Праця В. Завитневича

Іван Франко

В р. 1883 вийшла в Варшаві вельми замітна праця В. З. Завитневича «Палинодия Захарии Копыстенского и ее место в истории западнорусской полемики XVI и XVII вв.». Оглядаючи критично давніші пам’ятники полеміки між латинянами і православними, автор посвятив також досить місця Вишенському. Іменно на ст. 65 – 73 він розбирає «Зачапку, далі на ст. 73 – 84 «Краткословный отвѣт», а на ст. 135 – 139 говорить о «Посланіях» Вишенського, виданих Костомаровим.

Ті критичні уваги Завитневича становлять цінний причинок до літератури о Вишенськім. Щодо «Зачапки» і «Краткословного отвѣта», то Завитневич знав їх з видання Голубева (первісно в «Трудах Киевской духовной академии» за 1878 г., месяцы апрель, май и июнь, Приложение, ст. 67 – 145, приложене опісля в тім самім друку до книги про П. Могилу). Щодо хронологічного порядку тих двох творів автор не вмів виробити собі ясного поняття. Зразу він догадується, що «Зачапка» була написана швидше, ніж «Краткословный отвѣт» (ст. 67), пізніше доказує можливість якраз противного здогаду (ст. 74 – 75), що «Краткословный отвѣт» був написаний вчасніше, а кінчить все-таки твердженням, що, «Краткосл[овный] отвѣт» «составляет прямое дополнение к «Зачапкѣ» (ст. 75).

Властиву дату Завитневич силкується встановити тільки для одної «Зачапки» (ст. 68), хоч береться до того дуже несміло. 3 тексту сього твору він наводить тільки три хронологічні вказівки: Берестейська унія є для автора «Зачапки» вже довершеним фактом, а про патріарха александрійського Мелетія і про єпископа львівського Гедеона Балабана автор говорить як про небіжчиків, а звісно, що Мелетій умер 1601, а Балабан 1607 р. Дальших виводів із сих хронологічних даних Завитневич не робить.

Щодо авторства «Зачапки», то Завитневич насамперед опрокидає за Голубевим думку Малишевського, буцімто «Христофор інок» був особою, тотожною з Христофором Філалетом (Бронським), автором «Апокрисиса». «Ті два автори дуже різняться між собою як з огляду на ерудицію, так і з огляду на спосіб наукового трактування предмета в своїх працях», – пише Завитневич (ст. 77) і додає далі дуже вірно:

«Далеко більше схожого мож найти між «Зачапкою» і «Посланіями» Івана Вишенського, також монаха із Святої гори: той сам різко сварливий тон, така ж безоглядна прихильність до православія, сполучена з завзятим, фанатичним ворогуванням з римо-католицькою церквою,, ті самі ненаукові способи в мотивуванні думок, такий же спосіб доказування вищості слов’янської мови над латинською; одним словом, між сими двома літературними пам’ятниками багато є спільного, що дає підставу догадуватися близького духовного свояцтва їх авторів» (ст. 68).

Як бачимо, Завитневич, загалом вельми осторожний у своїх здогадах, не зважився прямо приписати «Зачапку» Вишенському, як се опісля зробив Сумцов.

Осторожність ся зробила йому досить комічну пакість при дискусії про авторство «Краткословного отвѣта». Завитневич наводить із тексту сього твору звістку про те, що автор його жив уперед в Луцьку, а твір свій писав на Афоні і що патріарх Мелетій удався особисто до нього з поручениям прочитати і опрокинути книжку Скарги «О jedności kościoła Bożego», «вероятно считая его более подготовленным в научном отношении», – ніж хто? Ніж автор «Зачапки», котра ще не була написана? Автор, очевидно, мав се на думці, коли свій розбір «Краткосл[овного] ответа» закінчив такою увагою, що «сравнительно более спокойный тон, стройное систематическое изложение, большая широта и глубина мысли ставят его выше «Зачапки» (ст. 78). Наскільки справедливий сей осуд, побачимо при детальнім розборі обох творів.

Розбираючи «Зачапку», Завитневич коротко наводить її зміст (ст. 69 – 71), а відтак, не входячи в ближчу дискусію порушених в ній тем, висказує свій суд, і то доволі острий. «Зачапка», по думці Завитневича, «далеко недоросла до книги Скарги з погляду наукового, та зате ні в чім не уступає їй з боку тенденційності». Варто б знати, що се за така велика науковість у Скарги, котра йде в парі з такою тенденційністю?

Автор «Зачапки» безоглядно осуджує церков римську, а ідеалізує руську. Навіть такий закид Скарги, як той, що руське духовенство темне і невчене, автор «Зачапки» силкується замаскувати, «наївно мішаючи вихвалену в євангелії простоту сердечну з простотою духовою, т. є. неуцтвом».

«Хоч і як остроумний був сей спосіб, – говорить іронічно Завитневич, – але ним можна було сяк-так оправдати хіба неуцтво православних у світських науках. Але Скарга закидав їм щось далеко тяжчого, те, що вони нічого не тямлять в речах самої віри, що не розуміють навіть тої мови, котрою написані богослужебні книги. Тут уже автор «Зачапки» не має іншого способу випутатися, як тільки при помочі чорта: чорт, мовляв, не любить правди, а значить, не любить і єдино правдивої слов’янської мови ї хапається її викоренити».

Завитневич говорить, що такий погляд на неуцтво православних, мов на якусь особливу заслугу перед богом, був майже загальний в першій добі розвою західноруської полемічної літератури; його стрічаємо в «Краткословном отвѣтѣ» і в «Посланіях» Вишенського.

Зате інакше глядять на се діло автор «Перестороги», Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський (ст. 72 – 73). І тут Завитневич з великої осторожності, щоб не приписати «Посланій», «Зачапки» і «Краткосл[овного] отвѣта» одному авторові, допустився грубої історичної неправди, признаючи загальним такий погляд на неуцтво у русинів, котрий міг бути властивий афонському аскетові (і то він, як побачимо далі, з часом змінив його), але ніяк не може бути приписаний загалові тодішніх русинів, що по більших і менших містах закладали братства, школи і друкарні, читали, перекладали книжки, спорились і радили над способами, як піднести свою освіту і вдоволити пекучим потребам часу.

В подібний спосіб розбирає Завитневич і «Краткословный отвѣт» (ст. 75 – 77), т. є. приводить коротко його зміст, сим разом порівнюючи трохи детальніше аргументи «Феодула» з аргументами Скарги. Взагалі Завитневич закидав і Феодулові тенденційність. Резюмуючи свій суд о тих обох творах, автор пише, що «наші автори, розкусуючи м’які кусники в книзі Скарги, побоялися взятися до кісток, не доторкаючись майже до історичної часті його книжки, де власне в цілій силі виступає його ерудиція» (ст. 78). Тільки пізніші полемісти взялись і за сю часть, додає далі автор, забуваючи, мабуть, про «Апокрисис», писаний, як побачимо далі, вчасніше від «Зачапки» і «Краткосл[овного] отвѣта».

Зовсім невірним мусимо назвати також міркування Завитневича про добрі боки таких творів, як «Зачапка» і «Краткосл[овный] отвѣт». Хоча в науковім погляді вони значно нижчі від книги Скарги, то сього не мож сказати, коли глядіти на них з такої точки погляду, чи були вони відповідні до осягнення тої цілі, для якої були призначені. Загальний рівень духового розвою тодішньої руської суспільності, був іще такий низький, що всяка проба зробити на неї більш-менше значний вплив, виключно відзиваючись до думки, до інтелектуальних спосібностів духу, не могла числити на ніякий успіх.

Книга Скарги не могла мати на православних особливо великого впливу не тільки тому, що вони пізнали тенденційність його аргументації, як, радше тому, що думки, висказані в тій книзі, наскрізь противилися тим чуттям, які мав кожний західнорусин для всього латинського. Отим-то ясно, що кожний православний твір тим вірніше мусив осягати свою ціль, чим більше мав у собі того, що могло розпалювати чуття ворожнечі і ненависті православних до латинян. А се власне в розібраних тут творах виступає з особливою силою.

Наші полемісти, особливо автор «Зачапки», не зупиняються ні перед якими вираженнями, щоби показати римо-католицьку церков у темнім світлі. Про що б латинське він не зняв річ – чи про папу, чи про саму церкву римську, чи про латинську мудрість, – слово «чорт» з усіми його моральними прикметами майже не сходить у нього з язика. А православним тільки того й треба було. Не диво, могли вони міркувати по прочитанні «Зачапки», що Скарга пише так мудро і переконуючо: «адже через нього говорить сам чорт!»

Простакуватий русин після того не вірив Скарзі ані одного слова, а то й не брався його читати. Завитневич додає, що полемісти руські писали так не навмисно, для викликання власне такого ефекту, але для того, що й самі так думали і почували.

«Коли ви читаєте книгу Скарги, вам поневолі приходить у голову думка, що сей розумний і хитрий єзуїт не раз, не два писав не те, про що сам був переконаний, а те, що вважав потрібним для викликання певного ефекту у певного роду читачів. Противно, в творах наших полемістів усе таке просте і натуральне, що про яке-небудь маскування тут і мови бути не може. З усього видно, що висказувані тут думки були не тільки продумані, але і відчуті авторами.

Ви почуваєте, що дух негації і нетерпимості, котрий у «Зачапці» доходить не раз до повного фанатизму, виривається безпосередньо з груді самого автора. Певна річ, се мусило причинюватися до збільшення впливу тих авторів на православних, тим більше, що оба автори їх жили на Афоні, котрий в очах руського народу завсігди окружений був авреолою святості. На жаль, оба ті твори чомусь не були друковані, що, певно, мусило стати на перешкоді їх розповсюдженню і вменшити їх практичне значення. Є навіть підстава думати, що вони дуже мало кому були звісні» (сторона 81 – 84).

Ми привели сей довгий уступ, у котрім Завитневич зложив здобутки своєї критичної думки про ті твори, і мусимо признати ті здобутки дуже баламутними. Лишаючи на боці кінцеве баламутство про те, чи мали вплив «Зачапка» і «Краткословный отвѣт», чи не мали, ми мусимо сказати, що автор зовсім невірно думає, буцімто в часі написання «Зачапки» і «Отвѣта» тільки такі твори були приступні русинам і могли до них промовити.

Досить прочитати сухі, документальні і важко писані давніші книги, такі як «Апокрисис» і «Книжица клирика Острожскаго» (Василя Суразького), щоб переконатися про фантастичність такої думки. Так само неправдою є, буцімто православні тодішні власне потребували тільки таких писань, де ганьбилося латину і розбуджувалося до неї ненависть. Можемо сказати зовсім противно, що друга половина XVI в. в Польщі була ще часом толеранції релігійної в порівнянні з тим, що пішло далі. Євлашевський розказує типовий факт з часів короля Баторія:

«Кгды дисейший папеж Клеменс еще кардиналом был у короля его милости Стефана во Вилне, седилем у столу князя Балтромея Недызвицкого, каноника виленского, з преднейшими слугами (влохами) его, тые же се кгды доведели, жем евангелик, дивовались барзо, яко ме смел кнез каноник на обед свой взівати, а кгды им он предложил, же в нас з того жадна ненависть не быва и милуемо се яко з добрыми приятели, хвалили то влохи, мовечи, же ту бог живе, а ганили свои домовыи права и роднии неснаски» [В. Антонович, Дневник новгородского подсудка Феодора Евлашевского 1564 – 1604 года («Киевская старина», 1886, ст. 129 – 130)].

Се писав русин, і ми не маємо підстави думати, що й увесь загал русинів був так фанатично настроєний і так ненавидів латинян, як твердить Завитневич. Звісно, з часом се погіршилося. Вже при кінці XVI віку напасті і переслідування з боку латинян і вплив фанатичних проповідів та книжок єзуїтських відізвались і на русинах, а в XVII віці відстрашаючий приклад ненависті дає «Літос» Петра Могили.

Та проте ще 1599 року львівський православний міщанин Юрій Рогатинець усправедливлюється перед віленським братством, що хоча удержує приязні зносини з Потієм, то все-таки держиться вірно православія. Що русини хоч і полемізували против лютеран та соцініан, а проте удержували з ними приязні зносини, се факт загальнозвісний; князь Острозький посував сю прихильність до тої міри, що аріанам Мотовилі і Бронському поручав вести полеміку з латинянами в обороні православія. Але той же Острозький дав у себе притулок професорові Краківської академії, «латинникові» Латосу, противникові григоріанського календаря, котрий за те мусив покинути Краків. Чи оскільки справедливий є закид Завитневича спеціально щодо «Зачапки», «Отвѣта» і т. п., буцімто ті твори ширили фанатизм і ненависть до латинства, се побачимо далі при розборі сих творів.

«Посланіям» Вишенського присвятив Завитневич невеличку замітку (ст. 135 – 139). Він не розбирає їх зовсім, покликаючись на статтю С. Л-ва в «Подольских епархиальных ведомостях) 1875, а тільки висказує про них деякі загальні уваги. Як характерну їх особливість він підносить те, що вони «проняті якоюсь незвичайною моральною силою, котра виявляє в авторі сильно розбуджене релігійне чуття». І знов автор генералізує сей признак і навіть посувається до того, що ставить його як специфічний признак православних, що різнить їх від прихильників унії, котрі, мовляв, відзначалися повним релігійним індиферентизмом, вузьким егоїзмом і бажанням особистих користей та почестей (ст. 137 – 138). Що такий погляд односторонній і несправедливий, про се може переконатися кожний, хто прочитає писання такого Потія або Рутського, писання, подиктовані гарячим духом релігійним, любвою до людей, а іноді й щирим руським патріотизмом.

Ми задержалися трохи довше при увагах Завитневича, раз, тому, що книжка його у нас досі мало звісна, а по-друге, тому, що при всій недостаточності здобутків, він усе-таки перший показав дорогу, котрою треба йти до ліпших здобутків, а тою дорогою є детальний розбір кожного поодинокого твору даного автора в зв’язку з усією сучасною літературою і зі станом тодішньої суспільності. Дуже жаль, що ті, котрі пізніше робили на тім полі, не пішли за його вказівкою.

Примітки

Завитневич Володимир (1858 – 1927) – професор Київської духовної академії, історик.

Мелетій – М. Пігас (30-ті роки XVI ст. – 1601) – александрійський патріарх, брав активну участь у справах православної церкви на українсько-білоруських землях, боровся проти введення унії.

Смотрицький Мелетій (світське ім’я – Максим Герасимович Смотрицький; близько 1572 – 1630) – український письменник-полеміст, філолог і церковний діяч. Автор праці «Грамматики словенскія правильное синтагма» (Єв’є, 1619), полемічного твору польською мовою «Тренос, або плач східної церкви…» (1610) та ін.

Євлашевський Федір (Теодор; 1546 – 1604) – білоруський шляхтич, автор щоденника, який охоплює події на території України і Білорусії в період між 1564 – 1604 р.

Баторій Стефан (1533 – 1586) – польський король (з 1576 р.).

…дисейший папеж Клеменс («нинішній папа Климент»)… – Йдеться про римського папу Климента (Климентія) VIII (1592 – 1605).

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – український історик, археолог, етнограф.

«Літос» – полемічний твір, написаний польською мовою і надрукований у друкарні Києво-Печерської лаври 1644 р. Вийшов під псевдонімом Євсевія Пімена, за яким, очевидно, приховувався Петро Могила.

Соцініани – представники раціоналістичного напряму в Реформації, засновниками якого були італійці Лелій Соцін (1525 – 1562) та його племінник Фауст Соцін (1539 – 1604). Відкидали догмат про трійцю, вважали Христа не богом, а людиною, не визнавали «первородного гріха», ратували за віротерпимість, свободу совісті. Прогресивне для свого часу вчення соцініан сприяло розвитку раціоналістичної думки.

Аріани – послідовники аріанства – течії в християнстві (від александрійського священика Арія, який у 318 р. вперше сформулював основні положення цього вчення). Аріани не визнавали догмат про трійцю та піддавали критиці інші положення ортодоксального християнства. Аріанство було засуджене як єресь, і цим ім’ям продовжували називати тих «єретиків», хто не визнавав божественності Христа. Терміном «аріанин» у XVI ст. таврували антитринтаріїв – прихильників радикального реформаційного вчення, яке, поширилося у Польщі, на Україні і в Білорусії. «Аріанами» називали письменників Мотовилу (XVI ст.) і Бронського, яких Костянтин Острозький залучав до антикатолицької та антиуніатської полеміки.

Латос Ян (1539 – початок XVII ст.) – лікар і астроном, католик, який, виступаючи проти нового календаря, введеного папою Григорієм XIII у 1582 р., залишив Краківський університет і оселився при дворі князя Острозького.

Рутський Веніамін (точніше, Вельямін, 1574 – 1637) – київський уніатський митрополит.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 22 – 28.