8. Слухи про чарівника і Абу-Касимова руїна

Іван Франко

Всюди темно, тихо, глухо.

Напружає око й ухо

Абу-Касим всяку мить,

Та дарма! Мов у могилі!

Незвичайного не в силі

Нічогісінько зловить.

Та зла доля, хоч незрима,

Знай очима злобно блима

І слідить за ним, слідить!

Лист шелесне, гілка хрусне,

Пес загавка, хвіртка лусне –

Абу-Касим знай тремтить.

Вбіг до дому, за хвилину

Вліз у ліжко під перину,

Богу дякує, що так

Все пішло йому щасливо, –

Та зла доля, хоч ліниво,

Все повзе за ним, як рак.

Як се так вона зновила,

І кому найперш відкрила –

Се втопила в пітьмі ніч:

Та досить, що до схід сонця

Від віконця до віконця

Бігла ся кумедна річ:

Вартовий сказав Селіму,

А Селім знов Ібрагіму,

А від сього чув Ахмет,

Від Ахмета дід та баба,

А від сих ціла громада

Сей нечуваний предмет:

Сеї ночі в пізню добу

Край халіфового гробу

Хтось стогнав і землю рив,

Щось шептав і щось мурликав,

Знать, нечистих духів кликав,

Потім скарб у землю скрив.

Мусив бути скарб здоровий,

Бо мішище двокірцьовий!

Як він там його заніс?

Певно, не о власній силі,

А заніс і при могилі

Закопать нараяв біс.

Скарб у землю закопавши,

Притоптавши й приплескавши,

Він те місце так закляв –

Стражник чув на власні вуха, –

Щоб відразу впав без духа,

Хто б копать там починав.

Вдравши вчинок сей поганий,

Чародій той окаянний

Знявсь угору, наче птах,

І через паркан лиш фуркнув, –

Вже ж то біс його так штуркнув!

Аж згадати теє – страх!

Ну, та стражник не таківський!

Вчинок бачачи дідьківський,

Хоч зимниця ним трясла,

За чарівником тим адським

Повз по вулицям багдадським

Геть аж до його житла.

Ледве рано зазоріло,

Донеслося вже се діло

До багдадського судді;

То суддя від тої мови

Схопивсь, наче лев на лови.

Го-го-го! Вже ж буть біді!

Чисто вмившись, помолившись,

Поснідавши та й убравшись,

Мовив він до посіпак:

«Зараз кличте вартового!

Чародія нам ось того

Нині треба ще на гак!»

Як для зла, то вартового

І шукать не треба довго –

Він і сам десь близько ждав;

Пан суддя вже в уніформі,

З вартовим по всякій формі

Протокол як стій списав.

«А тепер гляди, небоже!

Докінчить се діло гоже –

Твій найперший заповіт!

Правду своїх слів докажеш,

Як нам зараз же покажеш

Чародія того слід!»

Пан суддя в одну хвилину

Вдяг тюрбан на головину,

Посіпак узяв сім пар –

І готов був до походу

Хоч в огонь, а хоч у воду,

Мов козак той на татар.

Рушив похід вулицями,

Та не просто, манівцями,

І щохвилі ріс, міцнів,

Бо щокрок юрба цікава,

Чуючи, яка се справа,

Пристає до них з боків.

За малої півгодини

Натовп люду незлічимий

Гоготів, неначе грім,

Вулицями плив, як слиж вивсь,

Аж нараз спинивсь і стижбивсь

Там, де Касимів був дім.

Вартовий сказав: «Ось тут він!»

Пан суддя сказав: «Мабуть, він

Ще не вилетів, ще спить.

Ну-ко, живо, якнайтихше

З всіх боків отсю хатище

Щільно треба обступить!»

Люди хату обступили

Та гармидер учинили,

Шум такий, і гук, і рев,

Що збудився Абу-Касим,

До вікна підскочив разом:

Зловлений, мов в сіті лев!

Ще не знає, що за штука,

Вже суддя у двері стука:

«В ім’я права! Відчиніть!»

А народ реве та кличе:

«Де ти, клятий чарівниче?

В комин на метлі не їдь!»

Абу-Касим відчиняє.

Весь тремтить і сам не знає,

Чи живий він, чи мертвий.

Пан суддя відразу к ньому:

«Ти господар сього дому?

Бе, ми знаємось, старий!»

Тут всі люди мов здуріли.

Засміялись, заревіли:

«Абу-Касим! Чарівник!

Он хто зорі краде з неба!

Он кого спалити треба!

Стережіть, щоб нам не зник!»

«Люди добрі», – мовить Касим…

Та суддя як крикне разом:

«Стій! Ні слова! Ні мур-мур!

Хлопці, гей! для остороги

Разом в нього руки й ноги

На один зв’яжіте шнур!»

Абу-Касима щосили

У обарінок скрутили,

Положили на поміст, –

Оттоді суддя сідає

І допроси починає.

Що то Касим відповість?

«Як зовешся?» – «Абу-Касим».

«Чим жиєш ти?» – «Хлібом, м’ясом…»

«Люди, чуєте? Блюзнить!

Хліб та м’ясо він вживає,

Ласки ж божої не знає,

Що живими нас держить!

Маєш нам тепер сказати,

Як не хочеш, щоб у п’яти

Ми пекли тебе огнем,

Що за чар вночі ти діяв,

Де й яке ти лихо сіяв?

Говори, бо ми почнем!»

«Люди добрі, – стогне Касим, –

Хоч печіть, хоч бийте плазом,

В чарах несвідомий я!

Капці, капці ті прокляті,

Що хотів я поховати, –

Ось уся вина моя!»

«Що, брехуне ти проклятий?

Капці хтів ти поховати?

Чи здурів, чи дуриш нас?

Зараз все признай для суду,

Бо як ні, то зараз буду

З шкіри в тебе дерти пас!»

Бідний Касим стогне, оха,

Заїкаєсь та потроха,

Путаючись в купі слів,

Хоч безладно та нескладно,

Та тим більш для всіх принадно

Своє горе розповів.

Та чим більш він плакать хоче,

Тим сильніше люд регоче,

Аж тримавсь за боки;

Лиш суддя, мов чорна хмара:

«Брехо, жде на тебе кара

Справедливої руки!

Хоч ти крутиш і циганиш,

Але нас не отуманиш!

Ну-ко, зараз нас провадь,

Де ті капці поховав ти!

Та як в тім не буде правди, –

Будеш тяжко відбувать!»

Тут зайшла маленька хрія:

Як старого чародія

Аж до цвинтаря дігнать?

Чи йому розпутать ноги,

Чи тягнути край дороги,

Чи для нього віз нанять?

Бачте, вірять мусульмане,

Що як лиш на землю стане

Чарівник, то дідьчих сил

Набереться, напоганить,

Всіх одурить, отуманить,

Щезне, полетить без крил.

Та на те найшлася рада.

«В міх його!» – кричить громада.

Вперли Касима в мішок,

Зав’язали чуб, до речі,

Два драби взяли на плечі,

Просиливши на дрючок.

Як колись із Галааду

Добрий кетях винограду

Два жидове, взявшись враз,

На дрючку несли під гору

До жидівського табору,

До Мойсея на показ, –

Так у місі на дрючині

Абу-Касим бідний нині

На кладовище чвалав,

А за ним суддя престрогий,

А довкола люд премногий,

Мов рухливий пестрий сплав.

Та ось збилися тісніше.

Стражник мовить: «Ось се місце!»

А суддя: «Розпутать міх!»

Виліз Абу-Касим з міха,

Та слаба йому потіха

Серед тих людей усіх.

Мусив місце показати;

Зараз кинулись копати, –

Живо капці віднайшли;

Втішились, мабуть, капцюги

З пана свойого наруги,

Та й що їм не гнить в земли.

Абу-Касим, мов розбитий:

Сумовитий, не сердитий

На ті капці кинув зір.

Ну, програв остатню пробу!

Вже тепер лягай до гробу,

Але капцям більш не вір!

Ой, зітхнув бідак, похнюпивсь.

Тим часом суддя насупивсь

І до Касима мовля:

«Святотате! Тле мерзенна!

Твоїм ділом осквернена

Ся посвячена земля!

Варт би ти на паль за теє!

Та щоб місце те святеє

Смертний присуд не сквернив, –

Облекши свої калити:

П’ятсот п’ястрів заплатити

Мусиш так, як завинив.

Триста п’ястрів на святині,

Сто мені за труди нині,

Вартовому п’ятдесят,

Решту на весь люд сей чесний!»–

«Ось присуд тобі чудесний!» –

Всі присутні верещать.

Абу-Касим на коліна!

«Пане, се ж моя руїна!

Де ж сі гроші я візьму?»

Та суддя рік по хвилині:

«Як не зложиш їх ще нині,

Повандруєш у тюрму!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 329 – 336.