4. Діячі Хмельниччини
Іван Франко
Для роз’яснення ближчих причин Хмельниччини і характерів її головних героїв сучасні вірші дають мало цінного матеріалу. Як витвори тодішньої загальної опінії, яка панувала серед тих верств, що складали ті вірші, вони повторюють утерті думки, шептані обмови або кидані явно калюмнії. І так вірш, що ми друкуємо далі під № 2, повторяє закиди, роблені канцлерові Оссолінському в звіснім памфлеті «Compendyum rad kanclerskich» [Про сей памфлет див.: L. Kubala. Jerzy Ossoliński, t. II, passim], буцімто він головно підбунтував козаків проти Речі Посполитої з помсти за те, що йому не позволено носити чужоземні титули. Він був ворогом шляхетської рівності, він, по думці тодішніх памфлетистів і сторонників Яреми Вишневецького, колотив сеймами, юдив короля Владислава, працював над загубою Польщі. В латинській епіграмі на його смерть сказано:
Comitatibus erat pestis dum viveret ipse;
Morbus, quo periit, comitialis erat.
Res augere suas cupiebat jure caduco;
Morbus, vera necis causa, caducus erat.
Michałowski. Księga pamiętnicza, 557.
[Поки жив, на зборах був чумою;
Хвороба, від якої він загинув, була пов’язана зі зборами.
Він хотів збільшити своє майно на основі закону про безгосподарне майно.
Отже, і хвороба, що викликала його смерть, була падучою (лат.). – Ред.]
Якийсь польський ритмач переклав се на польське:
Głowa jego gorąca sejmami mieszała;
Choroba ież «sejmowa» z świata go porwała.
[Гаряча його голова на сеймах схибнулась;
Хвороба «сеймова» його зі світу звела (польськ.). – Ред.]
Звісно, що Оссолінський умер нагло від епілептичного нападу, вибираючися в дорогу до Італії. В іншім пасквілі на його смерть автор запитує Польщу, чому не жалує такого знатного сина, а вона відповідає:
Nie żałuję, bo on mnie także nie żałował,
Gdy na równość mych własnych synów następował,
Gdy na żałość na Turki buntując kozaki,
Rad chytro nieszczęśliwych pozostawił znaki.
Niespokojna ta głowa zawsze nowych chciała
Rzeczy, jam tego znacznie a często doznała.
Tego mi żal, że go wprzód Parka nie porwała,
Niż chłopska wichrowaty łeb zdradę poznała.
[Я його не жалію, бо він мене також не жалів,
Коли зазіхав на рівність моїх рідних синів,
Коли, підбурюючи козаків проти турків,
Залишив сліди хитрих, невдалих починань.
Неспокійний його дух, він завжди хотів чогось нового.
Я це сильно і не раз відчула.
Шкода, що Парка раніше його не взяла,
Перш ніж я пізнала кудлату голову хлопської зради. (польськ.). – Ред.]
Оссолінського проклинає також автор вірша «Lament korony polskiej» (№ 29 нашої збірки), говорячи про заздрісних людей, що хотіли відібрати полякам їх свободу, і лементуючи:
О bogday marnie taki człowiek zginął,
Bogdaу był nigdy na świecie nie słynął,
Przez którego się taka strata stała
І krew szlachecka niewinnie wylała.
[О бодай би цей чоловік марно загинув,
О бодай би він ніколи у світі не прославлявся,
Як через нього такі втрати сталися
І шляхетська кров невинно пролилася! (польськ.). – Ред.]
Оссолінському робили закиди ще й на іншу річ, а власне на його посередництво в справі шлюбу Яна Казимира з Марією Луїзою, вдовою по його брату Владиславу; з сеї причини кпить собі з нього автор епіграми, що надрукована у нас під № 9, І.
Щодо самого Хмельницького, то ми наперед можемо надіятися, що у польських віршописів того часу не здиблемо для нього великих компліментів. Для них він поперед усього «zdrajca», «łotr», кровожадний тиран, «хлоп» і голяк. Автор його епітафії (в нашій збірці № 3) жалкує тільки одного – що він умер на ліжку, а не на шибениці, як мазурський людовий ватажок Маслав.
Спокійніше судить його Карл Віцфій, автор епітафії, уміщеної в італьянській книзі Лоренца Красса «Elogii di capitani illustri» в додатку до портрета і прозової характеристики Хмельницького (у нас № 4).
«Знаменитий силою тіла і хитрістю ума, – пише Віцфій про Хмельницького. – Щоби побороти шляхту, він узброїв селян. Здобувши посеред них шляхетство, руйнував міста, примушував війська тікати, здобував провінції; раз побитий, знов побивав, змушений до втеки, змушував до втеки, немов той Антей, сам себе попихав наперед. Збунтувавшися проти короля, просив у короля прощі, а одержавши її, бунтувався знов. Хоча в союзі з татарами, москалями, турками, – часто ламав їм віру, втім, однак, не ламаючи свойого слова. Хоча невдячний вітчині, бо прискорив обіцяну їй загибель, зруйнував її до основи. Непостійний, покидав замки і йшов під шатра. Чоловік без ніякої релігії, умер без неї неспокійний, бо його бунтівливого духу одна тільки смерть могла втихомирити».
А прозова характеристика, написана, мабуть, самим Лоренцом Крассом, кінчиться ось якими реченнями:
«Мав велике лице, був чорнявий, сильного тіла, бистрого ума, палкий до зрозуміння важних справ (ardito nell interprendere cose grandi), розважний в пригодах, відданий п’янству і жорстокості, проречистий і повний хитрощів. Крізь сутінок многих злочинів проблисла раз у нього й чеснота, а то: коли мав у себе в неволі одного шляхтича, обійшовся з ним благородно і пустив його на волю, продержавши якийсь час у себе в заперті і показуючи себе вельми людяним. Признавався до всяких релігій, аби приєднати собі їх прихильників, та не числився ані з одною, ошукуючи не тільки народи, але й князів фальшивою правовірністю» [Lorenzo Crasso. Elogii di capitani illustri. Venezia, 1683, стор. 338].
Лишаючи на боці все інше в тій характеристиці, ми пригадаємо тільки, що в часи битви при Жовтих Водах Степан Чарнецький був якийсь час невольником Хмельницького, що сей поводився з ним дуже добре і по якімсь часі випустив його на волю [Н. Костомаров. Богдан Хмельницкий, 4-е изд., т. I, стор. 280 – 283]. Ось чому можна думати, що ся звістка, і то ще піднесена з таким притиском у характеристиці Хмельницького, вийшла від когось близького до Чарнецького або й від нього самого.
Для повноти варто ще згадати тут про ту характеристику Хмельницького, яка міститься в титулі, данім йому «англійцями» чи, як догадується проф. В. Б. Антонович, Кромвелем. В Оссол[інському] рукоп[ису], 113, стор. 831, занотовано ось який
«Tytuł Chmielnickiemu od Angielczyków dany: Theodatus Chmielnicki, Deí gratia generalissimus eccleisiae Graecorum, imperator omnium cosacorum Zaporoviensium, terror et extirpator nobilitatis Poloniae, fortalitiorumque expugnator, exterminator sacerdotum Romanorum, persecutor ethnicorum, Antechristi et Judaeorum».
[Титул, даних Хмельницькому англійцями: Теодат Хмельницький божою милістю генералісимус грецької церкви, ватажок всіх запорізьких козаків, страховище і гроза польської шляхти, завойовник фортець, винищувач римських попів, переслідувач язичників, антихристів та іудеїв (лат.). – Ред.]
Лишаючи на боці питання, чи справді сей титул походить з автентичного листа Кромвеля до Хмельницького і коли та з якої нагоди міг бути написаний той лист [Див. : «Киевская старина», І, 1882, стор. 212.], ми завважимо, що він справді відповідає англійським церковно-політичним поняттям, називаючи Хмельницького, між іншим, також «головним генералом грецької церкви». Польські автори не завдають собі стільки праці з характеристикою Хмельницького.
Для Зіморовича він «haniebnego urodzenia, przewrotnego umysłu» (Historia miasta Lwowa, 391); для автора вірша «Na pogrom pod Korsuniem» (№ 15) він «śmiecie wzgardzone», «śmiecie brzydkie», для автора «Pieśni o kozackiey wojnie 1648» (№ 27) «Chmiel z Kryzywonosem – holacy, chłopi prości, grotownicy», для автора вірша «Żałosny lament» (№ 19) – «gruby Rusnak». Для Бялобоцького він – крокодил. По Зборівській згоді
Przysiągł Chmelnicki na wierność swą panu,
Lecz do wielkiego bardzo przyszedł stanu.
Co chciał sprawiwszy, Sam króla przeprasza,
Płacze, krokodyl!
Białobocki. Klar męstwa. Кінець.
[Присягнув Хмельницький на вірність своєму панові.
Однак до дуже високого дійшов становища.
Зробив, що хотів. Сам вибачається перед королем,
Плаче крокодил! (польськ). – Ред.]
Автор жартує собі з назви старого Хмеля:
Dobze Chmielowi, gdy się trzyma tyki.
Nie tego ziółka rzecz czynić praktyki!
Rośnie chmiel prędko, górze zrówna snadnie,
Ale bez tyki zaraz na dół padnie.
Białobocki. Odmiana, cz. I.
[Добре Хмелеві, коли тички тримається.
Не такому зіллячку за щось братися!
Росте хміль швидко, з горою легко зрівняється,
Але без тички зразу ж вниз упаде (польськ.). – Ред.]
Ще й геть пізніше панегірист кн. Конецпольського ксьондз Валентій Одимальський не може без скреготу зубів згадати Хмельницького – того «Chmiela (mianować żal zdrajcę) Bohdana», «Chmiela niecnotę», «niezbożnika» [X. Walęty Odymalski, Żałosna postać Korony Polskiej synów bohaterskich, a osobliwie śp. J. i W. Pana Alexandra Koniecpolskiego. W Krakowie 1659. Не маючи під руками сього рідкого друку, користуюся його передруком у книзі: St. Przyłęcki, Pamiętnik о Koniecpolskich, Lwów, 1841, стор. 316 – 357].
В Польщі не знали гаразд, хто такий Хмельницький. Ми не знаємо, коли і де він родився, де і чому вчився. Одні говорять, що ходив до шкіл у Львові, другі, що в Яворові, інші, що в Києві. Автор вірша «Coś nowego pisanego» глузує собі з єпископа луцького, котрий у сенаті твердив, що Хмельницький слухав філософії.
«A podobnie z nim wespół, – додає ущипливо автор, – bo tak bardzo twierdził, że znać dowodnie, że to wiedział».
[А, очевидно, з ним разом, бо так сильно наполягав, нібито він знав про це (польськ.). – Ред.]
Неназваний автор «Pamiętników o wojnach kozackich za Chmielnickiego» пише про нього: «Rodowity kozak Chmielnicki, człowiek uczony i żołnierz dobry» (стор. 3), а другий неназваний автор «Opisania wojny kozackiej to jest buntów Chmielnickiego» подає ось які звістки:
«Bohdan niejaki Chmielnicki, urodzeniem z Ukrainy, podłey kondycyi, z młodych lat trochę nauki liznowszy, po dworach szlacheckich, potym pańskich, dalej w woysku polskim służący, z natury dowścipny, silny, mężny, serca śmiałego, w Polszczę się, przećwiczywszy znowu na Ukrainę wrócił się, у tam u kozaków regestrowych pułkownikiem został»
[Богдан, на прізвище Хмельницький, походженням з України, низького роду, за молодих літ, лизнувши трохи науки, служив при шляхетських дворах, потім панських, далі в польському війську; від природи дотепний, сильний, хоробрий, з мужнім серцем; повчившись у Польщі, знову повернувся на Україну і там у реєстрових козаків став полковником (польськ.). – Ред.]
Навіть про процес Хмельницького з Чаплинським були тільки глухі вісті, так що й Твардовський уже геть пізніше в своїй «Woynie domowej» оповідає про нього зовсім недокладно, а автор «Satyra Podgórskiego», що знав так добре всі замисли Оссолінського, сам вибух Хмельниччини представив зовсім баламутно:
Tu król umiera, a ogień wzniecony
Gwałtem się zarży Marsa у Bellony.
Wprzód regestrowe Chmiel kozaki burzy,
Potym zdobyczy chciwą ordę durzy,
A tak te rzeczy skrycie praktykuje,
Że się w obozie wprzód ten bunt zaymuje.
[Тут король вмирає, а вогонь Марса і Беллони
Горить, розпалений силоміць.
Спочатку Хміль підбурює реєстрових козаків,
Потім хтиву на здобич орду дурить.
І так хитро ці справи обставляє,
Що спочатку в таборі цей бунт вибухає (польськ.). – Ред.]
Автор сатиричного вірша «Anagrammata quattuor regum» (у нас № 6) виводить Хмельницького під фігурою жолудного хлопця, сина жолудного короля – турецького султана. В картяній грі, званій «кремпа», сей хлопець б’є королів інших мастей, і автор остерігає ляхів перед сею грою. Переставляючи букви, що складають назву «Chmielnicius», він одержує слова Ніс mel succini (се є мід бурштиновий) і додає, що се гіркий мід, здатний тільки на поживу для ведмедя, тобто для русина (після анаграми: Russus – ursus).
Без глузування, але з виразом великого горя говорить про Хмельницького тільки один польський віршописець, автор латинського вірша (у нас № 1). Для нього він «Богом даний, Хмельницьким названий, бич божий, пагубна війна за бунти і зради поляків». Не диво, що поляки присуджували авторство сього вірша самому Хмельницькому, хоча автор далі з обридженням говорить про схизматиків і просить бога, аби знівечив тих, що хочуть панувати над народом, себто Хмельницького і татар.
Певна річ, поляки нерадо згадували про Хмельницького. Вони вже й тоді привикли були міряти все подвійною мірою: те, що у себе вважали чеснотою, геройством, у других уважали божевільством, гордощами та жорстокістю. В такім дусі Кучваревич, розігнавшися оповідати про козацькі штурми на польські шанці під Збаражем, сам себе зупиняє словами:
Lecz mniey po tym o chłopskim szaleństwie co prawić,
Raczej rythmów boginie chciejcie mężnych sławić.
[Замість того, щоб про селянське безумство говорити,
Краще будемо римами богиню мужніх славити (польськ.). – Ред.]
Із тих польських героїв перший і найбільший – князь Ярема Вишневецький. Його прославленню посвячені головно віршовані хроніки Бялобоцького, його величає Кучваревич, величають автори деяких безіменних віршів нашої збірки, величає за ними й Твардовський. Нема сумніву, що Ярема Вишневецький відіграв справді важну роль у подіях 1648 – 1651 років, що головно він підняв духа польської шляхти по перших погромах, що йому належиться перше місце в збаразькій арістеї.
Та, з другого боку, не все, що подали нам про нього його панегіристи, можна брати за чисту монету. Його поводження в часі пилявецької паніки було далеко не геройське; той драматичний монолог, який вкладає йому в уста Костомаров («Богдан Хмельницький», II, 8), треба причислити до панегіричних видумок, а радше повірити авторові брошури «Coś nowego pisanego», котрий виразно говорить, що Вишневецький, злий за те, що не був гетьманом, утікав з-під Пилявців так само, як інші. Куліш, що підносить вартість Вишневецького мало що не вище від польських панегіристів половини XVII в., десь загубив його при описі пилявецької паніки.
Так само не надто по-геройськи поступив він собі у Львові, повернувши з-під Пилявців; тут він належав також до тих, що обчистили місто з значної суми грошей, а потім покинули його без захисту на ласку божу; автор вірша «Coś nowego pisanego» (№ 18 нашої збірки) показує сю негарну справу досить згідно з реляцією сучасного львов’янина Чеховича, надрукованою Зубрицьким у його «Kronice miasta Lwowa».
Та проте для польських тогочасних панегіристів князь Ярема – герой, польський Сціпіон (вірш № 6). Кучваревич співає:
Teraz będziesz, sarmacki orle, w sławę żyzny!
Oto Herkułes polski у Atlas, oyczyzny
Całość chcąc wesprzeć, jedzie Wiśniowiecki książę
Pod Zbaraż.
Kuczwarewicz. Relacia Expedyciey Zbaraskiej, від д[ня] 9 липня.
[Тепер будеш, сарматський орле, славою багатий!
Ось польський Геркулес і Атлас, борючись
За єдність вітчизни, їде князь
Вишневецький Під Збараж (польськ.). – Ред.]
Бялобоцький в поемі «Klar męstwa» описує детально його побут у Білім Камені в червні 1649 р., його подорож відси до Залозець, гостину у кн. Чарторийського в Андреєві, відси їзду до Вишневця і приготування до війни і кличе:
By takich wielu oyczyzna snadź miała,
Nigdy by była tych szwanków nie znała.
Ale my wolim słowy diszkurować,
O woynie mówić, a pieniądze chować!
Przetośmy już tak wydiszkurowali,
Żeśmy w niesławie u swoich zostali.
[Якби таких багато вітчизна мала,
Ніколи б цих поразок не зазнала.
Але ми воліємо вдаватися в диспути,
Про війну говорити, а гроші ховати!
Так уже ми надискутувалися,
Що знеславили себе перед своїми ж (польськ.). – Ред.]
Його хоробрість признавали й вороги. Бялобоцький пише:
Sami wołali Tatarowie w strażey:
«Hde junak dobra Wieśniowiecki każe».
I dalej co mu pogaństwo przyznało.
Wojsko słyszało.
Białobocki. Pogoda jasna ojczyzny, cz. II.
[Самі татари говорили на варті:
«Адже вірно Вишневецький каже».
І далі те, що в ньому нехристи визнали,
Військо чуло (польськ.). – Ред.]
Козаки бачили в нім свойого найнебезпечнішого ворога і всякими способами силкувалися подати його в неласку у короля:
Nic nie wspominam kozackiey chytrości,
Jak wymyślali przyczyny ze złości,
Żeby go byli koronie zmierzili,
Nań się skarżyli.
[Не згадую про хитрощі козаків,
Як вигадували приводи від злоби,
Аби знеславити його перед короною,
Скаржилися на нього (польськ.). – Ред.]
Вирушаючи з Білого Каменя, він заохочує своє малочисленне товариство ось якими словами:
A komu nudno lub się czego boi,
Niechay we Lwowie przed szpitalem stoi.
Mniemam o każdym szlachcicu poczciwym,
Że woli umrzeć, niż być sprośnie żywym.
Białobocki. Klar męstwa, cz. II.
[А кому нудно або хто боїться чогось,
Нехай у Львові біля лікарні стане.
Гадаю, що кожний чесний шляхтич
Скоріше помре, ніж житиме в ганьбі (польськ.). – Ред.]
А коли дехто з шляхтичів завважував, що велика спека, просив підождати до ночі, він відповів:
Kto dla wiatru, niechay tu zostanie.
Ja zdrowie z chęcią przy oyczyznie niosę,
Kto masz to serce, tego z sobą proszę.
[Хто хоче прохолоджуватись, нехай лишається,
Я здоров’я охоче віддам вітчизні,
У кого є серце, того зі мною прошу (польськ.). – Ред.]
Ще вісім літ по його смерті величає його ксьондз Одимальський:
Ciebie, przesławny Michale Hieremi,
Ozdobo książąt Wiśniowieckich onych.
Cnych Korybutów w męstwie doświadczonych,
Roxolanskich ziem wojewodo możny!
Lecz ty najwięcej mestwoś jego znała,
Bezecna czerń kozacka, gdyś z twemi
Hersztami w własnej posoce pływała,
Gdy pola twemi trupami brzydkiemi
Wielkie okrywał, gdyś przed nim pierzchała.
I insze bitwy fortunnie sprawione
Pod Pohrebiszczem i Konstantynowem
Z te mi hydrami, nuż i drugie one
Tak pod Przyłuką jak i Niemirowem,
I pale ichże wodzami natknione,
Gdy one brzydkie potwory surowym
Tym śmierci karał sposobem: Butjana,
Przedniego ruskiej czerni atamana
I pod Machnówką Gandżę.
Ks. Wal. Odymalski. Żałosna postać korony Polskiej. Див.: Przyłęcki, Pamiętniki o Koniecpolskich, 325 – 326.
[Тебе, славетний Михайло Ярема,
Гордість князів Вишневецьких,
Славних Корибутів, уславлених мужністю,
Роксоланських земель могутній воєводо!
Ти найкраще його мужність знала,
Підла чернь козацька, коли з своїми
Проводирями ти плавала у власній крові,
Коли він вкривав великі поля твоїми поганими трупами,
Коли ти від нього тікала.
Та й інші завершені перемогою битви
Під Погребищем і Костянтиновом
З цими гідрами, і інші такі ж,
Як під Прилуками, так і Немировом,
І палі, на які були посаджені їхні вожді.
Коли тих гидких виродків він суворим
Карав на смерть вироком: Бутьяна,
Головного отамана руської черні,
І під Махнівкою Ганжу (польськ.). – Ред.]
А автор політичного памфлета «Rozmowy zmarłych Polaków у cudzoziemców» в уста Яна Собеського вкладає звістку, що 1648 р. козаки, висміюючи інших польських гетьманів, про Вишневецького зложили приповідку: «А Єремій козаків як б’є, так б’є».
Зовсім інакше дивилися тодішні поляки на іншого польського патріота з руського роду київського воєводу Адама Киселя. Панегіристи Вишневецького зовсім не згадують про нещасливі змагання сього пана – поєднати Польщу з козацтвом, а латинський вірш з 1651 р., надрукований у Міхаловського, просто називає його гадюкою в траві: «Стережіться, поляки, щоб не було в траві гадюки, щоби вас не звів Кисіль масними словами!» Автор сього вірша закидає йому, що при помочі козаків хоче добитися руського князівства і в тім напрямі між поляками і козаками веде дволичну політику (див. № 8 нашої збірки), а вкінці кидає пляму й на рід Киселя.
Adde, quod matrem olim magnam meretricem,
Nunc habeat monacham, sed incantatricem.
Michałowski. Księga pamiętnicza, 612 – 613.
[Додай, що Мати його була колись великою блудницею,
А тепер стала черницею, лишившись відьмою (лат.). – Ред.]
Та ні про кого не висказувано в тогочасних віршах таких різнородних та суперечних поглядів, як про короля Яна Казимира. Для одних він «знаменитий» король, порятівник Речі Посполитої, спаситель із безодні, великий полководець; для других чоловік без характеру, єзуїт, що покинув духовний сан для корони, що здобув корону не власною заслугою, а мало що не з волі Хмельницького, інтриган, що готовий шкодити полякам а протегувати чужинців, вкінці тяжкий грішник, що, не шануючи пам’яті брата, оженився з його вдовою.
І так Бялобоцький в поемі «Klar męstwa» оспівує перший похід нового короля під Зборів як велике геройство.
Bo Pan – nadzieja ostatniey zasłony,
Jako bezoar, który zwątpionemu
Człeku w chorobie już odstąpionemu
Natenszas dają, gdy lekarstw nie stanie,
Że lubo zdrowie prędsze lub skonanie.
[Бо король – надія останнього заслону,
Як безоар, що його дають тоді
Хворій людині, яка, зневірившись,
Відступила перед хворобою,
Коли ліків немає,
Коли йдеться про життя або смерть (польськ.).]
Небезпека, в яку попав король під Зборовом, проймає його тривогою:
Dziwne у to Boskiey przyczytać opiece,
Że tam nie poległ lub nie przyszedł w ręce
Nieprzyjacielskie w woysku zamieszanym
I w pół obozu niemal już wegnanym.
Z płochości oni, którzy ustąpili,
Bóg dał, że marnie Pana nie stracili,
Bo hordy jeno co go nie zagarną, –
Mało nie było gorzey jak pod Warną.
Białobocki. Klar męstwa, cz. IV.
[Чи приписати це божому провидінню,
Що він там не загинув або не потрапив
У руки ворога, коли військо в паніці
Було загнане майже до половини табора.
Перелякавшись, вони відступили,
Мало короля не втратили.
Бо орди його ледве не захопили, –
Було чи не гірше, як під Варною (польськ.). – Ред.]
Прихильно про короля висловлюються автори віршів, друкованих у нашій збірці № 9, III, і 27, що називає його «król znamienity». Та є тут кілька й таких віршів, що обкидають його великими зневагами і насміхами. Латинський вірш під № 10 називає його королем з причини козаків і без вагання твердить, буцімто його прихильники грозили, що коли його не виберуть на короля, то він піде до козаків.
Іронічний панегірик № 11, кинувши на нього цілу купу зневаг, грозить йому, що поляки зіпхнуть його з престолу і виберуть собі іншого, хороброго короля. Повна гірких посміхів є також епітафія, зложена по його абдикації 1668 р. (№ 14), де безпощадно і навіть переборщено вичислені його помилки, навіть такі, котрих він не міг направити або в котрих був зовсім невинуватий. І так закинено йому, що кілька разів закінчував яку війну, все викликував нову, що крайні землі українські «коли не стратив, то, певно, не вдержав у своїх руках», що кликав татар проти поляків, що вигнав із краю Любомирського і т. д.
В сатиричнім, розуміється, a posteriori писанім пророцтві, знайденім нібито десь у якімсь старім рукописі, його названо – «Manipulus sterilis» [Оссолінський рукоп[ис], 1767.]. Епіграм № 9, IV, закидає йому хиткий характер і надмірні підлягання впливам французів (його жінки Марії Луїзи), епіграм 9, V, ганьбить його надмірну захланність на гроші і розкішне життя, а епіграм № 9, І, цинічно висміває його шлюб з братовою. Та з особливою злобою і ненавистю накидається на нещасного короля автор латинського вірша «Sermo gementis Poloniae» (№ 12), написаного правдоподібно в часі «рокошу» Любомирського.
Тут Ян Казимир поставлений нарівні з кривавими тиранами; він – руїна польської держави, прихильник усякого злочину, несправедливий суддя, завидющий на славу польських магнатів, протектор блазнів, недоумків та акторів, попихач в руках жінки, сам підбунтував козаків і русинів проти шляхти, обдер Польщу з золота і скарбів і загалом ненавидить польське ім’я. Нема що мовити, що й королева була предметом ненависті польської шляхти за її «французьке серце» і інтриги, в котрих добачили джерело клопотів, які мала Польща через справу Радзейовського і Любомирського.
Вірші, зложені швидко по смерті королеви, 1667 року (№ 9, IV, і № 13), показують дуже добре, яка ненависна була полякам жінка Яна Казимира. Так само й його двір, повний «французьких мух» (див. № 9, VII), був предметом загальної ненависті. Коли один із персонажів поеми «Coś nowego pisanego» говорить до другого, що про поправу державних порядків
Przynajmniej o tern mówić by u dworu, –
[Принаймні про це слід говорити при дворі (польськ.). – Ред.],
то другий відповідає:
Taka rozmowa nie jest dworskiego humoru,
Nie o tym tam gadają, lecz o vacantiach,
Jakoby kogo odrwić, wprzód samo państwo.
[Така розмова не в стилі двору,
Не про це там говорять, а про вакансії,
Як би кого обдурити, і насамперед державу (польськ.). – Ред.]
Не диво після сього, що автор памфлета на смерть королеви міг ще за життя короля закинути їй, що польське золото і срібло вивозила до Франції, значить, при помочі короля висисала край, щоби збагатити свою рідню. Та ми, знаючи тодішні польські порядки і фінансові відносини, можемо сказати, що в чім як в чім, а в тій точці король, певно, був менше винуватий від першого-ліпшого магната, от хоч би й від того прославленого «Геркулеса і Атласа вітчизни» – князя Яреми Вишневецького.
Примітки
Оссолінський Єжи (1595 – 1650) – польський державний діяч і дипломат, магнат, з 1643 р. канцлер. Проповідник загарбницької політики Польщі щодо України і Росії, прихильник зміцнення королівської влади та обмеження шляхетської анархії. На початку народно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького намагався схилити на бік шляхетської Польщі правлячу верхівку козацької старшини і за її допомогою придушити повстання українського народу.
Парка (Мойра) – за римською міфологією, богиня долі.
Марія Луїза (1611 – 1667) – польська королева, француженка за походженням, з 1646 р. дружина Владислава IV Вази, з 1649 – його брата Яна Казимира. В середовищі магнатів і шляхти була непопулярною через французьку орієнтацію та прагнення посилити королівську владу шляхом прийняття закону про призначення короля ще за життя його попередника.
Антей – за грецькою міфологією, велетень, син бога моря Посейдона й богині землі Геї. Образ Антея став символом сили, яка йде від зв’язку із матір’ю-батьківщиною, рідною землею.
Чарнецький Стефан (1599 – 1665) – польський політичний і військовий діяч, брав участь у битвах проти селянсько-козацького війська під проводом Б. Хмельницького під Жовтими Водами (1648) і Берестечком (1651).
в титулі, данім йому… Кромвелем. – Мається на увазі той факт, що Кромвель Олівер (1599 – 1658) – діяч радикального крила англійської буржуазної революції XVII ст. – називав Хмельницького «винищувачем католицтва», оскільки той очолював боротьбу українського народу проти шляхетської Польщі, що була одним з бастіонів Ватікану в Європі.
Конецпольський Станіслав (1591 – 1646) – польський магнат, коронний гетьман, власник величезних маєтків на Брацлавщині. Намагався окремими поступками перетягти на бік шляхетської Польщі козацьку старшину.
процес Хмельницького з Чаплинським… – Йдеться про судову справу Хмельницького в 1647 р. проти чигиринського підстарости Д. Чаплинського, який вчинив грабіжницький наїзд на хутір Хмельницького Суботів.
Марс і Беллона – за римською міфологією, бог і богиня війни.
Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – український історик і громадський діяч, архівіст і етнограф, автор «Хроніки міста Львова», виданої 1844 р.
польський Сціпіон… – тобто хоробрий воєначальник. Сціпіони – знатний рід патриціїв у Стародавньому Римі: Публій Корнелій Сціпіон Африканський Старший (3 ст. до н. е.) і його внук Публій Сціпіон Африканський Молодший (II ст. до н. е.) – герої Пунічної війни.
Геркулес (Геракл) – за грецькою міфологією, мужній герой. За вчинені подвиги отримав від богів безсмертя. Геркулес – символ великої сили.
Атлас – за грецькою міфологією, титан, що тримає на своїх плечах небо.
Корибут – рід Вишневецьких. Ім’я Міхала Корибута Вишневецького носив син Яреми Вишневецького польський король (1669 – 1673).
Роксоланських земель могутній воєводо – Вишневецький був воєводою Руського воєводства.
Та й інші завершені перемогою битви / Під Погребищем і Костянтиновом… – автор наведеного уривку відступає від історичної правди. Дуже недовго Вишневецький святкував свої перемоги. В червні 1648 р. селянсько-козацькі війська визволили Немирів і Погребище. В липні 1648 р. в боях під Махнівкою, П’яткою, Старокостянтиновом польсько-шляхетським військам було завдано нищівної поразки.
Бутьяна, головного отамана руської черні… – Йдеться про Павлюка Павла Михновича (справжнє прізвище Бут, р. нар. невід. – 1638), гетьмана нереєстрового запорізького козацтва, керівника селянського повстання на Україні 1637 р. Захоплений у полон польським гетьманом М. Потоцьким, Павлюк був страчений у Варшаві.
Ганжа Іван (? – 1648) – уманський полковник, сподвижник Б. Хмельницького. Героїчно загинув під час Пилявецької битви у вересні 1648 р.
Безоар – арабські ліки, які виготовляли з шлунка жуйних тварин (переважно кози і лами).
було чи не гірше, як під Варною. – У листопаді 1444 р. під Варною (Болгарія) відбулась битва польсько-угорських військ і військ антитурецької коаліції з турецькою армією, яка закінчилася перемогою Туреччини. В цій битві загинув головнокомандуючий, король Польщі й Угорщини Владислав III.
Любомирський Єжи Себастьян (1616 – 1667) – коронний польський гетьман. 1665 р. очолив відкритий виступ політичних збройних сил шляхти проти королівської влади Яна Казимира з метою захисту шляхетських прав і вольностей («рокош» Любомирського). Прихильники Любомирського зривали сейми, а сам він з своїми збройними загонами завдавав великих втрат королівським військам.
Рокош – спершу збір польської шляхти на сейм; у XVI – XVIII ст. – виступи шляхти проти королівської влади.
Слово «рокош» – угорського походження, оскільки сейми збиралися на полі Ракош, поблизу Пешта.
джерело клопотів, які мала Польща через справу Радзейовського… – Йдеться про конфлікт з королівською владою і зраду Радзейовського Ієроніма (1622 – 1666), коронного підканцлера. Засуджений на вислання в 1652 р. за образу короля Яна Казимира, Радзейовський втік до Швеції. Брав участь у шведській навалі на Польщу 1655 р. як політичний радник. Незважаючи на реабілітацію на польському сеймі в 1662 р., ім’я Радзейовського стало синонімом зрадника вітчизни.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 220 – 232; Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 24.