2. Погляди на причини Хмельниччини

Іван Франко

В початку 1648 року Польща належала до найсильніших держав у Європі. Її сусіда з заходу – Німеччина – лежала спустошена страшною Тридцятилітньою війною, безсильна, шарпана на всі боки, без одностайного національного почуття. Угорщина після страшного погрому під Могачем стогнала в турецькім ярмі. Туреччина, здобувши перший рішучий погром під Хотином 1622 р., почала хилитися з зеніту своєї величі і сили. Іспанія відчула вже вповні фатальні наслідки релігійної нетолеранції і тиранського правління, втративши Нідерланди і Португалію, Франція переживала важку внутрішню кризу – перебудову феодальної держави на абсолютно-монархічну, закінчила власне криваві війни з магнатською фрондою і клала підвалини того шляхетсько-бюрократичного ладу, що за півтораста літ мав її довести до великої революції. Швеція, заплутана в 30-літню війну, була й без того вбога та вичерпана, а Московщина також іще не зовсім вигоїлася з ран, завданих їй в часі самозванців.

Польські володіння розтягалися тоді від Балтійського моря до Чорного, від устя Вісли до устя Німану на півночі, від джерел Вісли геть поза Дніпро на півдні. В першій половині XVII в. Польща отримала блискучі побіди над турками і над Московщиною. На неї обертали свої очі всі європейські держави, у неї шукали підмоги венеціанці і французи; Московщина бережливо заховувала з нею «вічний мир», а кримські татари, котрим Польща довгі роки оплачувалася, щоби не шарпали її південних окраїн, не мали відваги піднятися проти неї, коли вона в 1646 і 1647 роках не дала їм звичайних дарунків.

Навіть той неспокійний елемент, що ворушився у неї на південних окраїнах і причиняв їй не раз чимало клопоту, – українське козацтво від 1638 р. було так прикорочене і взяте в шори, що, здавалося, не здужає вже двигнутися більше.

«Upadła bez pochyby zemsta skuteczna Boża na bystre one rebelizanty, – писав 1646 р. польський шляхтич у Білій Криниці Ян Бялобоцький [В передмові до книжечки: Hymny y prozy polskie w zwyczaynym używaniu у nabożeństwie kościoła świętego katolickiego, z Brewiarza Rzymskiego w jedne książkę zebrane, z łacińskich hymnów na polskie wedle poprawy Nayw. Pasterza Urbana VIII, przez urodzonego Jana Białobockiego, K. Im. Sekretarza przełożone. W Krakowie, w druk. Fr. Cezarego, r[oku] P[ańskiego] 1648. Передмова датована 1646 р. в Білій Криниці], – kark buntów tak wiele razy у od tak wiele czasów ludu niezbożnego przeciw bogu samemu tudzież przeciwko królów, panów swoich у Rzpltey powstający ostatnie z pobłogosławieniem woysku polskiemu a wykorzenieniem tey sweywoli jest przełomiony»

[Впала влучна, всесильна божа кара на цих невтримних бунтарів. З допомогою польського війська викорінено сваволю і скручено в’язи повстанням безбожників, які стільки років і так довго піднімалися проти самого бога, а також проти королівської влади і проти своїх панів і Речі Посполитої (польськ.). – Ред.].

При тім шляхта польська поставляла до війни знамениту кінноту в тяжкій залізній зброї, так названу уссарію, а козаки як піші вояки мали також європейську славу і були пожаданими наемниками навіть для французького короля.

І з економічного погляду стояла тоді Польща – так бодай могло здаватися – знаменито. Щасливі війни принесли їй немалі користі, й обширні українські землі, густо засіяні селами і містечками, повними підданого робочого люду, були правдивим золотим дном для панів. Багатства польських магнатів дивували чужих послів. Правда, в Польщі не було багатих укріплених і сильних міст, промисел і торгівля не могли розвиватися в суспільно-економічних обставинах польської республіки, міщанство упадало, та все-таки при панських дворах і під панською опікою були деякі зав’язки ремесел і промислу.

Між містами визначалися головно Львів, Краків і Варшава – перше як центр промислу і торгівлі з далеким сходом, два другі як центри політичного і духового життя держави. В усякім разі і тут в половині XVII в. видно було значний рух, жваву працю і заходи, особливо значну вивозову торгівлю збіжжям і значний зріст фабрикації горілки.

Вкінці могла тодішня Польща поверховому оку заімпонувати ще одним, а власне неограниченою свободою і рівністю свого шляхетського пануючого стану, шумним, рухливим і загальним політичним життям, що шуміло і кипіло не тільки по столицях, але по всіх дворах, по всіх закутках обширної держави. Кожний шляхтич замолоду привчався думати про загальні, державні справи, навикав до парламентарних форм, до «політичного» способу вислову, тобто до штуки висказувати свої думки якнайменше попросту, якнайбільше риторично, неособисто, необразливо ні для кого, та при тім нещиро.

Та не минуло кілька літ – і вся ота пишнота, вся слава, все багатство, вся сила розвіялись мов дим. «Золоті Сатурнові часи перемінилися на залізні», – плаче автор одної латинської вірші (див. № 12 нашої збірки). Польща стратила лівий берег Дніпра, не могла вже ніколи відзискати тривко й Правобічної України, зрештою страшенно спустошеної, і, немов виточивши нараз найліпшу кров із своїх жил, почала хоріти та марніти всім тілом. Раз іще, 1683 р., вона з Яном Собеським здобулася на геройський подвиг під Віднем, та се була остання її побіда. Швидко потім пішли часи «Сасів», а за ними несповна 100 літ по віденській вікторії польська самостійна держава почала рішуче конати. Сей страшний удар, що зіпхнув її з висоти, се була Хмельниччина, була пожежа, що розгорілася з малої іскри, але знайшла собі багато запального матеріалу.

Можна як собі хто хоче дивитися на найближчі причини вибуху Хмельниччини і на самого Хмельницького, та нам здається, що, коли б не був повстав Хмельницький, рік чи кілька літ пізніше була би вибухла пожежа з якоїсь іншої причини, а хто знає, чи й без воєнної пожежі Польща не була би ще швидше пропала від внутрішньої гнилизни, що точила її вже 1648 р.

Я не буду вдаватися в вичислювання всіх тих хороб, які нівечили польський державний організм – вони занадто звісні. Найголовніші з них – повна безправність простого люду і необмежена власть над ним панів, повна безсильність короля і державної адміністрації, релігійна нетолеранція та духовна темнота, якої набиралася ніби освічена шляхта з єзуїтських шкіл, цілковитий брак дбання про просвіту і піднесення нижчих верств, політична корупція і моральне зіпсуття шляхти. Італійський духовний Пачікеллі, що коло половини XVII в. був у Польщі, схарактеризував її внутрішній стан ось яким їдким віршем:

Clarum regum Polonorum

Est coelum nobiliorum,

Est infernus rusticorum,

Paradisus Judaeorum,

Auri fodina advenarum,

Causa luxus foeminarum,

Multo quidem dives lanis,

Semper tarnen egens pannis;

Copiam in lino serit,

Sed externam telam querit,

Merces externas diligit,

Caro emptis gloriatur,

Empta parvo aspernatur.

Pacichelli, abbate G. R. Memorie de’viaggi fatti per l’Europa cristiana. Neapoli, 1685, t. I, 242. Цитовано у Sebastiano Ciampi, Bibliografia Critica delle antiche reciproche corrispondenze politiche, ecclesiastiche, scientifiche, letterarie, artistiche dell’Italia colla Russia, colla Polonia ed altre parti settentrionali. Firenze, 1839, т. II, 192.

[Славне польське королівство

Є небом шляхти

І пеклом селян,

Раєм іудеїв,

золотими копальнями пройдисвітів,

Місцем жіночих примх.

Дуже багате вовною,

Воно ніколи не має полотна;

Сіє у себе багато льону,

Але купує закордонне сукно,

Любить закордонні товари,

Дорого куплене вихваляє,

Дешево куплене зневажає (лат.). – Ред.]

Не можна сказати, щоб і самі тодішні поляки, особливо по тій кривавій лекції, яку їм дала Хмельниччина, не зрозуміли своїх хиб. Те, про що донедавна говорили хіба найсвітліші одиниці, такі як Фрич-Моджевський, Остророг, Старовольський, тепер почало робитися загальною думкою шляхти, а бодай тої її частини, що ще не була цілком зіпсована. І так автор сатиричної поеми «Satyr Podgórski w roku 1654 zjawiony», хоч сам великий прихильник шляхетської вольності і рівності, бачить ясно, що одною з головних причин лиха була шляхетська захланність.

Wprawdzie już one bankiety ustały,

Z których znienagła fakcye wzrastały,

Gdyście po stayniach stoły rozstawiali

I prawie jako bydło zbytkowali.

Ale łakomstwo taką górę wzięło,

Ze prawie Polskę w niwecz obróciło.

Nie nasycą go ni powołowszczyzny,

Czopowe, rotne, pobory, darcizny.

Teć to sprawiły, gdy się naprzykrzyły,

Do nienawiści ludzi pobudziły,

Że się pokoju związki potargały,

Niezgody, zatym straszne butny wstały.

Оссолін[ський] рукоп[ис], 680.

[Щоправда, вже ці банкети припинилися,

З яких зненацька виростали змови,

Коли ви по стайнях розставляли столи

І майже як бидло бешкетували.

Але ненажерливість так розрослася,

Що мало не знівечила Польщу.

Не наситять ненажерливість ані поволоччини,

Чопові, ротні, податки, дарунки.

Це так людям надокучило,

Що викликало їхню ненависть,

Розпалися мирні відносини,

Виникла незгода, потім страшні бунти (польськ.). – Ред.]

Той сам автор, хоч в політичних питаннях досить наївний (приклад сеї наївності побачимо далі), вміє знайти різкі і гіркі слова осуду на утиски підданих в Польщі. Вже сам початок поеми вельми характерний. Селянин у свято рубає дрова в лісі і здибає сатира. Сей сідає на його віз, і переляканий чоловік везе його з собою. В селі дідич побачив селянина з дровами і гукає: «А, се ти так шануєш свято?» Селянин відповідає: «Якби я поїхав у ліс в будній день, від мене взяли би сокиру, а сьогодні гайові в церкві». Побачивши сатира, пан заходить з ним у розмову, розуміється, про біжучі політичні справи, про війну з козаками. Сатир, пустивши селянина, береться, як то кажуть, вичитувати панові паремеї.

Головна причина бунту козацтва і слабості поляків – безсовісні утиски підданих і приязнь панів з жидами (див. у нашій збірці № 2). Сатир так договорив панові до сумління, що сей вкінці з насміхом питає, чи се не той селянин підмовив його на таку проповідь, з котрим він приїхав з лісу? Та сатир на доказ правди своїх слів береться роздивляти події кривавої війни і хиби всіх верств у Польщі. Правда, він, проте, стоїть на чисто шляхетськім становищі. Шляхетська свобода є для нього головна підвалина державного ладу; про якісь легальні полегшення селянству, про поліпшення державної адміністрації нема ані мови.

Навіть львівський міщанин Зіморович, що вельми вороже дивиться на Хмельниччину і видумує на неї всякі нісенітниці, не може проминути мовчки панського знущання над підданими.

Nie tylko nam dojadły ukraińskie muchy,

Ale i wielkim panom, az musieli stadem

Na rączych (себто конях) przed tym umknąć

Za Wisłę owadem.

Przecie powołowszczyzny i tam Im dobodły,

Ledwie na ostatni hak Polskiej nie przywiodły.

Zimorowicze. Sielanki, 73 – 74.

[Не тільки нам надокучили українські мухи,

Але і великим панам, аж мусили гуртом

На конях втікати

За Віслу від цієї комахи.

Але поволоччини і там їх терзали,

Мало не довели Польщу до загибелі (польськ.). – Ред.]

Утискання підданих зробилося було у панів якимсь правилом; хто не душить своїх підданих, той лихий господар. Rustica gens optima flens, pessima ridens – така приповідка зложилась була між освіченими «культурниками» того часу. Та ба, українські селяни також були майстри вигадувати приповідки, і невдовзі скарбниця українських приповідок збагатилася ще одною: «Шляхтич і жид тільки печений добрий».

Далеко глибше в хиби польського державного організму входить автор талановито написаного памфлета, зложеного з віршів, переплетених прозою, під назвою «Coś nowego pisanego, roku tysiąc sześćsetnego pięćdziesiątego wtórego» [Ся поемка була друкована (див.: Jaszuński. Dykcyonarz poetów polskich, II, 397), та друковані екземпляри – велика рідкість. Я користувався рукописною копією сього замітного твору в списку з XVII в., роблених, мабуть, в рукопису, а не з друку (Оссол[інський] рукоп[ис], 648, к[артки] 1 – 28)].

В уступі, приведенім в нашій збірці (№ 3), він в формі розмови двох шляхтичів, виходячи від Пилявецької битви і тих, що провинуватилися в ній, та за се не були зовсім покарані, розбирає дразливе питання, що ж властиво вільно в Польщі робити безкарно – розуміється, шляхтичеві, а чого не вільно? І він без вагання кладе золоте польське «veto» нарівні з дозволом – сповнювати в легальній формі державну зраду, ганьбить хиби польської податкової системи, брак адміністрації, брак почуття публічних обов’язків у тих, що користуються найвищими публічними правами і привілеями. Одним словом, висновки такі, що один із персонажів розмови доходить просто до розпуки.

Як бачимо, у автора стало настільки відваги, щоби назвати річ по імені і сказати явно, що та перла шляхетської свободи, те «nie pozwalam», яким можна було знівечити здобутки кожної сеймової наради і навіть розірвати сейм, є не що інше, як свобода – в кожній порі зраджувати і погубляти край. Мав він відвагу вказати пальцем на такі вискоки шляхетської рівності, як неслухання законів, ухвалених самою ж шляхтою, неплачення податків, особливо магнатами, ошукування публічного скарбу при наймі вояків і т. п. Та він не мав відваги признатися до авторства сього твору і виступити явно до боротьби з злом ані навіть вказати, де був друкований його твір.

Drukowana w koziey głowie,

Kiedy miesiąc był na nowie,

Kosztem zaś pana jednego

Z bractwa Piławieckiego,

A drukarnię zaś zakryto,

Bo by drukarza zabito –

X. М. Hieronim Juszyński. Dykcyonarz poetów polskich, II, 397. В рукописі, яким користувався я, отсих віршів нема.

[Друковано в голові кози,

Коли був молодик,

На кошти одного пана

З Пилявецького братства,

А друкарню закрили,

Бо друкаря б убили (польськ.). – Ред.]

ось які характерні слова виставлено в титулі друку – знак, що висказана в поемі правда була для многих у ту пору дуже ще гірка і нестерпна.

Ми маємо свідоцтво, що й серед латинського духовенства були люди, котрі бачили і гарячим словом висказували кривди простого люду, самоволю та розпусту шляхти. Є се інтересний латинський вірш, написаний десь в початку Хмельниччини, котрого автором дехто з поляків уважав самого Хмельницького, хоча зі змісту явно виходить, що його зложив католик, і то хтось із нижчого духовенства, що міг на одну дошку покласти miserum populum et clerum як жертви панських утисків. Автор уважає Хмельницького даним від бога бичем «на розкіш і захланність магнатів, на утиски, кривди та силування підданих».

«Гей, який же то плач чути аж до неба! Він благає війни, проходить у небо; такого ніколи ще не бачено, ніякий народ, крім поляків, його не зносив. Тут зневага і наруга богові, котрий бачить плач і крик люду, бачить п’яні празники і не дасть себе перепросити. Всі шляхетські верстви майже одним духом душать нещасний люд і клір своїми свободами, надужиттями, безправ’ям. Навіть східні турки не такі люті і злосливі на невольників, як поляки, барони і дуки, запопадливі на розкіш» [Див. далі № 1 нашої збірки: Wiersze przypisane kozakowi Chmielnickiemu.].

Ще на один вельми важний прояв внутрішньої гнилизни в тодішній Польщі вказує автор вірша «Lament oyczyzny strapioney», що був написаний також в перших роках Хмельниччини [Оссолі[нський] рукоп[ис], 723, к[артки] 107 – 108. Сей вірш не торкається безпосередньо до Хмельниччини, томи й не помістили його в нашій збірці, а подаємо тут із нього цікавіші уступи.]. Автор сумує по тих часах, коли поляки разом з українцями били турків, і бажав би, щоб і тепер замість різати одні одних

Byż grali ukrainne dumy, jak przed laty

Turków bili Polacy у mężne Horwaty.

[Щоб грали українські думи, і як в давні часи.

Турків били поляки і мужні хорвати (польськ.). – Ред.]

Та далі він іменем вітчизни обертається до поляків:

Wyssawszy przez te czasy ze mnie, swojey matki,

Mleko pociech wszelakich, samą krew z dostatki

Przez tak wiele poborów, przez constitucye,

Przez accisy, nie wiedzieć jakie condycie

Pakt różnych, przecie żołnierz, który cierpi rany,

Śmierć odnosi, nie bierze żołdu sprawowany.

Dlaczego znadż ubogich ludzi uciskają,

Których łzy krwawe nieba przebijają.

A zatym woyny w domu, bóg mię odstępuje,

Ze mię jeno pogaństwo kiedy chce wojuje.

Każda rzeczpospolita na niemylney zgubie,

W którey mocny słabszego bez przyczyny skubie,

Gdzie pod pretekstem dobra swawola wojuje,

Własny syn bez respektu oyczyznę plondruje,

Kędy prawa bezprawne, wołny przystęp złości,

Cnota za nic, animusz pełen surowości,

Godność kupna, urzędy za pieniędzmi idą.

[Виссали за ці часи з мене, своєї матері,

Молоко різних втіх, навіть крові вдосталь

Багатьма податками, законами,

Акцизами, тяжкими умовами

Різних пактів. Адже солдат, який страждає від ран,

Який вмирає, не бере платні.

Чому ж пригноблюють бідних людей,

Криваві сльози яких сягають неба.

Звідси й громадянські війни, бог відступається від мене,

Коли мене нехристи катують.

Кожна держава неминуче загине,

Якщо в ній безкарно сильний скубе слабшого,

Якщо під видом добра свавілля процвітає,

Власний син безоглядно вітчизну плюндрує,

Де закони безправні, вільний є доступ злобі,

Чеснота нічого не варта, суворий панує дух,

Гідність продається, посади даються за гроші (польськ.). – Ред.]

Хто тямить ті криваво гумористичні рядки, якими тогочасні козацькі думи малюють притиски і кривди, що наносили українцям жовнірські постої, той побачить і в отсьому вірші, зложеному польським шляхтичем і патріотом, повне оправдання скарг нашого люду. Польський автор кличе далі до своїх земляків:

Hey dla boga, zbytnia was niech wolność nie wznosił

Ten wolny, co się cnotą zdobi, zawsze nosi

Sumienie od extensiey wolne, od zdobyczy,

Swóy stan kocha, nie butę, dóbr cudzych nie liczy.

[Гей, на бога, хай вас надмірне вільнолюбство не підносить!

Вільний той, кого прикрашає доброчесність, в кого завжди

Сумління вільне від жадоби, від ненажерливості,

Хто шанує свій стан, а не пиху, хто не зазіхає на чуже добро (польськ.). – Ред.]

Та се були марні слова в суспільності, де «godność kupna, urzędy za pieniędzmy idą», де воєнні начальники ховали гроші, призначені на виплату воякам, і доводили тих вояків перед війною до того, що було, по свідоцтву автора «Coś nowego pisanego», перед Пилявецькою битвою, «kiedy wolno było to sam to tam krążyć, vagari, praedari, rapere, plondrować, zgoła (a to słowem pod czas wynalezionym) rabować», або як було, по свідоцтву М. Кучваревича, перед самою Збаразькою облогою, коли то польське військо

Stanąwszy nie daleko miasta Zbaraskiego,

Zarobiło na niechęć woysko nie jednego,

Iż nie siadło nie padło (jako mówią), ali.

Bliskie wsi łupiąc, każdy na swą stronę wali,

Miasta ogniem pustoszą, w niwecz obracają,

Lud chwytając na męki nieuważnie daja.

М. Kuczwarewicz. Relacia Expedyciey Zbaraskiey під днем 1 липня.

[Затримавшись поблизу міста Збаража,

Військо від багатьох зазнало неприхильного ставлення,

Бо ні сіло ні впало (як-то кажуть),

Грабуючи ближчі села, кожний собі тягне,

Нищать міста вогнем, нівечать,

Хапають невинних людей і віддають на тортури (польськ.). – Ред.]

Що уряди в Польщі йшли за грішми і маєтками, на се не треба аж особливого доказу, та в часі Хмельниччини ся практика помстилася на Польщі страшенно. Адже ж тільки задля маєтку і протекції зроблений був гетьманом нездатний кн. Домінік Заславський, котрому признавано перший почин до пилявецької втеки. «Prius imperator quam miles, – говорить про нього автор сатиричної епітафії, – stultus favoris factus». Польський віршопис, перекладаючи сю епітафію на польські вірші, говорить, що й титулу сандомирського воєводи Заславський

…nie z postępków ani mądrej rady

Dostąpił, lecz z pochlebców swych obłudnej zrady,

Którzy na stróy, dostatki у czeladzi wiele

Patrząc, sprawili jemu z godnością wesele»

Див. в нашій збірці № 24. Nagrobek książęciu Dominikowi.

[… здобув не за добрі вчинки або мудру раду,

А завдяки підступній зраді своїх підлабузників,

Які, вражені його одежею, багатством і безліччю слуг,

Влаштували йому гучне весілля (польськ.). – Ред.]

А в вірші «Sedes triumphalis» попросту закидається Заславському, що підкупив послів, аби голосували за нього:

Ciebie, prześwietny książę, za zdaniem, któremu

Dałes sto у drugiemu tysiąc, ku wielkiemu

Wezwano urzędowi.

[Тебе, високий князю, говорять, за те, що ти

Одному дав сто, а другому тисячу,

До високого закликали врядування (польськ.). – Ред.]

Автор поеми «Coś nowego pisanego» відкриває нам ще одну таємну рану польської суспільності тих часів. Під величною фумою шляхетської гордості і рівності крилася цілковита недостача почуття людської гідності, і то не чужої, а своєї власної. Двір королівський і двори магнатів були гніздами зопсуття, і то не тайного, цинічного. Бідніші шляхтичі або такі, що потребували протекції, привозили сюди своїх жінок – на торг…

Ale sę i tacy,

Co się im żonki łupią, a nie gniewają się

Panowie małżonkowie; choć rogi ną głowie

Prawie widomo noszą, przecie ich nie czują.

Practicują komu, a nie wiedzą, co w domu.

Ba, wiedzą, lecz bynajmniey ich to nie obchodzi.

«Dla łaski panów (pry) pozwolić się godzi».

Drugi mówi: Cóż na tym, kiedy się mam dobrze

Przy tym moim kurwięciu».

Оссол[інський] рукоп[ис], 648.

[Але є й такі,

У яких жінок відбивають, а пани чоловіки

Не гніваються, хоч роги на голові

Носять привселюдно, та їх не відчувають.

Дорікають комусь, а не знають, що робиться вдома.

Ба, знають, та це їх не обходить.

Мовляв, «для ласки панів треба дозволити».

Інший каже: «Що з того, коли мені добре

З цією моєю шлюшкою» (польськ.). – Ред.]

Певна річ, польська шляхта не вся була вже на тім низькім моральнім рівні, а її воєнна хоробрість не була пустою фразою: се показала найліпше важка збаразька проба. Та проте довгий супокій, який мала Польща за панування Владислава, привчив шляхту До вигідного, безтурботного і гулящого життя, відзвичаїв від військової невигоди і дисципліни.

Tak jakoś w Polsce przychodzi do tego,

Ze biegły, chytry potłoczy mądrego,

A kto jest dzielny lub w boju mężnieyszy,

To będzie z niego kaleka pewniejszy.

[Так якось в Польщі діється,

Що спритний і хитрий переможе розумного,

А хто енергійний чи більш мужній в бою,

Той неодмінно калікою буде (польськ.). – Ред.], –

жалується Бялобоцький, а Твардовський і автор «Coś nowego pisanego» згідно бачать одну з причин перших воєнних невдач поляків супроти Хмельницького в тім, що поляки відвикли від війни. Сей останній автор дуже гризько говорить про тих «лицарів»,

Co wojny nie umieją, tylko miąższą (ротом) gadać,

A po krymsku się stroić, za zasługi krwawe

Leżeć aż od Cecory, to ich rzecz, to grzeczność!

Słusznie się od Cecory rachują, bo odtąd

Jak poczęli uciekać, tak przestać nie mogą.

[Які воювати не вміють, а тільки язиком патякати

Та по-кримськи одягатись, за криваві заслуги

Лежати аж від Цецори. Це їхня справа, їхня чемність!

Правильно рахують від Цецори, бо звідти

Як почали тікати, то не можуть і зупинитися (польськ.). – Ред.]

Такі самі нарікання ми бачимо і в вірші п[ід] заголовком «Narzekanie na teraznieysze Polaki», написаному у перших роках Хмельниччини [Оссолінський рукопис, 3568, з домашнього архіву гр[афів] Мнішків, стор. 154 – 156.]:

Gdyby przodkowie nasi tych czasów dożyli,

Bardzo by się potomków swych spraw zawstydzili,

Widząc: ano jich zwyczaj stary wyszpecono,

A prawie go nogami wgórę obrócono.

Onych trąby, nas głąby siekać obudzają.

Onym rury, mam kury znak wstawania dają.

Oni swoich obozów, my wozów strzeżemy,

Oni męstwa, my skępstwa odpłatę bierzemy.

Onym szańce, nam tańce dobrą myśl dawają,

Onych łanie, nas panie w zabawki wprawiają.

Oni swą dzielność w wieczney fundowali sławie,

A my w epikureyskiey kochamy się sprawie.

[Якби наші предки дожили до цих часів,

То дуже б засоромились від діянь своїх потомків,

Бачили б: їхні старі звичаї спаплюжено,

Майже догори ногами перевернуто.

Їх сурми, а нас дрючки до бою будять,

Їм труби, а нам кури дають знак вставати.

Вони свої обози, а ми свої вози пильнуємо,

Вони пишаються мужністю, а ми скупістю.

Вони думали про окопи, а ми про танці,

Їх забавляли лані, а нас пані.

Вони свою мужність вкладали у вічну славу,

А ми кохаємося в епікурейських справах (польськ.). – Ред.]

Не без підстави дорікає автор «Coś nowego pisanego» польській шляхті також тим, що держиться застарілого, середньовічного способу воювання. Звісно, що польська шляхта вважала собі за честь і привілей – служити кінно, в панцирі, воювати мечем і списом. Се були ті знамениті польські «уссари», що вже тоді навіть супроти козацьких самопалів були анахронізмом.

«Więc te nam nazbyt ukocháne kopie у szable życzył bym ja, aby też czasem dały mieysce pułakowi (карабінам?), których się bardzo boi ten, co, jako Niemcy mówią, drewnem strzela (себто татарин). U nas tak dalece nullus usus tey straszney i śmiertelney broni, że śmiele rzekę, woynę o jednym nabiciu odprawiemy»

[Отож ці так улюблені нами списи й шаблі я хотів би часом замінити на гвинтівки, яких дуже боїться той, хто, як кажуть німці, деревиною стріляє (себто татарин). У нас таке nullus usus (невживання. – Лат., ред.) цієї страшної і смертоносної зброї, що сміливо можу сказати: лише поразкою війна для нас кінчиться (польськ.). – Ред.]

Далі автор критикує так само застарілу тактику і брак обдуманих стратегічних планів.

«Jako dalszą wojnę prowadzić per obsidiones, oppugnationes, przez wytrzymanie у wytrwanie długiego obozu, do tego wszystkiego nic nie umiemy» (Оссолінський рукоп[ис], 648).

[Як вести далі війну через облоги, штурми, як витримати й вистояти в тривалому таборі, адже всього цього ми зовсім не вміємо (польськ.). – Ред.]

Отсі всі причини, ся внутрішня хороба більше, ніж «антикультурні» замахи Хмельниччини і її «загонів», зложилися на те, що пожар 1648 і дальших років завдав Польщі таку важку, невилічиму рану. Особливо утерпів економічний стан не тільки через знівечення великих нагромаджених багатств, але через підкопання самої основи економічного розвою краю.

Dostatni

Panowie przyszli prawie do zguby ostatniey.

Kędy zbytnia wyniosłość, co się tak świeciła?

W krótkim czasie w chudą się nędzę obróciła.

Zginęło oraz wszystko у we cztery lata

(Kto by był rzekli) tak wielka jest polskiego świata

Odmiana, jaką wszyscy jawnie uznawamy,

Gdy fortun tak wysokich ledwie że cień mamy

[Вельможні

Пани дійшли майже до повного занепаду.

Де ділася надмірна пиха, що раніш так сяяла.

Дуже швидко перетворилась вона на страшні злидні.

Загинуло все, і за чотири роки

(Хто б міг сказати!) такі великі сталися зміни

У польському світі, що їх ми всі добре бачимо,

Коли од великих маєтків ледве тінь залишилась (польськ.). – Ред.]

Так характеризує економічні наслідки Хмельниччини автор поеми «Coś nowego pisanego», і ми сьогодні можемо сказати, що лихо було далеко гірше. Рана була важка, та найгірше те, що організм і без неї був ослаблений, безвідпорний. Що при іншім державнім організмі могло б було статися імпульсом для реорганізації і поступу держави, тут зробило тільки рану, що ятрилася, гнила і жерла чимраз глибше, поки не довела до смерті. Немов пророкуючи се, автор поемки «Coś nowego pisanego» кінчить свої уваги про пилявецьку втеку важкими словами:

Smiele rzekę, że skrzydła rozpięte

Orła polskiego jednym zamachem obcięte

[Прямо скажу, що розпростерті крила

Польського орла підрізані одним махом (польськ.). – Ред.]

Примітки

Німеччина лежала спустошена страшною Тридцятилітньою війною… – Йдеться про Тридцятилітню війну 1618 – 1648 рр., що відбувалась на території Німеччини між країнами габсбурзького блоку (іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, яких підтримувало папство і Польща) і антигабсбурзькою коаліцією (німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, яких підтримували Голландія, Англія та Росія). Війна була викликана прагненням Габсбургів до об’єднання та встановлення свого панування в Європі.

після страшного погрому під Могачем… – Йдеться про поразку, якої 1526 р. зазнала угорська армія від турецького султана Сулеймана поблизу Могача (місто на півдні Угорщини).

Туреччина, здобувши перший рішучий погром під Хотином 1622 р…. – Йдеться про розгром польсько-українськими військами під м. Хотином (нині Чернівецька обл.) турецької армії в 1621 р. І. Франко помилково датує цю битву 1622 р.

українське козацтво від 1638 р. було так прикорочене і взяте в шори… – Ухвала польського сейму 1638 р. забороняла козакам посідати вищі посади у війську (на ці посади польський уряд призначав лише шляхтичів). Це було відповіддю на селянсько-козацьке повстання 1637 – 1638 рр., жорстоко придушене польським гетьманом М. Потоцьким.

золоті Сатурнові часи… – Сатурн у староримській міфології – бог родючості. З іменем Сатурна пов’язувалось уявлення про «золотий час» – епоху рівності, загального добробуту і вічного миру.

з Яном Собеським здобулася на геройський подвиг під Віднем… – Ян III Собеський (1624 – 1696), польський король, у вересні 1683 р., очоливши польську, австрійську й німецьку армії, здобув перемогу над Туреччиною під Віднем.

потім пішли часи «Сасів»… – Йдеться про Саксонську династію польських королів – Августа II (1697 – 1733) і Августа III (1733 – 1763). За їх панування помітно підупало значення Польщі на міжнародній арені, посилилось свавілля магнатських родів.

Фрич-Моджевський Анджей (1503 – 1572) – польський письменник, публіцист і політичний діяч. Найголовніша праця латинською мовою: «Про вдосконалення Речі Посполитої».

Остророг Ян (1436 – 1501) – польський публіцист. В праці, написаній латинською мовою («Меморіал у справі упорядкування Речі Посполитої»), відстоював необхідність, ряду реформ суспільно-політичного й релігійного життя країни.

Старовольський Шимон (1588 – 1656) – учитель-наставник при польських магнатських дворах, автор історико-дидактичних праць латинською мовою.

здибає сатира. – Сатири в стародавній грецькій міфології – лісові божества, які переслідували німф та жінок, займалися полюванням та рибальством. У сучасній мові – синонім п’яної та похітливої істоти, розбещеної людини.

Паремея – повчальне слово із священного писання, яке читалося під час церковної служби. Тут – у значенні наставляти, вичитувати мораль.

Поволоччина – давній податок на рогату худобу.

Чопове – давній податок на спиртні напої.

Ротне – поширений у Польщі XVII ст. податок на людину, яка складала присягу в суді.

Зіморович Юзеф Бартоломей (1597 – 1677) – польський історик і поет, автор «Ідилій новоруських» (1663), серед яких близькі до епічних поем «Козаччина» і «Руський бешкет»; йдеться в них про облогу Богданом Хмельницьким Львова у 1648 р.

перед самою Збаразькою облогою… – Наприкінці червня 1649 р. Хмельницький оточив у Збаражі (нині Тернопільська область) польсько-шляхетські загони на чолі з Яремою Вишневецьким, а сам виступив проти армії короля Яна Казимира, яку розгромив під Зборовом. Тільки зрада кримського хана Іслам-Гірея врятувала обложене у Збаражі польське військове угруповання від неминучого розгрому.

Заславський Владислав Домінік (бл. 1617 – 1656) – польський магнат, один із трьох регіментарів (заступників гетьмана), керівників розгромлених під Пилявцями польсько-шляхетських загонів.

довгий супокій, який мала Польща за панування Владислава… – Владислав IV Ваза (1595 – 1648) був обраний польським королем в 1632 р. Після війни з Росією в 1633 – 1634 рр., яка закінчилася миром у Полянові під Смоленськом (1634), у Польщі тривалий час панував відносний спокій.

Цецора – село в Румунії над річкою Прут. У вересні 1620 р. тут відбулася битва польських військ з турецько-татарськими загонами, яка завершилася для поляків поразкою.

а ми кохаємося в епікурейських справах. – Епікуреїзм – філософсько-етичне вчення давньогрецького філософа-матеріаліста Епікура, згідно з яким вище життєве благо – розумна насолода всіма його радощами.

«антикультурні» замахи Хмельниччини… – Ряд польських і українських істориків та письменників, зокрема П. Куліш («Хуторна поезія», «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року», 1882), характеризували селянсько-козацький національно-визвольний рух під проводом Б. Хмельницького як виступ неосвічених «руїнників» проти більш високої за своїм культурним рівнем Польської держави.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 194 – 207.