2. Боротьба Шумлянського за єпископію

Іван Франко

В 1644 році родився у заможного руського шляхтича Остапа Шумлянського, здається в Малих Дідушицях коло Стрия, син Іван, перший із шістьох братів. Ми не знаємо нічого докладно про його молодість, про те, де і яку мав науку, – знаємо тільки, що, дійшовши до парубоцьких літ, він вступив до військової служби, був «товаришем панцирної хоругви», ходив с королем Яном-Казимиром у похід на Вкраїну, відзначився в кривавій битві під Чудновом 1660 р. і в поході Чарнецького за Дніпро дослужився ранга ротмістра. При війську він відзначався відвагою і сподобався особливо гетьманові а пізнішому королеві Янові Собеському. Так би, може, був він і лишився далі в своїй панцирній роті, якби не політика, котра попхнула його на інше поле.

В початку 1667 р. вмер у Львові руський православний єпископ Арсеній Желиборський. Поляки ще перед його смертю, бажаючи підкопати православ’я в львівській єпархії, звернули свої очі на Шумлянського. Правда, він не був православним, хоч із православної родини, він ще в молодих літах, певно, під впливом латинського духовенства, покинув віру своїх батьків і перейшов був на унію. Але що се значило? Уніат і військовий ротмістр, такий, по їх думці, був найліпший на православного єпископа, бо вже дав доказ, що православ’я не любить і на церковних справах нічогісінько не розуміється. Тож Шумлянський на лоб на шию з унії переходить назад на православ’я і іде при кінці 1666 р. їздить по дворах руських шляхтичів яко кандидат на руського єпископа. Рівночасно гетьман Ян Собеський приєднував для нього впливових людей при королівськім дворі в Варшаві, і можна було думати, що в хвилі смерті Желиборського кандидатура Шумлянського буде така міцна, що ніхто не посміє навіть стати против неї.

Тим часом сталося інакше. Православні русини, а особливо Львівське ставропігійське братство, що тоді було головним сторожем православ’я в нашім краю, довідавшися про кандидатуру Шумлянського, уніата, єретика, перекинчика, почало працювати з усієї сили, щоби не допустити його на єпископство. У них був свій кандидат, також шляхтич, хоч і не такий заможний, як Шумлянський; він звався Остап Свистельницький. На його кандидатуру згодився також православний єпископ перемишльський Антін Винницький, що по смерті Желиборського був іменований адміністратором львівської єпархії.

Треба знати, що єпископів вибирали тоді не так, як тепер. Єпископом і взагалі вищим духовним міг бути чоловік тільки з шляхетського роду. На єпископа вибирали його на зборі шляхтичі і вищі духовні, а його вибір затверджував король. Отже, зараз, у січні 1667 р., по смерті Желиборського з’їхалося до Львова кілька сот шляхтичів православних із цілої єпархії і, зійшовшися до церкви св. Юра, приступили до вибору нового єпископа. Зборові проводив єпископ Винницький. Бачачи, що зібрані майже всі стоять по стороні Шумлянського, він розв’язав збори і сказав зібраним забиратися геть. Тоді шляхтичі пішли до міста і, зібравшися в якімсь приватнім домі, таки зробили своє: вибрали Шумлянського на епископа і написали до короля завідомлення про сей вибір, просячи підтвердження для вибраного православного владики. Шумлянський, так як був у панцирі і при шаблі, поїхав до Варшави і вже 27 лютого мав у руках королівський привілей, котрим король, бажаючи винагородити його військові заслуги при пустошенні руського краю, затверджує його вибір на руського єпископа.

Маючи в руках сей королівський привілей, Шумлянський почав об’їздити місточка і монастирі своєї єпархії, збираючи світських і духовних людей і домагаючися від них, щоби признали його своїм єпископом. Дня 12 цвітня його признали православні, зібрані в Готові, дня 12 мая – в Сваричові. Але Шумлянський усе ще був чоловіком світським, вояком. Треба було конечно висвятитися на духовний стан, а се не було так легко.

Він удався до єпископа Винницького, щоби сей висвятив його, але єпископ відправив його ні з чим. Тоді Шумлянський з купою своїх уоружених прихильників напав на крехівський монастир коло Жовкви і зажадав від тамошнього ігумена, щоби сей прийняв його на монаха, без чого тоді і не можна було бути єпископом. І се не йшло, бо ігумен мав уже наказ, щоби не смів приймати зрадника, єретика Шумлянського. Але Шумлянський мав силу і грозив ужити її; ігумен мусив уступити, постриг Шумлянського в монахи. Тоді Шумлянський поїхав до Луцька і намовив тамошнього єпископа Четвертинського висвятити його на диякона, а далі й на священика. Але його клопоти тут не скінчилися. Із священика він мусив бути посвячений ще на єпископа, а такого посвячення міг доконати тільки митрополит у Києві. Власне тоді митрополитом був вибраний найгірший ворог Шумлянського Винницький.

Розуміється, що сей і слухати не хотів про те, щоб посвячувати його на єпископа. Шумлянський подався до Ясс, надіючися дістати посвячення від молдавського митрополита. Але православні зі Львова написали до Ясс лист, де виставили Шумлянського як відступника від православ’я 1 тайного уніата. І вийшло таке, що не тільки молдавський митрополит не хотів висвятити його, але в додатку молдавський господар (князь), довідавшися про його приїзд, хотів арештувати його як польського шпіона і відіслати до Константинополя; бачите, Молдавія була тоді під Туреччиною. Бачачи, що се недобром пахне, Шумлянський мусив поночі драпнути з Ясс і тікати впорожні до Польщі.

Тим часом у Львові православні зібралися в церкві св. Юра, вибрали Свистельницького на єпископа і післали його до Варшави роздобувати королівське затвердження. Вибір Свистельницького відбувся без великої паради і при замкнених дверях, бо Шумлянський ще перед своїм від’їздом до Молдавії здужав перетягнути на свій бік Ставропігійське братство і значну часть львівського православного духовенства. І в Варшаві Свистельницький наткнувся на великі перешкоди. Головну надію він поклав на те, що прихильний тому перемишльський єпископ Винницький в серпні 1667 р. був вибраний на київського митрополита. Та проте він мусив чекати на своє затвердження досить довго, бо аж до марта 1668 р.

Спіймавши облизня в Молдавії, Шумлянський вертав назад до Львова в дуже нерожевім настрою. Що йому з того, що шляхта вибрала його на єпископа, а король затвердив, коли не можна знайти митрополита, котрий би його висвятив? Правда, маючи маєток, ласку шляхти і поміч короля, він міг якийсь час перечекати, бути єпископом і без посвячення, поки, не зміняться обставини; таких прикладів в давніх часах було немало.

Але Шумлянському усміхнулося щастя. Недалеко Хотина на Бессарабії він здибав трьох жебручих ченців-греків, яких тоді багато волочилося по православних руських краях. Шумлянський зайшов з ними в розмову і на свою превелику радість довідався, що один з тих жебраків називався Софроній, митрополит з Філіпополя, другий Теофан, митрополит з Хіоса, а третій Даниїл, архімандрит з Єрусалима. Аж два митрополити! А йому досить було й одного, щоб його посвятив. Сі, певно, не відмовлять йому сеї прислуги за добру заплату. Недовго думаючи, Шумлянський попросив у них висвячення, і вони згодилися.

Йому байдуже було розпитувати, чи вони справедливі митрополити, чи ні і чому не сидять на своїх митрополіях, але волочаться по жебранині. Він був би від них довідався, а може, знав і без того, що вони були прогнані зі своїх митрополій за різні злочинства. В найближчім селі Васочці оба жебрацькі митрополити висвятили Шумлянського д[ня] 1 лютого 1668 р. І таким робом сей вояк «другий Іскаріот», як називали його потім православні, зробився православним львівським єпископом – на те, щоби довести православ’я до загибелі.

Примітки

…«товаришем панцирної хоругви»… – тобто кірасиром у роті важкої кавалерії.

…відзначився в кривавій битві під Чудновом 1660 р…. – Під цим містечком на Житомирщині російські війська та українські козацькі полки зазнали поразки у битві проти війська Речі Посполитої.

…в поході Чарнецького за Дніпро… – Йдеться про завойовницький похід польського війська під проводом С Чарнецького на Україну в кінці 1663 р.

… другий Іскаріот… – За біблійною легендою, Іуда Іскаріот – один з дванадцяти апостолів, що зрадив Ісуса Христа, свого вчителя. Став символом зради.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 146 – 149.