1. Мартові дні 19-25

Іван Франко

Під днем 1 марта 1848 р. Іван Федорович вписує в своїм дневнику ось які інтересні слова, які цитуємо в німецькій мові:

«Ich war den Tag sehr bange, sehr unruhig wegen der Tarnopoler dummen Geschichte. Es ist mein Temperament derart, dass sich Niedergeschlagenheit meiner ganzen Natur bemächtigt, wenn ich mir bewusst bin, gefehlt zu haben. Aber ich ermahnte mich, weil ich im Grunde nichts übel getan hatte. Dann las ich am Abend den Vicar of Wackefield, – es ist das erhabenste, das schönste, was ich las, es führte mich zu Gott zurück, von dem ich längere Zeit etwas ferner blieb. Ich betete weniger, war zuviel mit Arbeit beschäftigt und vernachlässigte das, was allein die Quelle wahren Glückes ist. Ich bin ruhig».

[В той день мені було дуже смутно, я був дуже схвильований через ту дурну тернопільську історію. Отакий мій характер, що опановує всю зневіру моєї натури, коли я усвідомлюю, що зробив якусь помилку. Але я підбадьорую себе тим, що по суті не вчинив нічого поганого. Тоді увечері я читав «Векфілдського священика» – це найвеличніше, найпрекрасніше з того, що я читав, воно повернуло мене знову до бога, від якого я довгий час залишався далеко. Я рідко молився, надто був зайнятий своєю роботою і занедбав те, що єдине може бути джерелом справжнього щастя. Тепер я спокійний (нім.). – Ред.]

Яка була та тернопільська «dumme Geschichte», для нас байдуже, але сама записка дуже характерно вводить нас у ту атмосферу нервового розхвилювання і напруження, що характеризує перші дні марта 1848 р. По хвилевім знесиленні, зазначенім у дневнику, він віднаходить спокій у релігійному почутті, розбудженому лектурою модної тоді повісті Гольдсміта, яка, кажучи мимоходом, у 1852 р. була перероблена на нашу мову і наші обичаї Богданом Дідицьким і друкована зразу в «Зорі галицькій», а потім окремою книжкою п[ід] заголовком] «Отець Ігнатій».

Дня 4 марта пише до Федоровича Олександер Гіцкевич зі Львова першу відомість про паризькі події з кінця лютого:

«В Парижі по донесенням газет вибухла революція. Король абдикував і схоронився з сім’єю до Англії. Гізо мав згинути, і оголошено республіку. Коли б тільки ті події не навели нових нещасть на нашу так многими вже ударами пригноблену країну».

Вість того листа про смерть Гізо була неправдива. Яке враження зробили вісті про паризькі події на Федоровича в першій хвилі, не знаємо. Дня 8 марта писав до нього із Кошиць у північній Угорщині знайомий Желеський, що служив там при війську:

«З огляду на великоісторичні і страшні події, що власне сталися в Парижі, було би занадто претензіонально говорити про себе і свої дрібні пригоди. У горах така нужда, що навіть не можна було дістати хліба. Ми здибали там скрізь крайню бідність, напівопущені і вимерлі села, та й тепер іще тиф пориває тут і деінде багато, багато жертв. Прийдуть тепер і для нас дуже поважні випадки. На мій особистий погляд, панування пера натепер скінчене, а починається апеляція до меча. Як жовнір я бажаю війни з цілої душі, але бажав би виступити проти зовнішнього ворога. Тільки не дай боже ніякої внутрішньої війни».

Під впливом таких листів Федорович 11 марта записує в своїм дневнику ось що:

«Події в Парижі отуманили мене зразу, але по дозрілій розвазі уважаю їх дуже природними і спокійно дожидаю всього. Хто розуміє історію, знає, що вона мусить сповняти свою течію. Але скільки жертв упаде там! Переходячи до мене самого, знаходжу щось чудесне, порівнюючи дати дневника, особливо дату з жовтня 1847 р. і 1 січня 1848 р. Чи була се якась Pythia prophetica і чи бог учинив усе, щоб мені ще дати час борьбою і терпінням спокутувати свої хиби і піднестися? Wunderbar!»

Мої виписки з Федоровичевого дневника не дають мені можності сконтролювати ті дати і доконані в них події, правдоподібно, з обсягу його родинного життя, та проте виписка характеризує вдачу автора, склонну до аналізу власної душі з виразним відтінком містицизму.

Від дня 19 марта іде ряд просторих листів Гіцкевича про події у Львові. В листі з 19 марта читаємо:

«Випадки наступають по собі мов буря. Мусите вже, певно, знати про революцію у Відні, про обіцяну конституцію, свободу печаті, уоруження міщан і студентів як народної гвардії і роззброєння війська. Сьогодні у нас в редакції «Dziennika Mód» у Кульчицького підписують усі без різниці станів: князі, графи, шляхта, міщани, академіки, жиди, і що жиє адрес до уряду про заведення польського язика в школах і урядах, зовсім окремої адміністрації для Галичини, знесення панщини, якої шляхта зрікається добровільно з умовою, аби тягарі, що випливають із панщизняних відносин, були також знесені, зрівняння всіх верстов суспільності супроти закону, явності судівництва і судів присяжних, репрезентації всіх станів, ревізії конституції провінціальної і безпроволочного скликання станового сейму, повної амністії для політичних в’язнів і уоруження всіх міст для обезпеки краю.

Багато людей всякого роду облягає каменицю Нальчицького і тиснеться до підпису. Адрес читають голосно на улиці для здвигу народу. О шостій годині занесе його депутація на чолі зібраного народу до губернатора. Вечором буде місто ілюміноване, може, перший раз із власного наклону.

В тій хвилі довідуємося, що амністія вже оголошена буде в’язням, і що зі Шпільберга вже вертають. Вертаючи з обіду додому, бачу кількатисячну юрбу народу перед каменицею Кульчицького. Ян Добжанський, редактор «Dziennika Mód», відчитує з балкона на весь голос адрес до уряду, поясняє кождий уступ, і за кождою точкою юрба кличе: «Браво!» Агітація, рух безмірний, по вулицях рої людей, поліція ані не показується, не чувані досі речі. Все досі спокійне, але за найменшим попихом може вибухнути буря. Боюся, щоб вечором при ілюмінації не прийшло до чого. До підпису під адресом усе тиснеться раз у раз.

Вілюсь Марбург писав із Відня, що вже уоружений і робить службу. Галичани мали найбільше причинитися до викликання революції в Відні – видно в тім палець божий. Меттерніх утік, віддалений від уряду, його палата має бути знищена, в цісарськім бургу всі вікна повибивані, Шенбрунн спалений, кілька галичан мало згинути. Говорять тут також про революцію в самій Москві і навіть про заведення там республіканського уряду. В чеській Празі мали також повстати розрухи, а так само і в Кракові».

Слідуючого дня той сам Олександер Гіцкевич пише далі:

«La revolution fera la tour du monde», виречене якимось французом, починає справджуватися. Так і у нас перша стадія революції минула вчора, слава богу, без кривавого хреста і досить спокійно. Адрес, про який писав я вчора, обіймає кільканадцять тисяч (мовляв, що 23 000) підписів людей різних класів, пола і віку – підписували навіть жінки і діти.

Коло п’ятої години по полудні вибухла пожежа десь на Жовківськім, припадком чи навмисно підпалена для зроблення диверсії і відвернення уваги юрби, але се небагато зменшило зібрану юрбу, що чекала на похід депутації з адресом до губернатора.

Коло 6-ої години безмірна маса людей усякого полу і класів залягла поблизькі шкарпи коло помешкання губернатора, чекаючи на депутацію. Ся депутація, зложена з 20 – 30 осіб різних суспільних верств, а власне шляхти, міщан, професорів академії і молодежі, між іншими: Сапега, Василевський, Стронський, кравець Кульчицький і Громадзинський, літерати Добжанський і Дзержковський, адвокат Романович Петро а, мабуть, також молодий Кароль Никорович і багато інших, декотрі в чемерках, інші в фраках, а інші просто в сурдутах, навіть один жид, ледве здужала продертися крізь натовп згромадженого народу, що вітав її окриками радості і обсипав квітами.

В брамі губернаторського дому стояло кілька гренадерів з карабінами і не хотіли пропустити депутації; було би, може, прийшло до якої авантюри, але сам Стадіон зійшов униз, велів сторожі пропустити депутацію і прийняв її дуже чемно. По хвилі виступило кілька з депутації на балкон губернаторського помешкання, взиваючи народ, аби заховався тихо і спокійно, бо тепер будуть читати губернаторові адресу. По якимось часі виступив губернатор з цілою депутацією на балкон; по голоснім привітанні настала тиша, і потім промовив Стадіон:

«Ich habe die mir durch die Deputation vorgetragenen Wünsche des Volkes angenommen, und werde sie Se. Majestät vorlegen. Was die politischen Gefangenen anbelangt, so werden sie baldigst gegen Bürgschaft von zwei Stadtbürgern für einen jeden in Freiheit gesetzt. Was aber die Einführung der Nationalgarde anbelangt, so wird sogleich eine Kommission eingesetzt, um die Art der Einführung derselben zu beraten»

[Я одержав передані мені депутацією побажання народу і передали їх його величності. Щодо політичних в’язнів, то вони будуть якнайшвидше випущені на свободу з тим, щоб за кожного з них поручилися двоє повноправних громадян. Що ж до введення національної гвардії, то буде негайно призначено комісію, щоб обговорити спосіб уведення цієї гвардії (нім.). – Ред].

Потім радісні окрики всеї маси: «Нехай жиє, vivat Стадіон!»

Потім промовляло ще кілька з депутації, поручаючи порядок і спокій, і щоб розійтися спокійно, а вечором під час ілюмінації не робити ніяких вибриків. Смерком у всіх домах вікна освітлено, хоч не було на се ніякого наказу з поліції ані з магістрату. Жиди випереджували в тім християн і безмірно тим урадувані. Навіть публічні будинки, губернаторська палата, губернія, апеляція, форум (будинок суду) і т. ін., а навіть поліція і кримінал були освітлені.

Чи всім однаково ішла з серця та радість, особливо урядникам von draussen, можна було легко дорозумітися. В адресі була також точка, аби тільки крайових горожан допускано до урядів. Якийсь час військо зібране задля алярму, вдареного на пожежу, стояло зібране на своїх становищах під оружжям і гармати виточені з запаленими льонтами, але ані з одного, ані з другого боку не було ніякої зачіпки.

Овшім перед гусарами, що їхали кінно, і перед піхотою здіймано шапки і вітано їх віватами, а вони натомість салютували. Вечором постягано військо зі становищ. Рої гамірливого і веселого народу переходили вулицями, придивляючися ілюмінації. Можна було часом бачити групи академіків, що велися попід боки з кількома молодими кадетами з війська. Все відбулося спокійно, без вибриків, хоч поліції нігде не було видно. Лише кілька вікон неосвітлених, між іншими, одному кафедральному канонікові, повибивали хлоп’ята.

Василевський зараз вечором поїхав до всіх в’язниць і ознайомив в’язнів, що завтра будуть свобідні. Сьогодні рано комісія з депутації під проводом Сапеги, зложена в інституті Оссолінського, приймала тих горожан, що зголошувалися з порукою, і видавала сертифікати для ув’язнених, а з ними горожани йшли до в’язниць і брали в’язнів із собою. Незліченні маси народу облягали в’язниці, радісними окриками вітали кождого в’язня при його виході, а деяких навіть ношено на руках.

Радісну співучасть у всіх верствах народу, навіть між жидами, годі описати. На балконах і в вікнах сусідніх камениць жінки з білими хустками в руках оплесками вітали кождого в’язня; дуже багато видно було таких, що плакали з радісного зворушення, та й мені самому не раз сльози закрутилися в очах. В’язнів майже видирали один одному, щоб узяти їх до свого дому. Потім рої народу, веселого, балакучого, з роз’ясненими обличчями, снуються раз у раз по улицях і по ринку.

Депутація зібралася знов у губернатора, щоб нарадитися про формування народної гвардії. Дозволено на узброєння академіків під проводом Стронського. Шляхта має вписуватися до гвардії у Сапеги, укінчені правники і адвокати у Петра Романовича, але против сього повстає опозиція і не хочуть його проводу, тому порішено вписуватися у адвоката Сенковського, міщани у Кульчицького, а урядники, мабуть, у Сахера.

Чути, що академіків мають уоружити насамперед. От тим-то і я мушу також ставитися до ряду з карабіном. Конституція надана для всеї монархії, але яка – ще невідомо. Мальсбургова одержала знов від Вілюся лист із Відня: там уже панує спокій, але академіки і міщани ще уоружені і держать усю сторожу. Акциза знесена. Тільки пролетарії допускаються різних вибриків і рабунків, а в околиці Відня спалено кілька фабрик. Згибло лише тридцять і кілька осіб із народу, а кількадесят було ранених. З поляків не згинув ніхто».

Дальший лист того самого кореспондента із 22 марта оповідає так само живо і докладно події дальших днів:

«По двох днях радості, про яку не можу Вам дати докладного висловлення, настала хвиля великого побоювання і неспокою. В понеділок 20 с[ього] м[ісяця], коли випущено в’язнів, була загальна неописана радість. Вечором знов по цілім Львові всі доми, навіть урядові, були освітлені без ніякого попереднього наказу. Юрби щасливого люду з розрадуваними обличчями видно було по всіх улицях.

У вівторок відправлено в домініканськім костьолі поминальне богослужіння з музикою і з виставленим катафалком за погибших у повстанні віденців. Костьол не міг помістити нагромадженого народу. Цілий здвиг стояв перед костьолом. Відділ війська з віденського полку «Deutschmeister», який без оружжя був на тім богослужінні з офіцерами, вітано грімкими віватами і обсипувано квітами.

Велика сила народу залягала Ринок і головніші вулиці. Кілька брик оружжя привезено до університету для уоруження академіків. Прибув сюди також губернатор, велів відчитати, чи, може, сам відчитав академікам роту присяги, що оружжя не ужиють, лише на візвання комендантів для оборони порядку, а також будуть вірні цісарю австрійському, конституційному королеві галицькому. Молодіж жадала, щоб замість «галицькому» сказав «польському», на що Стадіон згодився і вимовив «polskiemu». На се повстав радісний окрик із тисячі уст: «Niech żyje!», який, переходячи зараз до маси народу, що залягала всю Краківську вулицю і Ринок, був з найбільшим захватом повторений тисячами уст.

Добжанський, несений молодежжю на плечах, в екзальтації, зближеній до божевілля, кликав: «Polska cała w dawnych granicach zostanie przywróconą!», а народ в найбільшій екстазі кричав «Vivat!». Була хвиля не можлива до опису. Я бачив людей, не молодих і не запальних, що видавалися мені немов у стані божевілля. Зараз потім Добжанський зомлів і його занесено до одного дому. По хвилі показався знов на вулиці і промовляв до народу, щоб не розходився, поки не одержить оружжя, якого губернатор не хотів позволити давати нікому, крім університетської молодежі.

В тім самім часі утворився комітет, зложений із сорок осіб різних станів, і розпочав наради в ратушевій залі. Вислав депутацію до Стадіона з повідомленням про своє уконституювання і мету, для якої зав’язався, а власне, аби бути посередником між урядом і народом і впливати на його заспокоєння серед теперішніх обставин. Губернатор не признав сього комітету, зав’язаного без попереднього дозволу, уважаючи його за нелояльний і неконституційний, і просив, аби розв’язався і не розпочинав свого ділання.

Вислано другу депутацію з лона комітету з представленням, що обставини неминуче домагаються існування такого комітету, бо народ насильно домагається озброєння і загрожує небезпека, що в разі недозволу з боку уряду на те жадання може прийти до розливу крові і розрухів, за що губернатор напевно не схоче прийняти на себе одвічальності. Ся друга депутація вернула з тою самою відповіддю, як і перша, з тим додатком, що губернатор прийде сам до комітету. І справді, прийшов незабаром і повторив те саме, що сказав депутації, взиваючи, щоб комітет розв’язався, що й учинено. Рівночасно губернатор обіцяв, що сам заведе такий комітет, коли признає його потребу.

Тим часом маса народу на Ринку і вулицях не уступала, дожидаючи оружжя. Обурення дійшло до найвищого ступеня. Якийсь очайдух – дехто мовив, що сам Добжанський – візвав жовнірів на головнім одваху, аби зложили оружжя. Так само мав він говорити і губернаторові, аби велів роззброїти військо, бо інакше прийде до розливу крові. Говорять, що Добжанський справді був учора божевільний, і се дуже подібне до правди, бо сей чоловік від трьох день майже не відпочив у своїм агітаційнім діланні, так що його фізичні і духовні сили мусили дійти до найвищого напруження. Сьогодні говорять, що лежить небезпечно хорий. Майже в такій самій екстазі бачив я також маршалка Василевського.

Се грізне заворушення народу було причиною, що все військо о 2-ій годині пополудні виступило під оружжям на означених становищах. Виточено гармати і набивано на очах народу оружжя острими ладунками. Зробився страшенний переполох у місті, склепи позамикано, але народ не дуже розходився. Юрби по Ринку і головних вулицях валили сюди й туди, ніхто не розганяв їх, тільки академіки просьбою і намовами уговорювали людей, щоб розходилися. Найбільше боялися того, аби де не прийшло до бійки, бо се, напевно, дало би було привід до боротьби і розливу крові.

Вечором усе місто мало воєнний вигляд. Скрізь військо, на Ринку піхота і кінниця, дві гармати виточені і вимірені до вулиць Галицької і Краківської. Довкола властивого міста скрізь військо з гарматами, коло арсеналу численний відділ, густі ведети і форпости, та про те нігде ані словом, ані вчинком не задержувано прохожих.

Численні патрулі академіків з карабінами переходили в різних напрямах, упоминали людей, аби розходилися, а за ними знов у деякім віддаленні військові патрулі, очевидно, для контролю. Скрізь ходили тривожні вісті, буцімто реміснича молодіж хоче напасти на академіків і відібрати їм оружжя; із деяких груп чути було навіть погрози. Академіки були в великім остраху і заклопотанні, як собі поступити на випадок, коли б їх напала челядь. Та, богу дякувати, до того не прийшло, і ніч минула спокійно.

День 22 сього місяця минув спокійно без особливих випадків. Рух на вулицях був менший задля дожджливої пори. Появилися оповіщення губернатора і поліції, якими заборонено носити оружжя тим, що не належали до зорганізованої гвардії, бо в вівторок видно було дуже багато людей при шаблях. Заборонено було також збиратися купами і промовляти до народу, а тим, що були не замешкані у Львові, наказано повиїжджати до 24 годин.

Губернатор зав’язав комітет для формування народної гвардії, але на основі посідання і інтелігенції. Сей Комітет складається з полковника Бордольо, надворного радника Етмаєра, губерніального радника Голуховського, іменованого рівночасно президентом магістрату на місце усуненого в сих днях Фестенберга, далі з Адамського, купця Мізеса і князя Сапеги.

Обік сього, зав’язаний губернатором інший комітет для посередництва між урядом і публікою із 12-и членів (лакерник Бочковський, Казимир Дідушицький, ад’юнкт філософії Стронський, книгар Міліковський, купець Мізес, Смолька, Шайноха, Сапега, Людвік Скшинський, Флоріан Зінгер і адвокат Вільчинський). Сей комітет, одначе, не має назви комітету і не має публічного характеру, а тільки повинен на письмі предкладати губернаторові бажання публіки і свої проекти.

Багато із обивателів (поміщиків), що пробувають у Львові, веліли вже оголошувати своїм підданим дарування панщини і фактично вже відтепер не домагатися від підданих ані панщини, ані ніяких інших повинностей. Переважна опінія промовляє за тим, аби се оголошення виконати якнайспішніше. Запитував я в тій справі пана Антима (Никоровича, властителя Грималова), чи не велить тобі переслати яку інструкцію в сій справі. Сказав мені написати тобі, щоб ти вчинив так, як признаєш відповідним для теперішніх тамошніх відносин. Швидко має тобі сам написати про той предмет. Щодо принципу, не сперечається і признає його неминуче.

В Тарнові на відомість про львівські події повстало також заворушення. Вся людність облягла циркул, домагаючися оголошення конституції. Багато речників промовляло до народу, пригадуючи різню 1846 р. і толкуючи, через кого і в якій цілі була викликана. Староста велів скликати війтів з поблизьких сіл і казав їм присягти на вірність; війти не хотіли, мовлячи, що в 1846 р. їх ошукано і вони не вірять ніяким обіцянкам. Тоді, кажуть, князь Сангушко виступив і оголосив, що дарує панщину всім своїм підданим. Се зробило величезне враження на людей; падали до ніг і перепрошували за давні проступки. Подібні рухи мали статися в Перемишлі і інших місцях. Про виступи хлопів проти шляхти ніде досі не чути.

В Берліні мала випасти величезна боротьба народу з військом; дуже багато з обох боків полягло, нарешті військо перейшло на сторону народу, король утік. Подібні вісті кружать про Варшаву та Росію, але певності про се нема, та в теперішнім часі се зовсім можливе, бо ж ми бачили вже стільки випадків, які день перед тим видавалися зовсім неподібними до правди. Маємо також вісті, що в Познані вибухло повстання.

У нас тут сьогодні, 23 с[ього] м[ісяця], спокійно, але бог знає, чи на тім скінчиться. З боку уряду видно найбільшу обережність, усе держиться напоготові. Вчора арештовано кілька осіб, між іншими Дзержковського, що в неприсутності Добжанського проводив розв’язаному комітетові, і Земялковського, члена того ж комітету; наслідком представлень, учинених губернаторові, що се може викликати якусь бурю, їх по кількох годинах випущено. Організація гвардії народної поступає, але дуже помалу, як сього й можна надіятися по членах, що входять у склад організаційного комітету. Се викликає живе незадоволення».

Сей нарис подій остатніх днів марта 1848 р. закінчимо випискою із дневника Івана Федоровича від д[ня] 25 марта, отже, правдоподібно по прочитанні вище наведених листів. Подаємо сю виписку в мові оригіналу:

«Das Stadium, in welchem wir leben, ist schrecklich. Ein ewiges Schwanken zwischen Sein und Vernichtung, zwischen Aufklärung und Vandalismus. Vielleicht lässt die Natur einen solchen Zustand eintreten, um die Seele auch in diesem Stadium abzuhärten, alle die Tausend Foltern der Lage fest tragen zu lernen? Wer alles verlieren kann, kann nichts lieben».

[Епоха, в яку ми живемо, жахлива. Постійне коливання між існуванням і знищенням, між просвітою і вандалізмом. Можливо, що природа допускає таке становище, щоб загартувати вже в цю епоху душу і навчити її зносити всю тисячу тортур цього стану, речей? Хто може все втратити, той може ні що не любити (нім.). – Ред].

Півтора місяця пізніше сей зрезигнований настрій змінився значно. Дня 4 мая Федорович пише в своїм дневнику:

«Gott hält Gericht mit Europa. Die Zeiten sind voll Ernst, ich als kleines Atom des Ganzen muss wohl das Loss des Ganzen teilen, aber mein Geist ist sich seiner bewusst. Ich werde die Gesetze meines Seins, die ewigen Gesetze der Natur studiren, und gibt mir Gott die Gnade eines Berufes würdig zu sein, wählt Er mich zu seinem Werkzeug, dann, aber erst dann werde ich handeln».

[Бог чинить суд на Європою. Настав дуже скрутний час, я, як частка великого цілого, мушу також поділяти долю цього цілого але мій дух усвідомлює сам себе. Я вивчатиму закони мого буття, вічні закони природи, і пошли мені боже милість бути гідним мого покликання, якщо він обере мене своїм знаряддям тоді, і лише тоді я буду діяти (нім.). – Ред].

Випадки слідуючих місяців винесли Івана Федоровича на широке поле публічної діяльності. Він був вибраний послом до першої, конституційної державної ради і здужав визначитися в бурхливих дискусіях тої ради не одним смілим удатним виступом. Автор памфлета «Reichstags – Gallerie. Geschriebene Porträts der hervorragendsten Deputaten des ersten oesterreichischen Reichstages. Wien, 1849» не поминув і Федоровича. Читаємо там ось що:

«Fedorowicz, Deputirter für Tarnopol, Linke. Elementar-Feuergeist – eine ursprüngliche Natur – voll gesunden, natürlichen und richtigen Instinktes. Fedorowicz denkt nicht viel, erwägt nicht viel und nicht lange, er ist schnell, kurz, bündig, aber meistens auch treffend. Er hält keine Reden, sondern macht nur Bemerkungen, aber diese Bemerkungen sind oft kostbare Randglossen, die in einigen Worten einen Schatz von Urteil und Scharfsinn bergen. Wer erinnert sich nicht auf ihn aus den Oktobertagen?

Seine Ansichten wurden meistens mit Zuruf aufgenommen, weil sie meistens einen Lichtgedanken, eine Lösung in den verwirrten Knäuel warfen. Das Parlament könnte wahrlich mehrere solche Karaktere – nicht Talente, Karaktere sagen wir – wie Fedorowicz trefflich benötigen. Er ist eine glückliche Mischung von Scharfsinn, Gemüt und Energie, der nur der entsprechende Grad von Angeeignetem mangelt. Die Originalität ist zu vorherrschend bei ihm und ist der Grund, warum sein Wirken weniger organisierend ist».

[Федорович, депутат від Тернополя, лівий. Примітивний палкий характер – первісна натура, з природним і здоровим інстинктом. Федорович багато не думає, багато не розважає і не розважає довго, висловлюється коротко і ясно, здебільшого влучно. Він не виступає з промовами, але робить зауваження, і вони часто бувають дорогоцінними примітками, які в небагатьох словах містять у собі скарби розсудливості і дотепу. Хто не пригадує, як він поводився в жовтневі дні?

Його погляди приймалися переважно з ухвалою, бо вони виражали здебільшого яскраві думки, вказували на можливості розв’язання заплутаних обставин. Парламент справді міг би успішно використовувати такі характери – не таланти, ми кажемо характери, – як цей Федорович. Він являє собою щасливе поєднання дотепу, присутності духу та енергії, якому бракує лише певного почуття самовладання. Оригінальність надто виявляється в ньому, і саме через це його виступи не дуже організують публіку (нім.). – Ред.]

В бурливих днях жовтня 1848 р., із яких не маємо детальних записок дневника Федоровича, а тільки масу дрібних і для нас нічого не значущих, очевидно, для пізнішої пам’яті писаних нотаток, уриваних фраз, назв людей і місцевостей, у тих страшних днях, коли під час облоги і бомбардування Відня, весь час, день і ніч, відбувалися засідання ради державної, були моменти, коли Федоровичеві могло здаватися, що до нього прийде покликання на якесь високе, може, рішаюче становище. Не написав про се пізніше нічого докладніше. Було щось у його натурі, що заставило його прогавити рішучий момент. Покликання не прийшло. З упадком Відня раду державну відрочено і перенесено до Кромерижа. Федорович не поїхав уже туди, хоч мандата не зложив.

Друга двадцятилітня половина його життя була присвячена сільському господарству, обивательському життю і його обов’язкам і праці над більшим, оригінальним твором філософічно-етичного змісту, з якого лишилося багато копій у різних переробках, але якого не довів до ніякої цілості. Сильним умом він збагнув основну ідею новочасної науки, ідею розвою природи, але ступінь освіти, який дала йому школа й ідеалістична гегельянська філософія школи Голуховського, заставили його витрачувати силу на більш-менш дотепні і гладко шліфовані афоризми і силогізми; справді новочасний, науковий дослід на підставі збирання, групування і аналізування фактів лишився йому не доступний. Доробився значного маєтку, взірцево веденого і необдовженого; до Білитівки і Лежанівки докупив Вікно і Клебанівку для свого брата Аріана. Умер 1870 р. нагло на полюванні, напившися зимної води і тільки завдяки нерадивості грималівського крайс-фізика, що заздалегідь не пустив йому крові.

Примітки

Гольдсміт (Гольдшмідт Мейр Арон; 1819 – 1887) – датський письменник і журналіст.

Король абдикував… – 24 лютого 1848 р., коли повсталий народ оволодів багатьма казармами і урядовими будинками у Парижі, французький король Луї-Філіпп відрікся від престолу.

Гізо Франсуа-П’єр-Гійом (1787 – 1874) – французький політичний діяч, історик. Професор Сорбонського університету (з 1812 р.), член Французької Академії наук (з 1836 р.). У 1847 – 1848 рр. прем’єр-міністр Франції. Після революції 1848 р , яка повалила уряд Гізо, він залишив державно-політичну діяльність і повернувся до наукової роботи.

«Dziennik Mód» – періодичне видання, що виходило у Львові в 1840 – 1848 рр., спочатку під назвою «Dziennik Mód Paryskich», а в 1848 р. як «Tygodnik Polski».

Кульчицький – редактор видання «Dziennik Mód Paryskich».

Шпільберг – фортеця-тюрма в Моравії.

Добжанський Ян (1820 – 1886) – польський письменник, громадський і політичний діяч, редактор газети «Gazety Narodowej».

Шенбрунн – імператорський палац у Відні.

Говорять тут також про революцію в самій Москві і навіть про заведення там республіканського уряду. – Типовий зразок чуток, що наведено у листах до І. Федоровича, які не мали реального грунту.

Дзержковський Юзеф (1807 – 1865) – польський письменник. Його праця «Салон і вулиця» (1847 р.) відображала гострі соціальні конфлікти у місті.

В Берліні мала випасти величезна боротьба народу з військом. – З 6 березня 1848 р. у Берліні відбувалися масові мітинги і демонстрації. 8 березня вони переросли в збройне народне повстання. Саме це напевно і мається тут на увазі. Того ж місяця розпочалося польське національно-визвольне повстання в Познані, про що згадується трохи нижче.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 364 – 376.