5. Події Хмельниччини
Іван Франко
Нам лишається ще обговорити коротко головні події 1648 і 1649 років, про які говориться в зібраних нами віршах, а властиво піднести деякі характерні признаки тих подій власне за приводом віршів.
Коли вірити авторам тогочасних польських літописів і віршів, Хмельниччину віщували наперед різні страшні знаки. Про них говорить Твардовський («Woyna domowa», стор. 2 – 3); докладніше і поетичніше Зіморович («Sielanki», 76) і автор «Satyra Podgórskiego» (див.: наша збірка № 15). Та й, крім сього, ми стрічаємо на кождім кроці віру в чудеса, віщування і чари. Киселева мати – чарівниця (№ 8). Козаки чарами вивідувалися про закопані скарби:
Już to przez zabobony, gusła rozmaite,
To przez próby i pytki nader wyśmienite
Zbadano utajone po jamach chudoby
[Чи то забобонами, різними чарами,
Чи то тортурами і знаменитими канчуками
Вивідано про сховані в ямах скарби (польськ.). – Ред.]
Сам Хмельницький слухав рад ворожок і відьом (Кулиш. Отпадение Малороссии, III, 6, – так бодай говорили козаки і жінки, взяті поляками на тортури. І так Грондзький оповідає про ворожбу, якої уживав Хмельницький під час облоги Замостя (Grondzki. «Historia belli cozacco-polonici»), а канонік Ян Битомський у своїм дневнику сеї облоги подає навіть назву чарівниці, що ворожила козакам невдачу: її звали Марусею (І. Bytomski. Obsidio Zamosciana. – див.: Костомаров. Op. cit., II, 41). Чарами виясняє львівський підкоморій Войцех Мясковський пострах, пущений Хмельницьким на поляків під Пилявцями (Czary niesłychane z wielkiey koniektury z widomych znaków posłużyły. Див.: Кулиш, II, 267). У Твардовського і запозичене від нього у неназваного автора «Pamiętnika o wojnie Chmielnickiego» находиться ще одно оповідання, де козацька чарівниця грає зовсім аналогічну роль; є се оповідання про те, як Фірлей відбив Заслав у козацького ватажка Донця (Костомаров. Богдан Хмельницкий, II, 87 – 88). Далі ми роздивимося, на кілько те оповідання заслугує віри, а тут приведемо тільки рефлексії, які з його приводу висловлює Твардовський на адрес Хмельницького:
Nie dość ludzka siła,
Co ligi, co praktyki, fortele i zdrady
Robić mogły, ale co Kocytowe jady
Żółci z siebie wyplenić i w warkoczach brzydkich
Wylać wężów Gorgony, ruszał na nas wszystkich
[Не лише людські сили,
Все, що ліги, махінації, фортелі і зради
Могли вчинити, всю жовч, що пінилася
В Коцитових отрутах, всіх змій
З гидких кіс Горгони він кидав проти нас (польськ.). – Ред.]
Ворожбою вважали поляки також удар грому, що д[ня] 5 липня 1649 р. в таборі під Збаражем знівечив держално гетьманської хоругви [Костомаров. Богдан Хмельницкий, II, 103.], хоча очевидець сього факту Кучваревич нотує його без ніякої уваги:
Dżdżysty obłok nastąpił z grzmotem dnia onego;
Z tych chmur piorun w chorągiew trząsł pana Bełzkiego.
Drzewce się na kawałki drobne zgruchotało,
Szmat niedopalonego proporca zostało.
М. Kuczwarewicz. Relacia Expedyciey Zbaraskiey, під днем 5 липня.
[Дощова хмара з громом насунула того дня;
З цієї хмари грім вдарив у хоругву пана Белзького.
Держак був розколотий на друзки,
Залишився шматок обгорілого прапора (польськ.). – Ред.]
Та той самий Кучваревич уважає доброю ворожбою факт, що коли польське військо 22 мая 1649 тягло до Межиріччя, під ним три рази ламався міст, а проте воно не зазнало шкоди:
Most się łamał po trzykroć, lecz bez żadney szkody,
Woysko gdy przebywało na przeprawie wody
Tym samym szczęście wróżyć o sobie kazało,
Że mężnemu wodzowi szczęście hołdowało.
[Коли військо було на переправі,
Тричі ламався міст, але без будь-якої шкоди,
Цим щастя про себе віщувало.
Мужньому вождю слугувало (польськ.). – Ред.]
Певна річ, більшість тогочасних поляків вірила тим віщуванням і чарам, та були і такі, що сміялися з них. І так автор поеми «Coś nowego pisanego» дуже їдко сміється з усяких астрологічних віщувань, що (не раз уже по доконаних фактах!) віщували страховища Хмельниччини. Вказавши одну ніби причину програної битви під Пилявцями, що Хмельницький, мовляв, слухав філософії, він вкладає в уста своїх персонажів ось яку розмову;
A. Jest i druga (przyczyna).
B. Którasz?
A. Żórawski у Furman (мабуть, професори краківської академії) wyczytali cos w niebie i powiedzieli, ze to tak koniecznie bydź musiało. Constellaciey nie pomnę doskonale, jaką tam per dioptram upatrzyli, atoli dwa czy trzy errantia sidera rząd miały, i ztąd ze i w radzie i w executiey rady (błędy) bydź musiały zawsze; mianowicie wymowny Merkuriusz coś rzekomo upatrował.
B. Ale insza rzecz wymowa, insze dzieło rycerskie.
A. To tez przydawano, ze Mars z Strzelcem w companiey ustawicznie chodził. Zaczym у Tatarowie, co z łuków i kozacy, co z samopałów tak dobrze strzelają, musieli praevalere przeciwko naszym niestrzelającym nigdy.
B. Ej, miły panie bracie, dajże tym mathematyckim wróżkom pokój, bo ja nigdy temu kiepstwu nie wierzę.
A. Cóz chcesz, kiedy nasi mądrzy tylko ewangeliey bardziej (wierzą)!
B. To by się z nich słusznie śmiać, jako owa baba z astrologa, co w niebo patrzył, w dół wpadł
[А. Є і інша (причина).
Б. Яка ж?
А. Журавський і Фурман вичитали щось на небі і сказали, що це так конче має бути. Сузір’я не пам’ятаю точно, яке там в телескоп побачили, дві чи три планети віщували, тому-то і в раді, і в екзекуційній раді помилки мали бути завжди; саме красномовний Меркурій щось нібито віщував.
Б. Одне діло розмови, інше – рицарські справи.
А. Додавали також, що Марс завжди ходив у компанії з вояком. Тому-то і татари, що з луків, і козаки, що з самопалів, так добре стріляють, перевищували наших, які ніколи не стріляють.
Б. Гей, милий пане-брате, дай же тим математичним ворожкам спокій, бо я ніколи цій погані не вірю.
А. Чого ж ти хочеш, коли наші мудреці тільки у Євангеліє вірять.
Б. То б з них слід сміятись, як та баба сміялася з астролога, що в небо дивився, а в яму упав (польськ.). – Ред.]
Перші кроваві події Хмельниччини в 1648 році набігли так нагло, а надто видавалися такими звичайними епізодами тої пограничної, вічної польсько-татарської війни, що про них не маємо сучасних польських віршів, а є тільки пізніші віршовані оповідання, зложені холодно, без того ліричного розмаху, який характеризує козацько-руські вірші про Жовті Води та Корсунь і польські вірші про Корсунь, Пилявці, Руїну 1648 р., Зборів. Козацькі грамотії вже в Жовтоводській побіді бачили початок свого генерального обрахунку з поляками і над могилою гетьманського сина Степана Потоцького гукали:
Гетьманчику, небоже,
Не туди на Запороже!
Не найдеш гаразд шляху
В Сидоровім байраку.
Чи не ти, Степанку, сараче,
Од козаків брав гарячі?
Не ти-сь брав їм хутори?
Єсть інші тепер пори!
Корсунську битву вони величали як божий суд між гордими ляхами і пригнобленим козацтвом (Див.: Костомаров. Op. cit., III, 346 – 352; Антонович и Драгоманов. Исторические песни малорусского народа, II, 135 – 140). Тим часом польського вірша про Жовті Води ми не найшли ані одного, а про Корсунь тільки один (№ 16). Корсунська битва була фактом, нечуваним досі в польській історії: військо побите, і два гетьмани взяті до неволі. Польський вірш малює страшенний переполох, який пішов по цілій Україні при вісті про се нещастя, кидає гіркі докори шляхті за її розкіш, пишноту і брак почуття обов’язків для держави і кінчиться висловом надії на Вишневецького, що, мовляв, іде з-за Дніпра рятувати вітчизну. Як бачимо з сього, вірш мусив бути зложений в червні або липні 1648 р., швидко по Корсунській битві (вона була 15 мая), та ще перед тою страшною руїною, яка розвернулася по Україні літом і восени 1648 року і яку описують дальші вірші, кладучи її час аж по Пилявецькім погромі (№ 20, 26, 27).
Ще більшою несподіванкою для польської суспільності було те, що сталося при Пилявцях. Велика польська армія з трьома гетьманами і 26 комісарами тікає майже без бою, лишає ворогові свою артилерію і весь табір з величезними багатствами, – се вже справді був нечуваний скандал, була незмита ганьба для польської воєнної слави. Саму матеріальну страту Корсунської битви автор «Satyra Podgórskiego» обчислює на 8 мільйонів і 8 тисяч забитих вояків, крім слуг (див. далі, № 29), а під Пилявцями польський табір складався зі 100 000 (по Твардовському), або, як твердить ближчий правди автор поеми «Coś nowego pisanego», з 2200 возів, наладованих усякими скарбами (див. далі, № 18).
Сі дві нещасливі битви віддали Хмельницькому в руки всю Україну аж по Горинь і зробили її ареною страшенного спустошення і народної помсти над панами і жидами. Вірші № 20, 25, 26, 29 нашої збірки малюють загально, але дуже вірно те нещасне положення панства, шляхти і латинського духовенства на Україні в другій половині 1648 року.
Щодо самої Пилявецької битви, то, як бачимо, про неї зложено віршів досить багато і патетичних, і їдко сатиричних. Особливо ж дісталося нещасному князеві Домінікові Заславському, правдивій bête noire сього нещасного походу. На нього польські віршописці звалили майже всю вину невдачі, перебрали і виволокли на прилюдну наругу його приватне життя, його виховання, його привички, обсипали його наругою і прокляттями і тільки один-однісінький голос піднявся несміло в його обороні, зазначаючи, що не він один був тоді гетьманом, а не мавши всієї власті над військом, не може нести й усієї одвічальності (див. № 21, 22, 23, І – V, 24).
Нам не вдалося відшукати ні одного русько-козацького вірша про Пилявці. Надрукований у нас русько-польський «Scomma na księcia Dominika» є, очевидно, твір якогось поляка, котрий запізно рад був би звернути козацьку силу проти турків, так як про се також запізно міркував Твардовський, пишучи:
Zkąd wam ta złość o chłopi! i rankor zażarty
Ku swym panom? Nie byłże inszy świat otwarty
I morze poruszone, gdziebyście te byli
Tak ciężko zamierzone razy wytoczyli?
Nie podobniey na Turki i brzydkie pohańce
Wywrzeć było tych jadów? nie mizerne brance
W turmach przepadające у ciężkich robotach
Po rodosach i morskich różno galeotach,
Bracią swoją wyzwolić, albo jedney wiary
Z sobą spół i narodu, Serby i Bułgary.
I cokolwiek około Dniestru i Dunaju
Sobie tak przyległego oswobodzić kraju!
Twardowski. Woyna domowa, 2.
[Звідки у вас злість, о селяни! і ненависть завзята
До своїх панів? Чи розвергся б інший світ
І море сколихнулося, якби ви
Не нанесли задумані вами тяжкі удари?
Чи не краще було б на турків і поганих нечистів
Випустити цю отруту? Чи нещасних невільників,
Що пропадають у в’язницях і на тяжких роботах
По родосах і різних морських галерах,
Братів своїх, визволити, або однієї з вами віри
І племені – сербів і болгар.
Чи біля Дністра і Дунаю
Визволити якийсь прилеглий до вас край? (польськ.). – Ред.]
Як бачимо, тепер шляхта готова була й до слов’янофільства, забуваючи, що перед 1648 роком польський уряд під найтяжчими карами забороняв козакам рушати на море і шарпати Туреччину. Та вертаючи до пилявецької втеки, ми нотуємо тут відомість про ущипливі козацькі вірші, зложені про сю битву. Сю відомість знаходимо в памфлеті «Rozmowy zmarłych Polaków у cudzoziemców, w których różne ile sekretnieysze za żywota ich dzieje у okoliczności są, zebrane». Сей памфлет зложений в початку XVIII в., та автор його, мабуть, той сам, що зладив уміщене в тім рукописі «Opisanie woyny kozackiey», мав під рукою досить добрі джерела. Він виводить в розмові короля Яна Собеського і кн. Ярему Вишневецького і вкладає в уста короля ось які слова:
«Pamiętam 1648 г., że podczas interregnum Władysława Rzplta (miała) czterech regimentarzów, a oni pod Piławcami sromotnie nie biwszy się uciekli. Jakie o nich paszkwile śpiewali kozacy, a ciebie wychwalali!»
Далі він цитує звісну козацьку поговірку: «Durni Lachy wyprawyły pierynu, dytynu, łatynu» і дві інші, досі не звісні, одну на воєводу белзького Фірлея («A ty, didu Firleju, proday nam oleju»), а другу на князя Ярему Вишневецького («A Jeremij kozaków jak bje, tak bje»).
Від Пилявців Хмельницький подався до Збаража і зайняв се укріплене місце без бою. Тут козаки викинули з домовини тіло конюшого Збаразького. Костомаров (ор. cit., II, 13) пише при тій нагоді:
«Сам Хмельницький, коли вірити польським літописцям, не боронив їм того і особливо вчинив наругу над тілом конюшого і його жінки. «І мертвому львові треба вискубти бороду», – говорив він».
Нема що й казати, що для Куліша се оповідання було цінною перлою, і він не проминув його як важного доказу на антикультурність Хмельницького.
«По словам Збаразького віршописа, – говорить Куліш, – сам Хмельницький збиткувався над тілом князя Криштофа і його княгині, говорячи, що й мертвому львові треба вирвати бороду» (Кулиш. Op. cit., II, 269).
Оба наші історики як джерело сього оповідання цитують Твардовського вірш «Woyna domowa», а Костомаров надто скомпонований на підставі Твардовського безіменний «Pamiętnik o woynie kozackiej za Chmielnickiego». Послухаймо ж, що пише про сю пригоду Твардовський. Описавши здобуття Збаража козаками і спрофанування латинського костьолу козацтвом і не згадавши при тім ані про дозвіл Хмельницького, ані тим менше про його участь в тій події, польський поет важко зітхає:
Aż i ciebie ruszy
Bezbożność ta pod ziemią, drogi móy koniuszy
Z księżną twoją pospołu! Tobie umarłemu
Ważyli się wyrządzić! A i lwu zdechłemu
Brodę snadno wytargać!
Twardowski. Woyna domowa, 36.
[Дорогий мій конюший, і тебе під землею
Безбожність ця рушить
Разом з твоєю княгинею! Тобі, померлому,
Наважились таке вчинити! Бо ж у мертвого лева
Легко вирвати бороду! (польськ.). – Ред.]
Як бачимо, з оповідання Твардовського зовсім не видно, щоби Хмельницький чим-небудь причинився до спрофанування костей небіжчика Збаразького, а слова, котрі наші історики вкладають йому в уста, згідно перекрутивши їх, належать не йому, а самому Твардовському. Польський поет дивується, як посміли козаки зневажити тіло такого пана, а потім додає: «А, та мертвому левові легко виторгати бороду» Костомаров попросту не зрозумів Твардовського, а Куліш, поправляючи його, не заглянув до джерела і ще пересолив помилку Костомарова.
Із Збаража Хмельницький пішов до Львова.
Про облогу Львова восени 1648 р. я не знайшов ні одного сучасного вірша. Аж геть пізніше були написані два вірші польського поета-львів’янина Бартоломея Зіморовича, де дуже поетично і яскравими фарбами змальовано сей характерний епізод козако-польської боротьби. В книжці п[ід] заголовком «Sielanki nowe ruskie różnym stanom dla zabawy świeżo teraz wydane przez Symeona Zimorowicza», 1663 р. виданій братом Симеона (тоді вже давно покійника) Бартоломеєм Зіморовичем, в числі 17 «sielanek» сього остатнього є дві поемки – «Kozaczyzna» і «Burda ruska», присвячені описові нападу козаків на Львів.
Автор виводить трьох ніби селян і ніби русинів, і кождий оповідає свої пригоди в часі тих пам’ятних подій. Один був у Львові і перед приходом козаків схоронивсь до св. Юра і оповідає сцену здобуття сеї церкви козаками і різню, яку заподіяли вони тут; другий був у якімсь неназванім замку (чи в Високім Замку коло Львова?), також здобутім козаками, а третій в самім Львові, де перебув облогу і бачив відхід козаків. Із трьох оповідань особливо першому пощастилося у польських і руських істориків; ним покористувалися і Кубаля, і Лозинський, і Костомаров, і Куліш як історичним джерелом, як свідоцтвом самовидця, та разом з оповіданням самого факту взяли й філософію Зіморовичеву, його тенденцію, про яку ми вже говорили вище.
От тим-то ми вважаємо конечним подати тут сей уступ in extenso і приложити до нього мірку історичної критики, щоби дійти, чи і наскільки він заслугує на віру.
Один із персонажів сеї вірші, Войдилло, оповідає, як при вістях про близький напад він з жінкою і достатками схоронився до Львова, та тут проскурниця кротошинської церкви радить йому не йти до міста, а схоронитися в Святім Юрі.
Raczej iż są kozacy jednej z nami wiary,
Jednegoż zażywamy chrzęstu i ofiary,
Do katedry władyczej świętojurskiej radzę
Uchodzić wam i sama tam się wyprowadzę.
Przecież i na krew swoją i mitrę władyczą
I na świątnicę będą mieć wzgląd męczeniczą.
[Оскільки козаки однієї з нами віри,
Одного вживаємо хрещення і однієї жертви,
До владичої святоюрської катедри раджу
Сховатися вам і сама туди піду.
Адже і на кров свою, і на мітру владичу,
І на святиню зважатимуть (польська.). – Упоряд.]
Спровадившися до Св. Юра, Войдилло ось як описує напад:
Tatarowie z kozaki jako gęsta chmura
Najprzód na cmentarz wpadłszy do świętego Jura,
Kilka tysięcy ludzi, którzy tam uciekli,
W oczemgnieniu pobili i na śmierć posiekli.
Niektórych powiązali Tatarzy w surowce…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Tak tu najmniejsza dusza śmierci albo łyków
Nie uszła suchą nogą jawnych rozbójników.
Bałuch okropny z wrzasku, lamentów i pisku
Umierających, jako na pobojowisku.
Tu dzieci, tu niewiasty, tu leżątułowy,
Tu pomieszane w kupę walają się głowy.
Wozów liczba bezmierna już pozakowanych,
Tamże niemało widać skrzyń porabowanych.
Bacząc my to (a było nad tysiąc nas więcej)
W cerkwi drzwi zamknęliśmy drągami coprędzej
Rozumiejąc, że nas dom Boży z onej toni
Swojem poszanowaniem od szwanku obroni.
Lecz prędko nas otucha oszukała błaha,
Bowiem do cerkwi wszystka przypadłszy wataha,
Ze czterech stron poczęła łamać oraz mury.
Jedni z nich lud gromadny strzelali przez dziury,
Drudzy tłukli ciężkiemi fortę taranami,
Niektórzy dziurawili ściany kilofami;
Insi przebiwszy zwierzchne młotami sklepienie,
Spuszczali na gęsty lud orklowe kamienie,
Aż niektórzy od strachu na poły pomarli.
Aż kiedy się oprawcy drzwiami do nich wdarli,
Przesiecze siekierkami przez nacisk on srogi
I przez ciała czynili martwe sobie drogi.
Tamże jeden drugiego dusił w tym hałasie,
Jeden drugiego krwią swą napawał w tej prasie,
Że niezadługo cerkiew pospołu z przytworem
Krwawą sadzawką, ciepłem stała się jeziorem.
Dopiero jako snopy biorąc z wiejskiej kupy
Przerzucali na stronę obnażone trupy
I tak gołe za nogi na podwórze wlekli;
Jeśli duszę zataił który, znowu siekli.
Jako w tym żona z dziećmi zginęła nierządzie,
Nie będę wiedział pewnie aż na Bożym sądzie.
Ja przez ten czas w macłochu nieznacznie zakryty
Siedziałem za obrazem świętego Mikity.
Z razu widząc te mordy serce we mnie drżało,
A potem jako kamień od żalu strętwiało,
Żem dalej nie mógł patrzyć. Dopiero pojźrałem,
Kiedy ihumen głosem zawołał niemałym:
«Hej, proboh, chrestyjane!» Temu horylicą
Polawszy plesz na głowie przepalali świecą,
Żeby wyśpiewał, kędy stare ryzy schował
Albo srebro, – on z niemi o wierze rokował.
Lecz mu jeden powiedział: «Bateńku choroszyj,
Ne choczem twojij wiry, łysze ditczych hroszyj!»
Insi ustawnie «Hałaj! Bre gaur!» wołali,
Żeby się Tatarami, nie Rusią bydź zdali.
Takowe wyprawiwszy do południa sztuki
Ci odjechali, graty powiązawszy w juki.
Po nich zaraz nadeszli z rydlami kopacze
I nad pierwszych trzy razy ciekawsi badacze,
Ci już kruszcu szukając otworzyli groby,
Ruszyli wszystkie trumny i zgniłe osoby,
Z których zdzierali ropą obewrzałe szmaty
I zaraz się dzielili zbutwiałemi płaty.
Na ostatek wołając: «Proszczaj, światyj Juru»,
Oberwali na ziemię obraz jego z muru,
Większe tablice rąbiąc jako drwa łupali,
Aż mię też w skałubinie onej wymacali.
Natychmiast żegnając się krzykną: «Böhme, mara!»
Ja na to: «Ej, czołowik, ta i wasza wiara».
«Ale masz deńhy lackie!» Skoro to wyrzekli,
Jako mysz z onej jamy za łeb mię wywlekli
I obrali do naga: jedni za kaletę,
Drudzy za trzos, aże w nim znaleźli monetę.
«Ho, ho, ho! – krzyknęli. – Ty muzyku kozackie
Nieprzyjaciele nosisz z sobą, zdrajcę lackie!
Gardłowa to jest sprawa i nie ladajaka!
Ale żeś chrześcianin, a nie Lach sobaka,
Czynią ci atamani łaskę (dziękuj Bogu!)
Abyć trochę czupryny przycięto na progu».
Już mię jeden z siekierą do progu przywodził,
Aż się we drzwiach Tatarzyn z trafunku nagodził,
Ten opończę kilijską z kostrubatych sierci
Dawszy im wybawił mię od zabitej śmierci.
[J. B. i Sz. Zimorowicze, Sielanki, wyd. K. Turowskiego. Przemyśl, 1857].
Татари з козаками, як густа хмара,
Спершу на цвинтар напавши Святого Юра,
Кілька тисяч людей, які туди втекли,
Вмить побили й на смерть посікли.
Деяких пов’язали татари в сирицю…
Так тут найменша душа смерті або пут
Не уникла ніяк від справжніх розбійників.
Видовище жахливе від вереску, лементу й писку
Вмираючих, – як на бойовищі.
Тут діти, тут жінки, тут лежать тулуби,
Тут, помішані в купі, валяються голови.
Возів безмірна кількість з закованими,
Там – чимало видно скринь з награбованим.
Бачачи це (а було нас більше тисячі),
В церкву ми двері заперли колодами якнайшвидше,
Розуміючи, що нас дім Божий з цього пекла
Своєю повагою від шкоди охоронить.
Але швидко нас ошукала марна надія,
Бо вся ватага, підійшовши до церкви,
З чотирьох боків почала ламати мури.
Одні з них в людей скупчених стріляли крізь діри,
Другі товкли стіни важкими таранами,
Деякі дірявили стіни кайлами;
Інші, пробивши молотами горішнє склепіння,
Кидали на густий люд нетесане каміння,
Аж деякі від страху мало не вмерли.
Аж коли кати дверима до них вдерлися,
Просікли сокирами шлях крізь густий натовп
І крізь тіла робили собі мертві дороги.
Там один одного душив у тому галасі,
Один одного кров’ю напував у натовпі,
І незабаром церква разом із притвором
Кривавою саджавкою, теплим озером стала.
Тоді, як снопи зі жнивної купи,
Кидали набік оголені трупи
І так, голих, за ноги на подвір’я тягнули;
Якщо ще душу котрийсь мав, знову сікли.
Коли в цьому безладі дружина загинула з дітьми –
Не знатиму, мабуть, аж до Божого суду.
Я в той час у ніші трохи закритий
Сидів за образом святого Микити.
Одразу, бачачи ті пики, серце в мені тремтіло,
А потім, як камінь, від жалю стверділо,
Що далі не міг дивитися. Аж тоді очуняв,
Як ігумен закричав голосом сильним:
«Гей, пробі, християни!» Йому горілиць
Поливши лисину, на голові припалили свічкою,
Щоб виспівав, куди старі ризи сховав
Або срібло – він з ними про віру перемовлявся.
Але один сказав йому: «Батеньку хороший,
Не хочемо твоєї віри, лише дідьчих грошей!»
Інші навмисно «Галай! Бре гяур!» волали,
Щоб татарами, а не руськими, здаватися.
Таких до полудня наробивши штук,
Вони поїхали, здобич пов’язавши у в’юки.
За ними надійшли копачі з лопатами,
Втричі цікавіші за перших дослідники;
Ті вже, шукаючи скарбу, відкрили гроби,
Зрушили всі труни і зігнилих мерців,
З них здирали гноєм просякнуте шмаття
І зараз ділилися зотлілими ганчірками.
Наостанок волаючи: «Прощавай, святий Юре»,
Скинули на землю його образ з муру,
Більші дошки рубаючи, на дрова кололи,
Аж мене в шпарині тій намацали.
Натомість, хрестячись, кричали: «Пек, маро!»
Я на те: «Ей, чоловік, та й вашої віри».
«Але маєш деньги лядські!» Як тільки це сказали,
Як мишу, з тої ями за чуба мене витягли
І обібрали догола: одні за калитку,
Другі за пояс, аж в ньому знайшли монету.
«Го, го, го! – закричали. – Ти, хлопе, козацького
Ворога носиш із собою, зраднику лядський!
Горлова ця справа й неабияка!
Але що ти християнин, а не лях, собака,
Зробимо тобі отаманську ласку (дякуй Богу!),
Щоб тобі трохи чуприни відсікти на порозі».
Вже мене один із сокирою до порога привів,
Аж у дверях татарин, на щастя, нагодився;
Він, опанчі килійської з косматої шерсті
Давши їм, визволив мене од вірної смерті (польськ.). – Упоряд.]
Вже говорячи про національні і релігійні антагонізми козацько-польські, ми бачили, що Зіморович, очевидно, керується тенденцією – замазати національні і релігійні мотиви Хмельниччини і суперечно з множеством інших сучасних свідоцтв малює козаків як простих розбишак, що не шанували й своїх братів-русинів, руського духовенства, руських церков. Ми переконаємося про се, конфронтуючи Зіморовичів вірш з іншими сучасними свідоцтвами про облогу Львова 1648 р. Отже ж, цікава річ: найголовніші свідки тих подій, що писали зараз по свіжих фактах, Чехович і Кушевич не знають нічогісінько про різню і грабунки в св. Юрі. Чехович оповідає про різню на Високім Замку, взятім штурмом. Там по втеці бурграфа Братковського
«kozacy z kijakami (т. є. селянами, уоруженими киями) wpadłszy jako wilcy drapieżni do owczarni bez respektu i braku żadnego młodych i podeszłych w leciech, dorosłych i małych płci obojej ludzi, nie borguiąc ani starcom sędziwym ani dziatkom niewinnym w pień do jednego mordersko wysiekli i wytrawili» [Zubrzycki. Kronika miasta Lwowa, 305 – 306.]
[Козаки з кияками вбігли, як хижі вовки до вівчарні, і безоглядно всіх без винятку людей винищили – молодих, старих, дорослих і малих обох статей, не обминаючи ані стариків на схилі віку, ані діток невинних (польськ.). – Ред.]
Вже се оповідання, здається, трохи пересолене, бо що там мали робити в невеличкій фортеці на горі в часі облоги старі, жінки і діти, а коли й були, то в усякім разі було їх там дуже мало, бо ж усіх людей під час облоги Львова загибло несповна 200 (див.: Zubrzycki. Op. cit., 307). В реляції, писаній Кушевичем і висланій з підписом бурмістра Грозваєра до Варшави, також нема ані слова про різню в св. Юрі, хоча тут відвагу, жертви і страти міста в часі облоги виставлено в прибільшенім світлі. Занотовано тут тільки факт, що, не доходячи Львова, татари
«Brzuchowice, wies miejską, spalili, lud męski powyścinawszy a płeć białogłową w niewolę zabrawszy, paucis fortuna dilapsis» (Zubrzycki. Op. cit., 312).
[Містечко Бруховичі спалили, чоловіків вирізали, а жінок в неволю забрали, лише небагатьом пощастило врятуватися (польськ.). – Ред.]
Ta занотовано й ще один факт, котрий найліпше показує вартість видумок Зіморовича: Хмельницький писав до міщан «po rusku, ostatnim szturmem grożąc. Ruś aby się w cerkwiach zawarła upominając» (там же, 314), очевидно, на те, щоби там були безпечні в часі катастрофи. Не знають про різню в св. Юрі ані Твардовський, ані Коховський. Сей останній повторює тільки балакання про те, що львів’яни боялися зради русинів, і через комічне непорозуміння називає одного зрадника – Юра, буцімто, купця-русина, що достарчував ворогам заліза, олова і військових потреб, був зловлений і покараний смертю.
«Inerat, – пише він, – aliquis a municipibus metus, qui graeco – Russis sacris hosti obstricti tentata secreto aut convulsa fide proni in turbas timebantur. Siquidem et wladyca loci, datis nuper ac interceptis ad rebelles litteris non extra suspicionem inclinati in partes animi argenbatur. Et Georgius quidam e civibus mercator opulentus sub specie venumdanti ferri plumbique multo apparatu bellico hostem instruebat, qui tarnen deprehensus cius facinoris exemplari supplicio poenas luisset».
[Панував там якийсь страх перед громадянами, що додержувалися греко-руських церковних обрядів. І коли, таємно допитувані чи змушені визнати свою віру, вони збиралися разом, то часто викликали у них цей страх. Адже і володар міста, як свідчать недавно перехоплені його листи, не був поза підозрою як такий, що їм співчуває. І якийсь Юрій, багатий серед тих громадян купець, під виглядом продажу заліза й олова постачав ворогові боєприпаси, а спійманий на гарячому, зазнав за злочин показової кари (лат.). – Ред.]
Очевидно, Коховському трафилося таке саме, як нашому Костомарову; пишучи кільканадцять літ по фактах і чувши щось про львівського Юра, він скомпонував собі зрадника львівського русина Юра і видумав для нього «exemplare supplicium», про котре нічогісінько не знають сучасні львів’яни.
Та що далеко ходити! Сам Зіморович, що, як звісно, написав по-латині історію Львова аж до 1672 р., говорячи про облогу міста в 1648 р., ані словечком не згадує про різню в св. Юрі і загалом про сю облогу згадує тільки кількома словами. З сього можна догадуватися, що він, хоч і був 1648 р. вибраний «райцею міським», в часі козацької облоги не був у Львові і фактів, про які пізніше скомпонував свій вірш, не бачив на власні очі та й не чув про них нічого автентичного, такого, що вважав би можливим занести в свій літопис. Чи не належав він до тих радних, проти котрих по облозі Львова знялась була буча на раді і запала ухвала,
«żeby na potem żaden obywatel, a tem mniej urząd sprawujący, pod ciężkimi winami nie oddalał się z miasta w czasie wojny z obawy oblężenia?» (Zubrzycki. Op. cit., 320).
[Щоб у майбутньому жодний громадянин, а тим більше той, що належить до влади, під страхом тяжкої кари не віддалявся з міста під час війни з огляду на можливість облоги (польськ.). – Ред.]
Супроти сього ми мусимо признати Зіморовичів опис різні в св. Юрі простою тенденційною видумкою, склеєною зі звісток про спалення Бруховичів, про різню на Високім Замку, про козацьку наругу над кістьми кн. Збаразького в Збаражі і про те, що Хмельницький під Пилявцями велів козакам переодягатися за татар і кричати «галла», щоби наполохати поляків. Про напад козаків на св. Юр згадує перший канонік Юзефович у своїх «Annalium urbis Leopoliensis tomus extravagans» (Оссол[інський] рукоп[ис], 124, стор. 465 – 466), але ж він писав уже в XVIII віці і спеціально сей опис зладив на основі вірша Зіморовича, хоч і з деякими відмінами, котрі мають таку ж саму, тобто ніяку історичну вартість.
Так само невелику історичну вартість має й та частина вірша, де описано облогу і штурм Високого Замку. Та є тут деякі вірні уваги. Ось опис замкового безладдя перед облогою:
A już pełno w kurniku ludzi było onym,
Ni strzelbą ni żywnością słusznie opatrzonym:
Byłoć w czapkach baranich drabów niemal dwieście,
Których około jatek nazbierano w mieście.
Umieli z kobył strzelać, tylko z kapitanem
Porucznik ich już dawno dyszeli za Sanem (тобто втекли)
Przez co nierząd mógł być jak bez pasterzów w trzodzie;
Zbiegło też tam Podzamcze i wszystko Podgrodzie!
Stało i pars działek bez kul i bez prochu,
Inszego było ze trzy tysięcy motłochu. ,
Wszyscy pijacy głodni, którzy miasto walki
Wytrząsali biesagi babom i kobiałki.
Miasto warty hajducy wodę szynkowali
A drożej ją niżli miód pity przedawali.
Zimorowicze. Op. cit., 79.
[А вже повно було в цьому курнику людей,
Не забезпечених належно ані зброєю, ані продовольством:
Здорованів у баранячих шапках було чоловік двісті,
Яких біля куренів у місті назбирали.
Вміли з самопалів стріляти, тільки капітан
З поручиком їхнім вже давно були за Саном,
Тому безладдя могло бути, як у череді без пастухів;
Збіглося туди також Підзамче і все Підгороддя!
Стояло й кілька гарматок без куль і без пороху,
Іншого мотлоху було ще зо три тисячі.
Всі п’янюги голодні, які замість того, щоб воювати,
Витрушували у бабів сакви й кошики.
Замість того, щоб вартувати, гайдуки шинкували воду
І продавали її дорожче за мед (польськ.). – Ред.]
Зіморович навмисно громадить до замку таку велику юрбу народу, щоби потім показати страшну картину різні; на ділі ми знаємо, що, крім невеличкої залоги, в замку було дуже небагато людей, та вже ні в якім разі не було там жінок, дітей і хорих старців.
Ще менше історичної вірності має оповідання про облогу Львова в вірші під назвою «Burda ruska». І тут автор тенденційно згустив фарби, описуючи козацьку різню та спустошення; ми знаємо з сучасних документів, що ніякої такої різні під Львовом 1648 р. не було. Та проте є тут деякі вірні спостереження, як, наприклад, у отсих віршах:
Nakoniec skoro trąby pokój wykrzyknęły,
Handlować obłężeńcy z kozakami jęli.
Ci im bydła, legumin dodawali, jarzyn,
(Ze i jeńców przywodził na okup Tatarzyn),
A mieszczanie ich za to to dymem to parą
Częstowali, – gorzałką i tabaką szarą.
Zwłaszcza kto miał tabakę, i prędko i tanie
Wszystkiego od nich dostał nad własne mniemanie.
Tabakę zwali duszą kozacką, a zgoła
Nie wstydał o nią prosić żaden assawoła.
Bo lubo wszystkie miało kozactwo niecnoty,
Nie miało jednak w sobie buty i pieszczoty.
Wodą a spleśniałemi żyli sucharami,
Koczowali nie w domach, lecz pod kotarami;
Ani przeli, że w mazach łubianych z Kaniowa
Wozili pszono, połcie, małdrzyki do Lwowa.
Jakoż najwięcej u nich było ochotników
Z skomorosów, leśniczych, powozan, budników.
Nawet dzięgciarze brzydcy i którzy z prasołki
Żyli, mieli swe czaty i włościańskie pułki.
Dlategoż tak koronni bojarowie w te dni
Najmniej się nie wstydzili handlować, gdy jedni
Głowy kapustne w worach do wałów nosili,
Drudzy świnie stadami na przedaż pędzili.
Kto się też ułakomił, a z niemi daleko
Szedł od miasta, wrócił się bez odzienia lekko.
Insi szyją śmiałości zbytnie przepłacili,
Niektórzy perekopskie pola nawiedzili.
Tak, to był nieprzyjaciel srogi i obleśny:
Gadał jako człowiek, kąsał jak zwierz leśny
Zimorowicze. Op. cit., 87.
[Врешті, коли сурми про мир сповістили,
Обложені почали з козаками торгувати.
Ті їм худобу, солодощі, овочі давали
(і полонених приводив на викуп татарин),
А міщани їх за те то димом, то парою
Частували – горілкою і сивим тютюном.
Особливо той, хто мав тютюн, усе швидко й дешево
У них діставав, більш ніж сподівався.
Тютюн називали козацькою душею, і зовсім
Не соромився просити його жоден осавул.
Бо хоч було у козацтва багато вад,
Не мало воно, однак, в собі пихи і розбещеності.
Жили на воді й запліснявілих сухарях,
Жили не в хатах, а в наметах;
В мазницях луб’яних возили
Пшоно, сало, мандрики з Канева до Львова.
Найбільше у них було добровольців
Із скоморохів, лісників, візників, будників.
Навіть бридкі дігтярі, ті, що з смоли
Жили, мали свої загони й селянські полки.
Тому-то коронні бояри в ті дні
зовсім не соромилися торгувати, одні
Качани капусти в мішках до валів носили,
Інші стада свиней на продаж гнали.
А хто спокусився і відходив з ними
Далеко від міста, вертався порожняком, без одежі.
Інші головами наклали за свою надмірну сміливість,
Дехто відвідав перекопські паля.
Так, це був ворог суворий і підступний:
Розмовляв як людина, а кусав, як хижий звір (польськ.). – Ред.]
Досить вірний і поетичний опис пожару передмість, зроблений, мабуть, на підставі дневника Чеховича і реляції Кушевича-Грозваєра. Тенденційність опису видно найліпше з того, що Зіморович говорить про окуп, даний львів’янами козакам. Сей окуп виносив усього 200 000 злотих, та й то дано його переважно товарами, коли тим часом Ярема Вишневецький і пилявецькі втікачі забрали з міста 1 300 000 зл[отих] (Zubrzycki. Op. cit., 295).
Про облогу Замостя ми не маємо ніяких віршів. Зате з кінця 1648 р. походять ті вірші (№ 25 і 26), де описується руїна шляхетчини і католицтва на Україні. І нині, по 200 літах, важко читати описи тих жорстокостей, при яких батьки наші «впивалися кров’ю», та не треба забувати, що війна має все і всюди свої права, а цивілізована Німеччина в часі 30-літньої війни показує образ трохи чи не більших жорстокостей і страшнішої руїни.
Не забуваймо, що жорстокостями визначувалися не самі тільки козаки, що й цивілізовані поляки вміли відмірювати своїм противникам такою самою мірою і ще й з наддатком. Пригадаємо, з якою кровожадністю князь Ярема мучив козаків, саджав на палі післанців Хмельницького, кричав катам: «Мучте їх так, аби чули, що вмирають». Приведу приклад з Кучваревича, як уміли поляки поводитися з тими, кого зловили на втеці в ворожий табір. В часі збаразької облоги кн. Ярема мав 9 серпня їхати на під’їзд,
ale mu przynosi
Rusin jeden przeszkodę: dla tego nie jedzie,
Iż się był w poniedziałek przedał po obiedzie
Wzwyż przerzeczony Rusin, a drugi zaś rano;
Trzeciego gdy uciekał, od naszych poimano,
A obciąwszy mu ręce, obciąwszy i nogi
Przed bramę wyrzucono. Złych spraw koniec srogi.
М. Kuczwarewicz. Relacia Expedyciey Zbaraskiey від д[ня] 9 серпня.
[але один русин повідомляє йому
про перешкоди: тому не їде,
Во в понеділок після обіду зрадив
Раніше визначений русин, а Другий – уранці.
Третього, як утікав, наші зловили
І, відрізавши йому руки, відрізавши й ноги,
Викинули за браму. Погані справи погано кінчаються. (польськ.). – Ред.]
Тортурування бранців, щоби висказували все, що знають про своє військо (їх для того й звали «язиками», «dostać języka»), було тоді загальним воєнним звичаєм, а польські історики раз у раз жалуються на те тільки, що козацькі бранці на тортурах брешуть і «хоч ти його й спали, він тобі не скаже правди». Ми знаємо, що Хмельницький частенько підсилав полякам таких «язиків», що мали на муках визнавати те, чого їх навчено, і вони всі сповнювали свою місію, ішли на муки і на смерть і не міняли свого слова. Певна річ, поляки, мірячи все своєю подвійною етичною міркою, бачили в тім тільки «chłopskie szaleństwo». Кучваревич нотує під д[нем] 5 липня:
Jegomość pan Podczaszy z podjazdu przychodzi,
Z którego trzech kozaków hadziackich przywodzi.
Książę Jegomość Ruski wojewoda parę
Niżyńskich przysłał tegoż dnia kozaków.
Stare I ci prawią nowiny, gdy ich w kluby wzięto.
Zmęczonym zaś nazajutrz obom łby ucięto.
[Його милість пан підчаший з походу прибував
І трьох галицьких козаків приводить.
Його милість князь руський воєвода двох
Ніжинських козаків прислав того ж дня.
Старі і ці розв’язали язики, коли їх на диби взято,
Тортурованим наступного дня обом відтято голови (польськ.). – Ред.]
Ми вже навели вище те місце з Кучваревича, де він з доганою говорить про те, які прудкі були польські вояки мучити і брати на. тортури зовсім невинних людей, котрі нічогісінько не знали про козаків. Вони тортурували й жінок, се побачимо далі, коли говоритимемо про заславський епізод.
Загалом події 1648 р. викликали серед польської шляхти великий упадок духу. Правда, єзуїтське виховання не допускало до того, щоби суспільність добре застановилася над собою і своїми хибами і подумала про їхню поправу. Єзуїти гриміли на казальницях, що отся війна – кара божа за гріхи, але квапилися зараз додавати, що бог, покаравши грішних, зараз змилується і знівечить поганий знаряд своєї кари – збунтоване хлопство. Типова з сього погляду була проповідь єзуїта Цецішевського, виголошена у Львові перед королем і вояками по заключенні Зборівського замирення.
«Nie jeden magniticius, gdy co dziecię własne, syn własny wykroczy, karząc występek jego, aby lepiey karanie uczuł, nie sam go karze ani poważnieyszemu komu karanie poleca, ale zawoła jakiego Staśka albo Maćka, poddanego swego, aby przy nim syna jego przechwostał. Nic to jednak u świata na aestimatiey owemu synowi pokaranemu nie szkodzi, bo Stasiek lubo bił, po staremu chłopem у Staskiem, a syn pański lubo go bito у wybito, po staremu panem i synem pańskim»
Expeditia Zborowska szczęśliwie dokończona przy obecności rycerstwa obozów Zborowskiego i zbaraskiego, we Lwowie w niedzielę piętnastą po świątkach na kazaniu zalecona przez X. W. Cieciszewskiego Soc. Jesu. W Warszawie. 1649.
[Не один магнат, якщо провиниться його власна дитина, власний син, караючи його і щоб той краще відчув кару, не сам його карав і не соліднішому комусь покарання доручав, а покличе, було, якогось Стаська або Мацька, свого підданого, щоб при ньому його сина висік. Нічогісінько, однак, репутації цього покараного сина у світі не зашкодить, бо Стасек, хоч і бив, залишається селянином і Стаськом, а панський син, хоч його й били, лишається, як і колись, паном і панським сином (польськ.). – Ред.]
Ось як будили сумління польське єзуїти! Правда, були голоси, і ми чуємо їх у віршах, що жадали направи приватної моралі – лагідності для підданих, чистоти сімейного життя, тверезості і простоти, але думка про поправу суспільних і державних інституцій або зовсім дрімала, або ледве відважувалася проявляти себе шептом («Coś nowego pisanego»), а страшенна лютість на «хлопство», жорстокість і погорда до всього, що не шляхетське, не давали надії навіть на поправу приватної моральності. Упадок духу видно було в чім іншім. Серед шляхти, особливо мазовецької і великопольської, пішли розмови про те, чи не ліпше би зовсім віддати Україну козакам.
«Jakoż już poczynają, mówić, że z tey okaziey z Ukrainy mały był in publicum provent, prywatny tylko pożytek mieli, a my ciężar w obronie ich swobód, które na gruntach Rzeczypospolitej sądzili. Во у poborów nawet nie dawali, ale ich sobie brali. Więc у to szepcą, że przecie kozaków lepiej mieć sąsiadami, niż Tatarów; tylko ich umieć traktować, mielibyśmy z nich od pogan zasłonę. Boć ta ich societas z Tatarami tylko dla metus nostri. Jak by się nas bać przestali, pewnieby porzucili tę ligę, z której multa incommoda cierpią. Przynoszą у insze rationes, dla których życzą tę wojnę pokojem i bez szable skończyć у już p. Ossolińskiego żałują, któryby tego był dokazał. Zaczym ja tak rozumiem, że albo wiecznie utraciemy Ukrainę у przy niej siłę ruskiego kraju, albo będziemy musieli skończyć traktatami tę woynę» (Coś nowego pisanego. Оссолінський рукопис, 648.)
[Оскільки вже починають говорити, що а цього погляду невелика користь була з України для громади, що була лише приватна вигода, а ми несли тягар, захищаючи її свободу, в межах Речі Посполитої. Бо податків вони навіть не платили, а самі собі брали. Говорять і про те, що краще козаків мати за сусідів, ніж татар; аби вміти до них ставитися, то мали б в них від нехристів заслону. Бо цей їхній союз з татарами укладено тільки для того, щоб нас залякати. Якби вони перестали нас боятися, напевно покинули б ту лігу, від якої терплять багато прикростей. Наводять також інші докази, які свідчать, що цю війну треба миром і без шабель закінчити, і вже за паном Оссолінським жалкують, який цього домагався. Я так розумію, що або ми навіки втратимо Україну і з нею силу руського краю, або повинні завершити цю війну переговорами (польськ.). – Ред.]
Хоча це писано було в 1652 р., по смерті канцлера Оссолінського, то автор не без причини приточив сю розмову безпосередньо до вірша про пилявецьку втеку; в 1649 році настрій був уже піднятий Зборівським замиренням.
Війна 1649 року в значній часті затерла те перше гнітюче враження. За приводом князя Яреми поляки ставили чоло козакам, змірялися з ними у всіх родах бою і побачили, що можуть устоятися. Міняється характер віршів. Замість плачу, нарікання, докорів та проклять бачимо спокійне оповідання подій, віршовані дневники і реляції. Чимало їх надруковано зараз по скінчених подіях – з ними не сором уже було показатися перед ширшою громадою. Та певна річ, що чимало таких віршів лишилося й недрукованих.
В нашій збірці є одна така віршована реляція збаразької облоги, котру ми друкуємо не для її поетичної стійності, якої вона не має, ані для історичної вартості, котра також невелика, але як записки сучасника, як видно з усього, якогось простого шляхтича, що брав участь в тій війні і, мало вдаючися в політичні питання і вищі воєнні плани, нотував те, що бачив – число війська, назви комендантів, розміри окопів і т. п.
Із друкованої реляції про сю саму облогу М. Кучваревича ми подали вже досить уступів і подамо ще дещо в примітках до нашої реляції. Третє приступне мені оповідання про збаразьку облогу Бялобоцького досить поверхове. Бялобоцький під Збаражем не був, а правдоподібно був разом з королем під Зборовом; от тим-то із збаразької облоги він оповідає тільки важливіші епізоди, особливо ті, що причиняються до прославлення любого йому Яреми Вишневецького.
Тут ми кинемо оком тільки на один епізод тої війни, що попередила збаразьку облогу, епізод досить характерний для того часу і для трактування, якого він дізнав у наших істориків. Ось як оповідає сей епізод Костомаров:
«Із многих тодішніх загонів вартий уваги загін Донця, що в кінці мая захопив був Заслав. Говорили, що у нього була сестра-чарівниця, котра вміла проповідувати будуще і чародійними примовами помагала козакам до успіхів: коли козакам грозила небезпека, вона радила не вдаватися в битву; коли ж їм було суджено побідити, вона сміло гарцювала верхом поперед війська. Вороже оружжя довго її не брало.
Та коли Фірлей почув, що Заслав захоплено і поспішив виручати місто, Донець вийшов йому назустріч, невважаючи на осторогу сестри. Чарівниця кричала: «Уходи, уходи! Не здержиш, брате!» Козаки не послухали її, і їх розбито. Чарівницю зловлено і покарано смертю разом з іншою чарівницею на ім’я Солоха. Ся остання готова була служити полякам своєю штукою і впевняла, що при її помочі вони будуть одержувати побіди. Та поляки не послухали її і посадили на кіл. «Видно, – говорили вони, – що її чари приносять шкоду тим, кому вона захоче помагати, бо пошкодили козакам» (Костомаров. Op. cit., II, 87 – 88).
Як джерела сього епізоду Костомаров цитує «Pamiętnik o woynach Chmielnickiego» і Твардовського «Woyna domowa». Загляньмо до тих джерел. Ось оповідання Твардовського:
Firley się z Ołyki
Ku Zasławiu pomykał, a mając języki
W drodze zaraz o Duńcu, że z pułkiem gromadnym.
Przeciw mu występuje, podejściem chcąc zdradnym
Miasto ubiedz i tamte obwarować brzegi
Zastąpionej Horyny, prętkiemi noclegi
Zemknie Kossakowskiego wprzód nań z Suchodolskim
I lekkich pięć chorągwi z wodzem Wielopolskim.
Toż sam pójdzie w te tropy. Tamże w drodze urokiem
Nie dochodząc Szubryniec, gdy coś nienarokiem
Siostra mu czarownica wprzód kredensowała,
Na bachmacie harcując «A uchodź» – wołała,
«Uchodź, brate, ne zderzysz!» – serce tak skaziła
Jako niespodziewanie w naszych naprawiła,
Ze na tabor uderzą, który rozerwawszy
I ztąd herszta samego w miasto wparowawszy,
Korzyść wielką osięgą. Wieszczka owa wzięta
I z drugą swą Sołochą, towarzyszką ścięta.
Która znać Chmielnickiemu od nasłania była
I szkodliwych uroków.
S. Twardowski. Woyna domowa, 48 – 49.
[Фірлей з Олики
До Заслава прямував. А маючи по дорозі відомості
Про Донця, що той з величезним полком
Проти нього виступає і прагне зрадливим підступом
Обійти місто і закріпитися на берегах
Перегородженої Горині, в швидких нічних переходах
Має оточити Коссаковського з Суходольським
І п’ять легких хоругвій з вождем Вельопольським,
Фірлей сам пішов цим шляхом. По дорозі,
Не доходячи Шубринець, почули ненароком,
Як сестра-чарівниця йому наперед прирікала,
На коні гарцюючи: «Втікай! – кричала. –
Втікай, брате, не здержиш!» Серце так надривала
І несподівано [чари] в наших спрямувала:
Вони на табір мали вдарити, розбивши його
І самого ватажка взявши в місто,
Великого успіху досягнуть.
Ворожку цю схопили і разом з її товаришкою,
Солохою, стратили. Очевидно, вона охороняла
Хмельницького Від наслання і шкідливих чарів (польськ.). – Ред.]
Автор «Pamiętników o woynach kozackich za Chmielnickiego» оповідає сей епізод ось як:
«Firley ze swoją dywizją przybył pod Zasław, gdzie usłyszał, że Duniec kozak pułkiem swoim ku niemu następuje, któremu chociaż siostra jego czarownica naradziła i posetnie wołając perswadowała: «Uchody, uchody, ne zderzysz, bratie!». Jednak on lekce jej ważąc perswazją wyszedł obces ku naszym, ale nasi mężnie nastąpiwszy w tabory uderzyli, zdobyczy wiełe nabrali, reszta (herszta) samego w miasto wpędzili i onę wieszczkę złapali i katu ściąć kazali» (стор. 30 – 31).
[Фірлей зі своєю дивізією прибув до Заслава, де почув, що козак Донець з своїм полком проти нього наступає, хоч його сестра-чарівниця і відраджувала, сотні разів кричучи вмовляла: «Втікай, втікай, не витримаєш, брате!». Однак він знехтував її намовлянням, вийшов проти наших, але наші, мужньо наступаючи, вдарили по таборах, взяли велику здобич, ватажка самого у місто загнали, а ту чарівницю схопили і стратили (польськ.). – Ред.]
Порівнюючи сі дві реляції з оповіданням Костомарова, ми наперед усього мусимо запитати себе, відки взяв пок[ійний] історик ті деталі, котрих нема в його джерелах, отже, кінцеві слова поляків, готовність Солохи служити полякам і посадження чарівниці на кіл? Нічого сього нема в цитованих ним джерелах, інших він не подає, а в додатку оба подані джерела виразно говорять, що чарівницю стято, а не посаджено на паль. Так само початок оповідання Костомарова – його власна поетична прикраса, а не історія.
Та придивляючися далі обом джерелам, в яких Костомаров узяв сей епізод, ми бачимо, що «Pamiętniki» – недокладно зреферовані прозою вірші Твардовського (автор їх раз навіть виразно цитує Твардовського, значить, писав по р. 1681). Він недокладно реферує Твардовського, бо говорить тільки про одну чарівницю і зовсім баламутно малює початкову ситуацію: Фірлей іде на Заслав і тільки тут довідується, що Донець іде проти нього; у Твардовського Фірлей ще в Олиці довідався, що Донець хоче захопити Заслав, і вирушає на відсіч. Та й у самого Твардовського ся ситуація не ясна: Фірлей іде рятувати Заслав, щоби його не захопили козаки, побиває козаків у полі і наслідком того – впирає їх у місто!
Гляньмо до інших джерел. В рукописнім творі «Opisanie woyny kozackiej, to jest buntów Chmielnickiego z namienieniem różnych woyen z postronnymi monarchami jak podczas, tak i z okazji tych buntów pochodzących», що хоч був зложений в початку 18 віку, але котрого автор користувався, очевидно, добрими джерелами, читаємо про сей епізод ось що:
«Firley ku Zasławiu się zbliżał. Gdy pod miasto przychodzi, spotyka go Duniec pułkownik w kilkanaście tysięcy kozaków у czerny. Daje mu Firley pole, potem, gdy go mocno poprze, cofa się do obozu swego przed miastem będącego. Lecz gdy i tam nasi mocno natrą, opuściwszy obóz, do miasta uciekł у tam się zamknął. Nasi, nie mając sposobności szturmować do miasta, obóz zrabowali i dwie czarownice w nim znaleźli, których Duniec gusłów używał. Firley im łby poucinać kazał» (op. cit., 32).
[Фірлей наближався до Заслава. Коли він підходив до міста, зустрічає його полковник Донець з кільканадцятьма тисячами війська козаків і черні. Фірлей дає йому поле бою, та потім, коли він його міцно притиснув, той відступає до свого табору, який був перед містом. Але коли і там наші міцно натиснули, він, покинувши табір, втік до міста і там замкнувся. Наші, не маючи можливості штурмувати місто, пограбували табір і знайшли в ньому дві чарівниці, чарами яких користувався Донець. Фірлей наказав їм стяти голови (польськ.) – Ред.]
Тут, як бачимо, ситуація зовсім відмінна: козаки мають у своїх руках Заслав, тільки їх табір стоїть перед містом. Вибиті з табору, вони тікають до міста, і поляки не мають змоги штурмувати до них. Та будь-що-будь, і се свідоцтво пізнє; вірші сучасні з самими подіями говорять про сей епізод далеко докладніше. Ось що оповідає про сю подію Кучваревич під днем 1 червня:
Naprzód pan Kossakowski na podjazd wychodzi,
Z którym pułk mężnej idzie do utarczki młodzi
Pana Suchodolskiego, pułkownika cnego,
Z nimi kilka kornetów ludu dragańskiego
Pana Rozrażowskiego. Jeszcze się przybrało
Ochoczych na usługę ojczyzny nie mało.
Tym podjazdem wyciekać na Szubryńce mieli,
Lecz się z Duńcem na pierwszym spotkaniu spiknęli,
Który pułk i armatę pod Zasław prowadził,
Aby tam miasto nowe ludem swym osadził,
A osadziwszy, naszym przez Horyń przeprawy
Bronił, lecz Bóg zamysły odmienił łaskawy.
Bo w pierwszym harcu siostra szczęścia próbowała
Duńcowa, która czarom wielce swym ufała.
Tej, gdy się nie powiodło, krzyknęła na brata:
«Uchodź prędzej, bo cię tu pewna czeka strata».
W tym ją ścięto. Kozaków nabawiła trwogi,
Tak że zaraz skoczyli do taboru w nogi.
Za nimi wprzód ochotnik, potym się udała
Dragania i gdy gęstym ogniem okrywała
Tabor, kozaków z niego gwałtownie wyparto,
Zbito coś na przeprawie, lecz więcej odarto,
Iść dalszym męstwa torem myslili do sławy,
Chcąc krwawej z kozakami mężnie poprzeć sprawy,
Lecz dla ścisłej przeprawy i ognia gęstego
Miasta się nie kusili dostawać onego,
W którym się nieprzyjaciel z taboru wyparty
Zamknąwszy bronił, aby do ostatka starty
Nie był. Nasi, pobrawszy zdobycz rozmaitą,
Wozy wziąwszy żywnością ładowane obfitą.
Ledwie wzad do obozu ruszyli się trochę,
Kozacy z trzecią uszli z miasta, bo Sołochę,
Drugą ich czarownicę nasi załapali,
Którą potym zmęczoną na stosie spalili.
Tej gdy pytano, sama o sobie twierdziła,
Toż i inni prawili, że z Chmielnickim była
Pod Piławcami, kędy na koniu samego
Chmiela jeździła, będąc w kochaniu u niego.
Na mękach nie wołała, ale spała sobie;
Gdy ją palono, tylko rzekła: «Otóż tobie!»
Udają, że w taborze było pięć tysięcy
Kozaków, inszy że sześć, inszy jeszcze więcej.
Jakakolwiek atoli, Bóg to sam sprawował,
Ze strach nieprzyjacielskie serca opanował,
Iż małą ludu garstką rozgromieni byli.
Z miasteczka obronnego w uciecz się puścili,
Nam żywność zostawiwszy: jagły, słody, żyto.
W tej potyczce dziesiątek draganów zabito.
М. Kuczwarewicz. Relacia Expedyciey Zbaraskiey.
[Спочатку пан Коссаковський на бій виходить,
З ним полк мужньої в бою молоді
Пана Суходольського, шановного полковника,
З ними кілька корнетів, здорованів
Пана Розражевського. І ще зібралося
Чимало бажаючих служити вітчизні.
Усі разом мали йти на Шубринці.
Але на Донця відразу наткнулися,
Що вів полк і гармату на Заслав,
Щоб козаки обложили нове місто.
А обложивши, для наших через Горинь переправу
Закрили, та бог милостивий перешкодив намірам.
В першому бою спробувала щастя сестра Донця,
Яка дуже вірила у свої чари.
Та коли їй не пощастило, крикнула до брата:
«Тікай скоріше, бо неодмінно зазнаєш поразки».
Відразу її страчено. А на козаків нагнали такого страху,
Що вони негайно втекли до табору.
За ними рушили добровольці, потім
Драгуни, які, укривши густим вогнем табір,
Скоро вигнали з нього козаків.
Частину знищили на переправі, але більшість пограбували.
Гадали мужньо йти далі до слави,
Бажаючи продовжувати з козаками кривавий бій.
Але через важку переправу і густий вогонь
Не наважилися брати те місто,
У якому ворог, з табору вигнаний,
Замкнувся, завзято оборонявся, щоб не загинути Дорешти.
Наші, узявши різної здобичі, –
Вози, навантажені багатим провіантом.
Ледве встигли назад, до табору дійти,
Як козаки з третьою вийшли з міста, бо Солоху,
Другу їх чарівницю, наші схопили,
А потім, скатовану, на багатті спалили.
Цю ж коли допитували, сама про себе говорила,
І інші теж казали, що була з Хмельницьким
Під Пилявцями, навіть на коні самого
Хмеля їздила, будучи його коханкою.
На тортурах не кричала, а спала собі;
Коли її спалювали, тільки сказала: «Отож тобі!»
Кажуть, що в таборі було п’ять тисяч
Козаків, інші, що шість, інші, – ще більше.
Як би там не було, богом суджено,
Аби страх пройняв серця ворогів
І щоб невелика купка людей могла їх розгромити.
З укріпленого містечка вони кинулися тікати,
Лишивши нам харчі: пшоно, солодощі, жито,
В сутичці тій з десяток драгунів убито (польськ.). – Ред.]
Як бачимо, тут ситуація зовсім ясна, та при тім маємо ключ для зрозуміння баламутства Твардовського і пізніших компіляторів. Фірлей з цілою армією 21 мая вийшов з Рівного, 22 мая став під Межиріччям, де під ним три рази ламався міст. Тут, перестоявши тиждень у таборі, д[ня] 29 рушив під Заслав, 30 перейшов через старий і новий Заслав і, перебравшися за Горинь, на правий берег сеї ріки, вислав під’їзд далі наперед до Шубринців, нинішніх Шульжинців.
Не доходячи до сього містечка, котре заняли були і укріпили козаки, польський під’їзд наскочив на Донця, що йшов на Заслав. Донцева сестра вийшла на герць з козаками, але їй не повелося: її вбито в герці, а своїм криком вона наполошила козаків. Ті схоронилися до свого табору, та відси вигнали їх поляки і вони мусили тікати до Шульжинців. В таборі, крім усякої здобичі, поляки захопили стару бабу Солоху. На тортурах вона видала себе чарівницею.
Що се була стара жінка, видно з того, що вона спала на муках; західноєвропейські протоколи з тортуруваннями подають часто такі пригоди, що старі люди в тяжких і довгих муках засипали на тортурі – ослаблений, зів’ялий організм тратив чутливість. Зізнання тої нещасливої Солохи, що, мабуть, збожеволіла від страшних мук, коли на кострі говорила тілько «Отсе тобі!» – се головне, а може, й одиноке джерело оповідань про сей чародійський епізод.
На сьому я й кінчу свої уваги. Подані далі тексти говорять самі за себе.
Примітки
Кулиш. Отпадение Малороссии… – Йдеться про працю П. Куліша «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)». В 3-х томах. М., 1888.
Грондзький Самуель (? – бл. 1672) – польський історик, дипломат, автор виданої 1789 р. праці «Історія козацько-польської війни». Хоча в цілому книжка написана з шляхетських позицій, Грондзький визнавав, що однією з причин визвольної боротьби українського народу був гніт польських феодалів.
Фірлей – белзький воєвода.
Копитова отрута – отруйний напій з вод міфічної річки Коцитус, яка впадала в річку підземного царства Стікс.
Горгона – за грецькою міфологією, жахлива крилата потвора, У якої замість волосся були змії. Від її погляду кам’яніло все живе.
Меркурій – за римською міфологією, бог хліба, пізніше бог торгівлі, покровитель мандрівників, купців.
Руїна 1648 р. – Йдеться про важкий економічний і політичний стан Польщі після ряду поразок у 1648 р. (під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями).
Потоцький Стефан (? – 1648) – польський магнат, син коронного гетьмана Миколая Потоцького. Командував авангардом польсько-шляхетського війська, розгромленого у битві під Жовтими Водами 1648 р., під час якої загинув і сам.
Родос – острів у Середземному морі, населення якого здавна вело жваву торгівлю, користувалося власними торговельними правами.
Дурні ляхи вирядили перину, дитину, латину. – Цей вираз належить Хмельницькому. Після того, як обидва коронні гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили до татарського полону, на їх посаду були обрані перші заступники-регіментарі Д. Заславський, О. Конецпольський, М. Остророг. Вибір був невдалий, оскільки Заславський через свою розбещеність не віддавався військовій службі. Конецпольський був дуже молодий і недосвідчений, а Остророг нічим не цікавився, крім латинських книжок.
Про облогу Львова восени 1648 р. – Йдеться про облогу Львова видатним сподвижником Б. Хмельницького М. Кривоносом, яка закінчилася в жовтні 1648 р. успішним штурмом його найголовнішого укріплення – Високого Замку. Гарнізон міста погодився на переговори про припинення оборони і сплату контрибуції.
Лозинський Владислав (1843 – 1913) – польський буржуазний історик, автор праць «Львівський патриціат і міщанство XVI – XVII ст.» (1890), «Львівське мистецтво XVI – XVII ст.» (1898) та ін. Проводив ідею «цивілізаторської» ролі польської шляхти на українських землях, хоч нерідко зібраний ним історичний матеріал суперечив цьому.
Кушевич Самуїл Казимир (1607 – 1666) – польський хроніст. Писав щоденник про облогу Львова в 1648 р., історичні нариси латинською мовою про визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького. В своїх працях виражав інтереси католицького патриціату.
Олика – містечко в теперішній Волинській області.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 232 – 253; Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 24 – 29.