5

Іван Франко

І сквапно, нетерпливо рушив в путь

Долі стіною. Зразу міркував,

Що вхід десь близько, в думці укладав

Слова, як має ангела просити,

Та день минув, і чорна ніч минула,

Ще день, ще ніч, і ще, і ще, і ще –

Стіна тяглась мов в безконечну даль

І з півдня сонце крила перед ним,

А входу, як не видно, так не видно.

Та Каїн вже не піддававсь розпуці,

Не кляв, не рвався. Чув він, як зневір’я,

Мов шакал той, ще здалека кружило

Довкола нього й супокій його

Тривожило, та добував всіх сил

І гнав сю темну змору проч від себе,

І йшов, і йшов. Чи тиждень, місяць, рік –

Не тямив. Звільна звикся з сутінком,

В котрім тонув, як лиш південний пруг

Минуло сонце, з видом того неба,

Розрізаного райською стіною

Наполовину від краю до краю.

Аж ось новий йому явився вид.

Серед пустині височенна, остра

Гора. Облитий світлом сонця шпиль

Купається в небесному лазурі,

І шоломом іскриться ледяним,

Аж сліпить очі. Нижче голі скали

Пошарпані стирчать, неначе зуби

Звіра страшенного, що грозить небу,

Ще нижче половини зеленіють,

А там ліси і темні дикі бори

Тонуть в тумані.

Зупинився Каїн.

Той вид його збентежив, на рій нових

Думок навіяв.

– Ні, не годен я, –

Сказав він сам до себе, – око в око

Стать перед ангелом, лице в лице

З ним розмовляти! Для таких, як я,

Позамуровувані райські брами!

Ніякі просьби, сльози, ані муки

Їх не відчинять! Боже, аж тепер

Я чую, що гріхом була моя

Гордая просьба, щоб ти показав

Мені свій рай! Одно, одно лишень

Позволь мені! Нехай на гору ту,

На той піднебний шпиль її сніжний

Я вилізу, і відтам, здалека

Нехай хоч раз на рай отсей погляну, –

А там суди мене, роби зо мною,

Що суд твій справедливий повелить!