в одну цілість з другими, бо чиясь новіша рука на чистім обороті останньої карти попереднього рукопису переписала старий титул «Книжки».

Припущенню о тім, що в тім рукописі маємо автограф Вишенського, не противилось би й те, що одна часть рукопису писана полууставом і навіть з оздобами, а друга досить недбалою скорописсю. Припущенню такому противиться рішуче тільки одна обставина, а іменно та, що текст сього рукопису так само недокладний і багатий на похибки і пропуски, як і тексти других рукописів.

Відносини рукопису петербурзького до підгорецького д. Житецький представляє якось неясно. По його думці, «подгорецкая рукопись – список с той же самой первоначальной рукописи, текст которой сохранился в Публичной библиотеке» [«Киевская старина», т. XXIX, ст. 506]. Що се значить? Чи підгорецький рукопис є копія з петербурзького, чи оба походять з третього, спільного джерела? Добродій Житецький не ставить сього питання виразно. Йому хотілось би пощось віндикувати старшинство для рукопису петербурзького, і для того він творить собі дві зовсім фантастичні гіпотези, а іменно, що «первое собрание сочинений Вишенского могло быть сделано и самим Леонтием, присоединившим к книжкам Вишенского свои размышления, или переписчиком сочинений того и другого в 1608 г., а может быть немногим позже [«Киевская старина», т. XXIX, ст. 505].

«Warum in die Ferne schweifen?» – сказали б ми д. Житецькому. Пощо губитися в догадках, коли ми маємо безсумнівне свідоцтво, що «первое собрание сочинений Вишенского», те саме, що лежить в основі рукопису петербурзького і підгорецького, зробив сам Вишенський, і то не на Україні, а на Афоні!

Друга гіпотеза д. Житецького дотикає язика; він твердить, і то рішуче, що перепищик підгорецького рукопису «привнес в нее особенности галицко-русского говора» [Ibidem, ст. 506, 507]. Про сю гіпотезу, котру, впрочім, д. Житецький не підпер ані одним аргументом, ми скажемо дещо в III розділі, де подамо також коротку характеристику язика Івана Вишенського [Замічу тут іще, що на підставі мого опису д. Житецькнй говорить таке, що мені й не снилося. І так, напр., він каже, що у перепищика підгорецького рукопису «не хватило терпения переписать всю рукопись, и он бросил свое дело на половине», коли тим часом я («Киевская старина», XXV, Приложение, 22) замітив тільки, що рукописові «не стає кінця», т. є., що він затратився. Так само твердить д. Житецький, що рукопис підгорецький 1623 р. був власністю Петра Могили, і покликується на мій опис, де про се нема ані слова].

Порівнюючи текст рукопису підгорецького з текстом петербурзьким, друкованим в «Актах», я виписав множество варіантів, котрими різняться оба тексти. З варіантів тих [Часть їх опублікована в «Киевской старине», т. XXV, Приложение, ст. 24 – 26] бачимо, що рукопис підгорецький в многих разах має повніший і ліпше захований текст оригіналу, ніж петербурзький, а зате в інших разах являє значні пропуски там, де петербурзький має текст повний, або переставляє поодинокі речення або їх часті.

З сього слідувало б припустити, або що оба рукописи походять з одного джерела, але перепищики обох писали не дуже совісно і відносилися до оригіналу досить свобідно, або, що більше правдоподібне, що оба наші рукописи походять з двох осібних джерел, котрі виплили з джерела спільного, т. е., що оригінал Вишенського перейшов аж через три руки, поки дійшов до нас.

Се, впрочім, не було би нічого дивного ані нечуваного, противно, свідчило би про значну популярність творів Вишенського в першій половині XVIII в. Може бути, що підгорецький рукопис писав той самий «многогрешный и недостойный раб ієромонах Климентій Канчузкій», котрий «в обители святого спаса року божія 1661» переписав «Книгу души нарицаемую злото», що також була власністю монастиря Підгорецького і нині находиться оправлена разом з книжкою Івана Вишенського.

Рукопис Царського належить до іншої групи. Від першої групи вона відрізняється особливо тим, що містить в собі псевдонімні твори Вишенського і його пізніші писання від 1606 до 1614. З творів першої групи взято тільки «Посланіє до кн. Василя Острозького» (інтересно би знати, чи з пришитою до нього «Порадою», чи ні?), «Посланіє к утекшим от православія єпископом» і маленьку статейку «О чину прочитанія сего писаня», долучену яко post scriptum до «Краткословного ответа». Добродій Житецький догадується, що се, може, копія (зроблена великорусом) із збірника творів Вишенського, котрий міг знаходитись у Захари Копистенського. Нам здається догадка ся ні на чім не опертою.

Правда, Копистенський знав особисто Йова Княгиницького і якийсь час жив з ним разом в пустині Марковій [«Зоря галицкая яко альбум», ст. 238], а по його смерті згадав про нього в своїй «Палінодії» як про святого, як про доказ жизненності і святості православної церкви [«Русская историческая библиотека», т. IV, ст. 856]; значить, дуже правдоподібно, що він або знав особисто і Івана Вишенського, або багато чув про нього, але про існування якого-небудь збірника творів Вишенського у Копистенського ми нічого не знаємо, противно, можемо припустити, що жадного такого збірника у нього не було, бо в такім разі він був би хоч що-небудь запитував із них або хоч згадав про них у своїй «Палінодії», де нацитовано цілу бібліотеку книг і рукописів.

Нам здається, що поки не будемо мати бодай докладнішого опису рукопису Царського, ніж той, який є у Строєва, – а що він недокладний, се видно хоч би з того, що він пропустив один твір Вишенського, «Обличеніє діявола», котрий в рукописі находився, а подав один, «Посланіє Вишневецкому», котрого, мабуть, не було, – поти годі що-небудь рішуче говорити о повстанні того рукопису. Навіть те, що говорить д. Голубев про перепищика-великоруса, видається нам не зовсім певним: в тексті творів Вишенського, надрукованім д. Голубевим після того рукопису, таких особливих великорусизмів ми не бачимо, а помилки такі, які виказує д. Голубев («Архив Юго-Западной России», ч. 1, т. VII, ст. XIII), міг поповнити перший-ліпший малописьменний або недбалий перепищик, а не конче великорус. А сам факт, щоб великоруси переписували твори Івана Вишенського, писателя так різко малоруського навіть по поглядам церковним, видається нам дуже не подібним до правди.

Примітки

Уваров Олексій Сергійович (1825 – 1884) – російський археолог, голова Московського археологічного товариства (з 1864 р.), організатор Історичного музею в Москві. Досліджував античні пам’ятки на Півдні України та в інших місцях.

Толстой Федір Андрійович (? – 1849) – російський сенатор, збирач давніх рукописів.

Калайдович Костянтин Федорович (1792 – 1832) – російський археограф, історик, видавець. Його описи східнослов’янських рукописів мали велике значення для вироблення наукових засад видання давніх літературних пам’яток.

… из возражений Леонтия, иеродиакона Киево-Печерского монастыря… – Йдеться про Леонтія (Лонгина) Карповича (близько 1580 – 1620), українського культурно-освітнього і церковного діяча, активного борця проти унії, проповідника, письменника, перекладача.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 35 – 40.