1. Поширення християнства та унія

Іван Франко

Християнська віра є одна, але християнська церков, тобто організація тих людей, що приймають християнську віру, не є одна. Немов велике дерево, що виросло з одного кореня – Христової і апостольської науки і євангельських писань – і потім пустило різні парості, розрослося на багато гілляк, так і християнська церков має багато паростей, багато партій, що держаться кожда окремо.

Найважніші такі партії є дві: східна і західна. Сей поділ дуже давній. Уже в перших віках, коли християнство з-поміж жидів, із Палестини та з Азії, дісталося між греків і римлян, почали зазначуватися деякі різниці між грецькими і римськими церквами. Ті різниці побільшувалися, починаючи від четвертого віку по Христі, коли римський цісар Константин прийняв християнство і воно, що досі було переслідуване, зробилося пануючою вірою і зараз же взялося собі ж переслідувати давню грецьку і римську віру.

За прикладом цісаря до християнства поприставали високі урядники, пани, шляхта, а при давній вірі полишалися ще маси темного селянства, і для того-тоту давню віру прозвано хлопською або поганською вірою (від латинського слова pagus – село, paganus – сільський). В християнській церкві, що досі була церквою бідних, пригноблених невільників, тепер запанували єпископи і вельможі; вони внесли в церкву свої політичні справи і свари, почали іменем Христа і його словом прикривати свої політичні інтереси.

Цісар Константин зробив ще одну важну зміну в Римській державі. Досі римські цісарі жили в Римі; він переніс цісарську столицю до грецького міста Візантії, що від нього прозвалося Константинополем. Але проте Рим не перестав бути найбільшим і найважнішим містом у Римській державі, от і вийшло так, що вся держава розділилася на дві – східну, з головним містом Константинополем, і західну – з Римом. Ще якийсь час в обох половинах був один цісар, але швидко ті дві половини розпалися. Західну половину римського цісарства завоювали напівдикі народи німецькі (готи, вандали, лангобарди), а далі й азійські (гунни); в східній устоялися грецькі цісарі.

Християнство пережило упадок римського цісарства. Воно приймалося серед тих народів, що понабігали на давні римські землі, і запанувало, особливо у Франції від часу Хлодвіга і в Німеччині від часу Карла Великого. Сей могучий франконський король відновив навіть римське цісарство, прозвав сам себе римським цісарем і коронувався в Римі в р. 800 по Хр[исту]. Він перший поклав підвалину до великого зросту римської церкви, дарувавши римському єпископові на власність Рим і спорий шмат краю довкола сього міста. Римський єпископ зробився світським володарем, удільним князем і почав сягати своїми думками чимраз вище.

Вже перед тим римські єпископи через те, що жили в столичнім місті, приписували собі зверхність над іншими, звали себе папами, тобто батьками, хоч первісне християнство не знало такої зверхності. Вони скликали інших єпископів на собори, залагоджували спори в справах віри, розсуджували важніші церковні справи і висилали проповідників Христової віри в різні краї.

Але коли столицю держави перенесено до Константинополя, почали константинопольські єпископи мати таку саму зверхність над грецькими єпископами. Вони прозвали себе патріархами. Крім Константинополя, були такі патріархи в кількох важніших містах Азії і Африки, як ось у Єрусалимі, в Александрії і в Антіохії. Отже ж, коли треба було розсудити якусь важнішу справу, що обходила всю церков, східну і західну, скликував цісар великий загальний собор; на сей собор прибували всі чотири східні патріархи і папа римський, а також якнайбільше єпископів. Проводив на такім соборі котрийсь вибраний зверхник, часом папа римський, а часом ні. Таких спільних соборів відбулося сім, а їх ухвали називаються канонами.

Але коли римські папи зробилися удільними князями, почала чимраз більше розриватися єдність східної і західної церкви. Вже 866 р. закинув константинопольський патріарх Фотій латинській церкві, що вона самовільно позаводила зміни в службі божій, в символі віри і в формі причастія (оплатки замість хліба і вина), а на соборі в Константинополі 867 р. осуджено римського папу як єретика. Сим разом удалося ще запобігти розривові; Фотія скинули з патріаршого престолу і заперли в монастирі. Але за півтораста літ повторилася та сама історія. Патріарх Михайло Керулярій підніс подібні закиди проти римської церкви; папа Лев IX прислав своїх послів до Константинополя, жадаючи, щоби патріарх відкликав свої закиди і перестав називати себе найвищим патріархом, а коли Керулярій не хотів сього зробити, папські посли виїхали з Константинополя, лишивши на вівтарі в головній церкві св. Софії письмо, котрим виклято патріарха. Східні патріархи викляли за те папу, і так розпочався той розділ між обома половинами християнської церкви, котрий триває й досі.

Наша Русь приняла Христову віру з Константинополя ще перед розривом. Але руськими єпископами і митрополитами довгий час були греки, наша церков була залежна від константинопольської, то й не диво, що по доконанні розриву і наша руська церков стала проти Риму. Вже в XII і XIII віках у нас писалися письма против «поганих латин», а латинники ще й геть пізніше уважали русинів і православних литовців за нехристиян і не раз пробували «навертати їх на правдиве християнство» чи то добрими способами, чи навіть мечем і огнем.

Після сього кілька разів пробували верховоди римської і грецької церкви довести до згоди і єдності (унії), але надарма. Першу таку унію зроблено на соборі в Феррарі і Флоренції 1438 – 1439. Греки, котрим грозило турецьке завоювання, уступали латинникам на кождім кроці, надіючися помочі проти турків. Але коли помочі ніякої не було, а католицькі венеціанці навіть помагали туркам завойовувати Константинополь, то греки відкинули унію.

Другу пробу зроблено у нас на Русі в 1596 р. При помочі польського короля Жигмонта III, єзуїтів Поссевіна і Петра Скарги і інших латинських біскупів притягнено руського митрополита Михайла Рогозу і руських єпископів Терлецького, Потія і ще деяких до єдності з Римом. В Римі їм запевнено цілість грецького обряду, а за те вони мали приняти зверхність римського папи, додаток «і сина» в «Вірую» в словах про походження св. духа і віру в «чистилище».

Але руський народ став проти сеї унії. До неї не приступили єпископи львівський і перемишльський, проти неї заявився також найбільший тоді руський магнат, князь Костянтин Острозький. Через се справа заведення унії затяглася. Православні викляли уніатів, уніати, опираючися на поміч польського уряду і польських панів, переслідували православних. Замість єдності унія ввела в руський народ незгоду і ненависть і страшенно ослабила Русь. Але вона не помогла й полякам, бо переслідування православія викликало серед русинів роздразнення, котре 1648 раку страшним пожаром вибухло в війнах Хмельницького і завдало перший смертельний удар Польській державі.

В 1896 році святкували у нас поляки і деякі русини 300-літній ювілей тої унії, зробленої на соборі в Бересті 1596 р. Справедливо піднесено у нас тоді, що властиво галицьким русинам нема чого святкувати того ювілею вже хоч би для того, бо Галицька Русь тоді не приступила до унії. Треба було ще цілих 100 літ і великої хитрості, щоби знищити православ’я в нашім краю. Сього доконав єпископ львівський Йосиф Шумлянський. Може, в 1900 р. захоче дехто обходити святочно пам’ять його заслуг – 200-літні роковини приступлення нашого краю до унії. Для того ми хочемо завчасу розповісти вам про життя і діяльність сього єпископа. Воно і без сього варто того, щоб його знати; таких єпископів нині не знайдете, а його ділання показує добре, якими-то способами переводилися і переводяться й досі церковні реформи.

Примітки

…цісар Константин прийняв християнство… – Флавій Валерій Константин (бл. 285 – 337), римський імператор (306 – 337). Підтримував християнство, надавши йому ряд привілеїв.

Хлодвіг (466 – 511) – король франків (481 – 511) із роду Меровінгів, засновник Франкської держави.

Карл Великий (742 – 814) – франкський король (768 – 800), імператор (800 – 814) з династії Каролінгів; його імперія утворилась внаслідок воєн із саксами, лангобардами, арабами, аварами, слов’янами. По смерті Карла Великого імперія почала розпадатись, що започаткувало виникнення Франції, Німеччини, Італії.

Лев IX (1002 – 1054) – римський папа з 1049 р., при якому відбувся розподіл християнської церкви на східну (православну) та західну (католицьку) в 1054 р.

…короля Жигмонта III… – Сигізмунд III (1566 – 1632), король польський (1587 – 1632) і великий князь литовський з 1587 р., король шведський (1592 – 1599). Провадив агресивну зовнішню політику, намагався підкорити Україну впливові католицької церкви.

Поссевін (чи Поссевіно) Антоніо (1534 – 1611) – ватіканський дипломат, який виступав папським посередником під час польсько-російських переговорів, що мали завершити Лівонську війну 1558 – 1583 рр., висунув проект унії католицької і православної церков.

Скарга Петро (Повенський; 1536 – 1612) – польський письменник-полеміст, засновник єзуїтських колегій, ректор єзуїтської школи у м. Вільні, один з ініціаторів Брестської унії 1596 р.

Рогоза Михайло (? – 1599) – український церковний діяч, київський митрополит з 1589 р., один із ініціаторів Брестської церковної унії.

Терлецький Кирило Семенович (? – 1607) – українсько-білоруський церковний діяч, єпископ пінський і турівський з 1572 р., луцький і острозький з 1585 р. Один з ініціаторів і організаторів Брестської церковної унії.

Потій Іпатій (1541 – 1613) – володимирський єпископ, з 1593 р. уніатський митрополит (1600 – 1613), один з ініціаторів Брестської унії. Автор ряду полемічних творів, спрямованих проти православної церкви і протестантів.

…унії, зробленої на соборі в Бересті 1596 р…. – об’єднання на території більшої частини України та Білорусії православної церкви з католицькою на умові признання влади папи.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 143 – 146.