Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

6. Собачі герці на дасі і їх сумні наслідки внизу.
А ти плати, Абу-Касиме!

Іван Франко

У Багдаді, славнім місті,

Є вулиць не сто, не двісті,

А круті всі та вузькі;

А при них доми маленькі,

Наче при пеньку підпенькі,

А дахи на всіх плоскі.

Наче скрині ті біленькі,

Двері, вікна все маленькі,

Тягнуться доми ті вряд,

Всі до вулиці плечима,

Кождий зиркає очима

На подвір’я та у сад.

Днем народ в домах дрімає,

Доки спека донімає,

Бо там спека, що аж страх;

Аж коли повечоріє,

З Тігру холодом повіє,

Люд гуляє – по дахах.

Там дахи те, що в нас сквери:

Супочивок і спацери,

І сусідський розговір;

Щоб свіженьким подихнути

І на город позирнути,

Всяк спішить на дах надвір.

Днем, коли пани дрімають,

По дахах лиш пси гуляють,

Як у нас по вулицях;

Там для них простору много,

Не значить се їм нічого

Скочити з даху на дах.

Там-то скоки, там-то псоти

Виправляють пси і коти.

Перегони та борні,

Гавкають, немов на ловах,

М’явкають на всяких мовах,

То гризуться, мов дурні.

Гарна річ є жарт дитинний,

Та не кождий жарт – невинний,

Не однако кождий варт:

Хлоп жартує – зарегочеш,

Пан жартує – плакать хочеш, –

Та найгірший песій жарт.

Здибали ось пси-багдадці

Абу-Касимові капці,

Що там сохли на дасі:

Всі над ними поставали,

Головами знай кивали,

Мов над карпом у вівсі.

Поставали та й не знають,

Що з тим звіром діять мають,

Далі гаркли: дзяв, дзяв, дзяв!

Звір сидить, немов колода.

Пси міркують: ось пригода!

Вже один за вухо взяв.

Гаркнув, тягне – годі рушить!

Ба, вже другий зуби сушить,

Капця торгає за ніс.

Тут і інші скоком, скоком,

То встиг просто, а хто боком –

Гей до капців, щоб їм біс!

Гавкають на всякі гласи,

Рвуть за вуха, за обцаси,

Відривають прищіпки,

Торгають, куди попало,

Та всього ще їм замало, –

Розігрались залюбки.

Два, три разом їх чіпають,

Капці вгору піднімають,

Тягнуть, котять, волочуть:

Сей упаде, той прискоче,

Сей гаркоче, той дзявкоче, –

Затягли їх в самий кут.

Та хоч тут їх дотащили,

То в спокою не лишили, –

Міри песій жарт не зна!

Далі рвали і гарчали,

Піднімали і тручали,

Наче пер їх сатана.

Раптом зойкнув псисько з жаху,

Як тяжезні капці з маху

Гримнули з ним враз униз.

Інші пси, мов змиті, стали,

Вниз хвости всі поспускали,

Потім мовчки розійшлись.

Так злочинець, зло зробивши,

Утікає, хвіст стуливши,

Геть у гори та ліси.

Слухайте ж, яку провину

В нещасливую годину

З капцями зробили пси!

Попри Касимів домище,

Тиснучись к стіні чимближче,

Щоб не впасти де під віз,

Власне сею годиною

Йшла бабуся з дитиною, –

Видно біс її надніс.

Стала баба просто рога,

Задивилася, небога,

Як зчепились два вози:

Коні шарпають та рвуться,

Візники трохи не б’ються,

А пани кричать: «Вези!»

Стала баба, всміхається,

Щось їм радить збирається,

А дитя держить в руках.

Втім гар-гар, гур-гур почулось,

Щось страшне таке метнулось,

Мов увесь звалився дах.

Зглянутись не встигла баба, –

Вже кігтяста песя лапа

Шкряб її через лице!

Передерла, мов драбину, –

Баба кинула дитину

Та й кричить: «Ой, що ж отсе?»

На дитину ж ту нещасну

Впали капці рівночасно,

Мов із неба лютий грім:

По головці як дістало,

То лиш дрібку запищало,

Та й уже було по нім.

Тут вже гвалт і крик зробився!

Перед домом люд стовпився,

Всі кричать, мов на живіт.

Баба кров з лиця втирає,

Мов безумна, знай питає:

«Що се, чи валиться світ?»

Та дитя як мертве вздріла,

То страшенно заревіла:

«Ой ягідочко моя!

Моя внучечко єдина!

Що ж без тебе, сиротина,

Та почну на світі я?»

Люди слухають, зітхають.

«Що тут сталося? – питають. –

Хто се, як дитину вбив?»

Та як капці угледіли,

В один голос заревіли:

«Ось він! Ось хто це зробив!

Га, се ж Касимові капці

Вбили внучечку тій бабці,

Ще й самій роздерли твар!

Абу-Касим! Гей, ти чуєш?

Капців своїх так пильнуєш?

Де він, клятий той скупар?»

Абу-Касим наш нужденний,

Вчувши галас той страшенний,

Весь поблід і помертвів,

Весь затрясся, мов трепета,

Бо вже чує, що в тенета

Біс його зловити вспів.

Вийшов, мов на суд злочинець.

Гнеть якийсь там челядинець,

Здоровенний, аж горить,

Хап його за руку живо:

«Ось де, пане, ось те пиво,

Що ви вспіли наварить!»

І притяг його до баби,

Абу-Касимові лаби

Її кров’ю обмазав.

«Бачте! Бачте кров невинну!»

Потім вбитую дитину

В руки Касиму поклав.

«Нате, пане, понесіте!

Або хоч собі зваріте!

Саме добре у окріп!

Певно, сього ви бажали,

Як ті капці заставляли,

Мов на вовка в лісі сліп».

«Ганьба! Ганьба! – крикнув разом

Тлум весь. – Ганьба, Абу-Касим,

Що забулись ви аж так:

Баб та діти розбивати!

Бо нащо ж би пакувати

В капці стільки каміняк?»

«Людоїде з серцем драба! –

Скрикнула кровава баба. –

Ти не думай се собі,

Що свою тяженьку рану,

Свою внучечку кохану

Подарую я тобі.

Люди добрі! Присвідчіте!

І зо мною враз ведіте

До судді його як стій!

Всяк щоб знав його провину,

Най він сам несе дитину,

Капці ж двом тра взять на кій!

Абу-Касим, як заклятий,

Слова ще не вспів сказати,

Спам’ятатися не міг,

Як усе те, мов невольна

Візія якась пекельна,

Так його і збило з ніг.

Весь він кров’ю обагрений,

Мов розбійник навіжений,

А мертве дитя в руці,

А при нім кровава баба,

Перед ним два кріпких драба

Носять капці на дрюці.

А довкола тлум-громада!

Отака чудна парада

Вулицями потяглась.

Крики знай гудуть завзяті;

При судейській ось палаті

Вся ота юрба зляглась.

Пан суддя вже жде на ганку.

«Абу-Касим! А, коханку!

Ми знайомі вже, мабуть.

Ну-ко, що ти вдрав нового,

Що людей привів так много?

Що се так вони ревуть?»

Довгу хвилю се тривало,

Напотів суддя немало,

Поки розпитав як слід,

Хто й яку зробив провину,

Хто і як убив дитину

І роздряпав бабі вид.

Та судді хоч ясно стало,

Що було в тім ділі мало

Абу-Касима вини,

Та вже мав на нього пік він

І для того так орік він:

«Поєлику капцани,

Що зробили всю ту страшність, –

Абу-Касимова власність,

І її повинен він

Пильнувати, зберігати, –

То й одвіт повинен дати

За дитини сеї скін.

Поєлику ж ся дитина –

Баби внучечка єдина,

Вся надія її дому,

То, крім кари за убійство,

Має Касим се злодійство

Відплатити по закону.

Мусить з нею подружитись.

На нове дитя розжитись,

Щоб її не вигас рід.

А за кару п’ястрів двісті,

Других двісті тій невісті

За каліцтво дати слід».

Так премудро розсудивши,

Двісті п’ястрів получивши,

Пан суддя потяг домів, –

Касим же, мов громом вбитий,

Став, не знає, що робити, –

Остовпів і занімів.


Примітки

Сліп – прилад до вбивання великих звірів, зроблений на подобу мишачої пастки. Прим. І. Ф.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 317 – 323.