Праці М. Сумцова, О. Огоновського, І. Франка
Іван Франко
З початком 1885 року появилися в «Киевской старине» дві праці харківського проф. Сумцова, дотикаючі нашого автора, а іменно, в январській книжці «Характеристика южнорусской литературы XVII в.» (ст. 1 – 18), а в апрельській – монографія «Иоанн Вышенский, южнорусский полемист начала XVII ст.» (ст. 649 – 677). В першій з цих праць Сумцов тільки при нагоді доторкається Вишенського, ставлячи його далеко нижче Бронського в науковім погляді, але зате значно вище «по ясности изложения и простоте языка». Інтересно, що в тій статті д. Сумцов уважає ще Христофора, автора «Зачапки», і Феодула, автора «Краткословного отвѣта», двома осібними писателями, окремими від Івана Вишенського, причім безпідставно твердить, що южноруська література полемічна почалась при кінці XVI в. «небольшими и суровыми сочинениями» вроді «Зачапки» і «Краткословного отвѣта» [«Киевская старина», 1885, т. XI, ст. 8], хоч добре знає, що 1597 р. вийшов «Апокрисис», а з слів Голубева (Петр Могила, І, Приложения, ст. 153) міг знати, що «Зачапка» і «Краткословный отвѣт» належать іменно до перших літ XVII в.
Далеко вартнішою являється монографія проф. Сумцова про Вишенського в тім самім томі «Киевской старины». Щоправда, і ся стаття не свобідна від похибок та недокладностей. І так звісну нам точку «Совіщанія» о визові Івана Вишенського з Афона в 1621 р. Сумцов називає ухвалою собору, хоч такою вона не була. Особливо слабе у д. Сумцова розуміння язика нашого автора, властиво слів польських і червоноруських, котрих він часто уживає. Слабою також являється загалом характеристика Івана Вишенського [Похибки язикові в статті Сумцова виказав я в своїй статті про Івана Вишенського – «Киевская старина», 1889, т. XXV, Приложение, ст. 26; критику характеристики Вишенського у Сумцова гляди в статті Житецького: «Киевская старина», 1890, т. XXIX, с 510 – 511].
Та проте годі заперечити, що проф. Сумцов дав нам перший систематичний огляд того, що досі зроблено було про Вишенського, подав спис звісних тоді його творів (хоч черпав подекуди з других рук і не заглянув, напр., до Строева «Описания рукописей Царского»!) і збагатив той спис «Зачапкою», котру більш рішуче, ніж Завитневич, віндикував Ів. Вишенському. Зовсім вірно вказав він на те, що головну часть даних для біографії і характеристики нашого писателя треба черпати з його власних творів, але проба, яку сам Сумцов зробив втім напрямі, не вийшла вдачна. Він занедбав зовсім хронологію, не покористувався навіть вірною заміткою Голубева щодо часу написання «Зачапки», а в другій половині своєї монографії пішов за слідами Костомарова, Куліша і др., компонуючи з повириваних місць із творів Вишенського та своїх власних уваг характеристику його поглядів церковних, суспільних і язикових.
У нас, в Галичині, досі тільки проф. Ом. Огоновський в своїй «Історії літератури руської, ч. 1» присвятив Вишенському кілька уваг, держачися головно згаданої вже монографії Сумцова в «Киевской старине» 1885 р. Годиться зазначити, що в своїй «Хрестоматії староруській» (Львів, 1881) – проф. Огоновський ще не узгляднив Вишенського. В «Історії літератури руської» проф. Огоновський зачислює Вишенського до таких мужів, «що силою волі та громом слова потрясають земляків, запаморочених своїм нерозумом і чужою кормигою, що кличуть-покликають їх до життя нового, до реформи життя суспільного і народного» (ст. 39).
Про життя Вишенського проф. Огоновський подає тільки те, що він родився в Вишні і, «мабуть, при кінці XVI віку найшов захист против невзгодин часу на горі Афонській в Болгарії» (!). Відси посилав він южноруському народові, панам і єпископам свої славні посланія, що вважаються справді перлами в тодішній літературі церковній). Іноді вертав з Афона на Україну (?), щоби живим словом спонукати земляків до життя нового. Він бував у свого приятеля Йова Княгиницького, що заснував у Галичині скит Манявський, але Афон приманював його опять до себе, де чернець-патріот молився за нещасну Русь і в її хосен списував свої «посланія» (ст. 139, 140). Далі згадує проф. Огоновський, за Сумцовим, про фіктивний київський собор 1621 р., що буцімто рішив завізвати Вишенського на Русь, і на тім кінчаться його дані про нашого автора.
Як бачимо, в них проф. Огоновський не вийшов поза те, що подав Сумцов. Далі він вичислює чотири «Посланія», висказує за Сумцовим здогадку, що Вишенському треба приписати «Зачапку», і згадує загально про «деякі інші письма меншої ваги», о котрих «трудно рішуче сказати, чи автором їх є дійсно сей славний чернець-грамотій» (141).
Далі подає проф. Огоновський коротеньку характеристику Вишенського, згадуючи про гарячий патріотизм, щиро український юмор (сміх крізь сльози), про те, що він «любить народні святощі і радить духовенству проповідати слово боже в мові живій, однак же не позволяє грамотіям євангеліє і апостол перекладати на мову народну» (141). Згадавши далі про апологію мови церковнослов’янської і нехіть Вишенського до західноєвропейської науки, проф. Огоновський додає, що він «не любить народних звичаїв та обичаїв (?) з прикметами поганськими і покликує до земляків, щоби позбулись коляд, щедрівок та й інших народних обрядів і забав» (142).
Інтересно б знати, які се народні святощі любив Вишенський, коли мові народній признавав місце хіба в усній проповіді, а повставав против звичаям народним. Подавши пару виписок із творів Вишенського, проф. Огоновський кінчить свою статейку про сього писателя ось якими словами:
«Так, отже, сей чернець «в чоботищах невитертих» був незвичайним явищем в тодішній жизні суспільній. Хоч він не знав науки схоластичної, то силою вір і природним умом взріс справді в велета, супротив котрого сучасні книжники явились покотигорошком» (143).
Дуже жаль, що брак місця і часу не позволив проф. Огоновському хоч трохи умотивувати сей ентузіастичний осуд, котрий без того приходиться вважати радше риторичною фразою, ніж випливом дійсного зглублення автора і сучасної йому літератури. Хоч як би ми високо ставили Вишенського (звісно, в деяких боках його писань), то все такі писателі, як Бронський, Потій, автор «Перестороги», Копистенський та Смотрицький покотигорошками супроти нього не покажуться.
В р. 1889 в XXV томі «Киевской старины» опублікована була стаття автора сеї розвідки під заголовком «Иоанн Вишенский (Новые данные для оценки его литературной и общественной деятельности)». Нав’язуючи до фактичного скелету статті Сумцова, я стрібував в початку дати загальну характеристику Івана Вишенського як писателя і діяча суспільного на тлі того часу, а далі на підставі звісних давніше творів і тих, котрі я відкрив в рукописі Підгорецького монастиря (вони були враз з моїм вступом видані в «Приложении» до тої самої книжки «Киевской старины», ст. 21 – 36), я трібував побільшити число фактичних і хронологічних даних до біографії нашого писателя.
На підставі «Оглавления» «Книжки» Івана Вишенського, виданого мною з рукопису підгорецького, я міг
1) сконстатувати, що надруковане в «Актах Южной и Западной России» «Посланіє» Вишенського до кн. Василя Острозького є властиво механічно зліплене з двох окремих творів, з котрих один має напис:
«Писаніє до князя Василія и всѣх православних христіан, ознаймуючи, як восточное вѣры вѣрніи на опоцѣ или на камени вѣры Петровы неподвижно и непрелестно стоят, и врата адова их одолѣти никакоже не могут, прочіи ж вси отпали въ прелесть, заблудили и в адѣ адовыми враты затворени суть, в нем же и погреб невѣрію папы рымскаго и ему последующих»,
а друге –
«Порада, како да ся очистит церков Христова, заплюгавленная лживыми пастыри и нечестным житіем оных и всѣх им последующих, и котрій смрад поганскій въ злонравствѣ ся в християнех…, зедно ж о поруганію иноческаго чина от свѣтских и мирскаго житія человѣк, и что есть таинство иноческаго образа… лѣпоутварія и прочя»;
се відкриття вияснює дуже натуральним способом «недоумение» д. Куліша, про котре ми вище згадували;
2) сконстатувати, що не тільки «Зачапка», але і «Краткословный отвѣт» належать, без сумніву, до Івана Вишенського, а то для того, що при кінці «Краткословного отвѣта» находиться в формі post scriptum статейка «О чину прочитанія сего писанія», котра в рукописі підгорецькім находиться у вступі яко безперечний твір Вишенського.
Дальше я стрібував у своїй статті доторкнутися питання про хронологію творів Вишенського, хоч для браку матеріалів до жодних важніших результатів не дійшов. Та все-таки, помимо численних недокладностей і помилок тої статті, критик її д. Житецький називає мою характеристику Івана Вишенського «мастерски набросанной» і хоч справедливо закидає нетрафне порівняння Вишенського з Гуттеном, то все-таки признає, що моя характеристика сього писателя була «наиболее остроумной, тонкой и наименее фантастической».
Примітки
Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – історик української літератури, професор Львівського університету.
Гуттен Ульріх фон (1488 – 1523) – німецький гуманіст, письменник і політичний діяч, один з авторів сатиричних «Листів темних людей» (1515 – 1517), спрямованих проти духівництва.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 28 – 32.