3. Шумлянський гвалтом здобуває церкву св. Юра

Іван Франко

Висвятившися таким робом на єпископа, Шумлянський високо підняв голову. Він рушив до Львова, допускаючися вже по дорозі різних насильств на прихильниках Свистельницького. Перший попався в руки Шумлянському Петро Свистельницький, котрого нововисвячеиий єпископ ограбував дочиста. В Коломиї Шумлянський довідався, що там пробуває василіанин Гедеон Струс, вірний слуга митрополита Винницького, і збирає для митрополита якісь данини. Шумлянський велів привести його до себе. Чернець, надіючися на повагу митрополита, ішов відважно; відповідав Шумлянському остро, та сей велів його закувати в залізний ланцюг і в однім покоїку прикувати до стола. Тут держав його три дні до свого виїзду з Коломиї.

Відси рушив Шумлянський до Галича. Тут, у селі Крилосі, жили свояки Свистельницького Березовські і Кропивницькі. Шумлянський кинувся на їх доми, ограбував усе, а заставши тільки самих жінок, велів пов’язати їх і продержав у арешті аж до свого виїзду. З Крилоса він подався до Львова, везучи з собою бідолашного Гедеона Струса; сей за дня їхав на скарбовім возі, високо прикований ланцюгом, держачи в руці образ пресвятої богородиці, а вночі в одних місцях його лишали під возом на студені (се було в лютім), а по інших місцях запирали в який-небудь тісний та смердючий хлівець; в селі Герославичах він пробув п’ять день між псами, прикований ланцюгом за шию і перев’язаний другим ланцюгом через половину.

От так прибув Шумлянський до Львова. Поперед усього він побіг до суду, щоби скаржити своїх противників, а головно митрополита Винницького, що жив при церкві св. Юра і буцімто неправно завідував єпархією. Розуміючи, що йому прийдеться силою здобувати св. Юр, Шумлянський почав угощати і обдаровувати львівських міщан русинів, щоби мати їх на своїм боці. Здавалося, що все піде легко, коли нараз, мов грім з ясного неба, впала на нього відомість, що король у Варшаві декретом з д[ня] 5 марта скасував його вибір на єпископа, а затвердив вибір Свистельницького. «Вияснено нам, – написав король в тім декреті, – що вибір Шумлянського був доконаний з приватних причин, попутно, без відома старших, до сього приналежних, в приватнім місці, без заховання звичаїв і суперечно з законами». От тим-то король поручає прокураторові перевести в судах уневажнення сього вибору, а сам дає львівське єпископство Остапові Свистельницькому.

Яким способом удалося Свистельницькому виєднати у короля такий привілей, сього не знати. Певно, тут не обійшлося без грубого підкупу, бо пізніше король запевнював, що зовсім не знав про сю справу і підписав привілей, не читавши його. Та в усякім разі для Шумлянського се був тяжкий удар, а для цілої руської церкви сором: були два єпископи затверджені королем на одну кафедру, і між ними мусило прийти до завзятої боротьби.

Шумлянський скликав своїх прихильників на нараду, що робити далі? Постановили не допустить Свистельницького до св. Юра, вигнати відси митрополита Винницького, запізвати Свистельницького до суду за неправне присвоювання єпископського титулу і старатися у короля про скасування привілею, даного Свистельницькому.

Якийсь час оба противники сиділи тихо. Свистельницький, дуфаючи на поміч митрополита Винницького, лагодився до врочистого висвячення на єпископа, а Шумлянський збирав собі прихильників і пильно слідив за тим, що діється на Святоюрській горі. Нараз 18 цвітня розійшлися вісті, що Свистельницький прибув до св. Юра і що швидко буде його висвячення. Справді, вулицями Львова тяглися великі вози з слугами Свистельницького, наладовані хлібом, м’ясивом, винами і всяким добром для угощування шляхти. Не було чого чекати далі.

Шумлянський мав собі у Львові ще одного сильного прихильника, коменданта залоги на Високім замку, Казимира Замойського, що був здавна його знайомим і добрим товаришем. Маючи намір напасти на св. Юр, Шумлянський удався до коменданта, просячи його, щоби не робив ніякої перешкоди. Замойський, почувши в чім річ, не тільки обіцяв ні в чім не перепиняти Шумлянському, але обіцяв навіть сам зі своїми вояками допомагати при нападі. «Доброму товаришеві я хотів послужити», – мовив він, навіть не думаючи про те, що його річ була пильнувати порядку в місті, а не допомагати при нічних нападах. Шумлянський прийняв сю товариську прислугу, а як відплатився за неї Замойському, се побачимо зараз.

Маючи запевнену поміч Замойського, Шумлянський скликав своїх прихильників і декого з львівських міщан на нараду. Вони вмовилися про місце збору і годину нападу. Все те діялося так потаємно, що Винницький до остатньої хвилі не знав нічого. В св. Юрі було досить гостей – шляхти, духовних, навіть кілька пань, своячок Винницького і монахинь. Усі забавлялися допізна, потім полягали спати. Брами позамикано. Аж ось коло першої години вночі всіх розбудив гук вистрілів та лускіт довбень і топорів, якими прихильники Шумлянського валили в святоюрські брами і паркани. Не було часу боронитися.

Вояки і міщани вирубали брами, поламали паркан і з усіх боків обступили єпископський двір і церков. Напасників було за 700. Вони поділилися на дві купи, і одні чатували попід вікна, а другі, вдершися до середини, вламлювалися до покоїв, били, в’язали і обдирали всіх, хто попався їм під руки, і шукали митрополита та Свистельницького. Натрапивши на жінок, вони почали поштуркувати їх, лаяти поганими словами, а одну запакували до льоху. Але митрополита якось не могли надибати, бо він з кількома людьми заперся в однім покої і держався тихо. Та ось Олександр Шумлянський, брат єпископа, дошукавшися до сеї криївки, кинувся зі своїми людьми вивалювати двері. Стріляючи на пострах, він кричав:

«Тільки Винницького вбийте! Коли його вб’єте, все пропаде».

А його товариш, Микола Лушкевич, добираючися до дверей кричав: «Даю 50 000 злотих тому, хто вб’є Винницького. Тільки б нам його забити, а інші невинні душі шкода погубляти».

Митрополит, чуючи ті погрози, зрозумів, що се не жартом пахне, і почав думати про рятунок. Вичекавши хвилю, коли чати з-під вікон потрохи розбіглися на рабунок, він при помочі своїх товаришів на держаку списа спустився з вікна в сад. Але тут побачив його один вояк із тих, що чатували під вікнами, і пустився бігти за ним кричачи:

– Сюди! сюди! Ось тут він! Бийте його!

Здогонивши Винницького, він ударив його шаблею по руці так, що аж переламав кість. На крик вояка почали бігти вже й інші. Небезпека додала Винницькому притомності. Він ткнув своєму гонителеві в руки дуката й просив його, щоб дав йому спокій, а сам у темноті скочив у гущавину саду і сховався в дуплі якогось старого дерева, де пересидів аж до рана.

Виламавши двері до келії і не заставши в ній Винницького, прихильники Шумлянського кинулися грабувати. Забирали все, що було під руками, гроші і коні, церковні апарати і дорогі речі, живність і урядові папери, привілеї та листи, без огляду на те, чи то була власність Свистельницького, чи Винницького. Хто посмів супротивлятися, того били і саджали до темниці. Побитих і поранених було багато, але не забито нікого.

Шумлянський вповні осягнув свою ціль: не допустив Свистельницького до висвячення. Щоби залагодити справу свого нічного нападу, він почав підмовами і дарунками утихомирювати всіх покривджених і зараз на другий день по нападі прислав двох возних магістратських до св. Юра, і ті заявили потім у суді, що «не бачили там сліду ніякого нападу, не знайшли нікого ув’язненого, а противно, всі люди, посполитого і шляхетського стану, були здорові і веселі, а коли їх запитано, чи їм що не пропало, відповіли, що ні».

Правда, Свистельницький свідчив потім, що в тім самім часі його сторонників, пов’язаних, повкидано до церковної гробниці і держано там цілу добу без страви і напою. Але се було даремне. Львівський суд зразу не хотів навіть приймати скарг на Шумлянського а коли пізніше почав приймати скарги, то показалося, що майже всі жалувалися не на Шумлянського, але на Замойського і його драгунів. Сам Шумлянський ані на хвилю не завагувався скинути всю вину за сей нічний напад на свого товариша Замойського, але чи було що за те Замойському, ми не вміємо сказати.

Тільки Винницький помстився на Шумлянськім тим, що кинув на нього церковну клятву.

Такий був перший крок Шумлянського в його духовнім уряді. Йому байдуже було, що поступив собі як розбійник, коли тільки осягнув свою мету. Він захопив святоюрську кафедру і значну здобич, котрою міг щедро обдаровувати своїх прихильників і приєднувати для себе тих, що досі були йому противні. Але боротьба між ним і Свистельницьким через те не скінчилася, а, властиво, тільки почалася і тяглася ще цілих шість літ. Як вона велася далі і який був її кінець, побачимо далі.

Примітки

Високий замок – кам’яний замок, побудований у Львові наприкінці XIV ст. Був оборонним і спостережним пунктом. В ньому були військовий склад, приміщення для гарнізону і для коменданта замку – «бургграфа». В підвалах тримали також і ув’язнених.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 150 – 153.