6

Іван Франко

І рушив Каїн у нову дорогу,

Не дбаючи на труд. Усе, що досі

Зазнав, нічим було супротив тої

Вандрівки. Далечінь, і багна, й ріки,

Ліси непроходимі, темні звори,

Бездонні яри, береги стрімкі,

І острі скали, і вітри грізні,

Все те, немов у змові, крок за кроком

Його спиняло. З трудом, знемощілий,

Він пробирався звільна вгору, вгору.

Блудив не раз, спадав в глибокі яри,

Висилювався, борючись з корінням

Та дикими повоями, що, наче

Гадюки ті, обкручували ноги

Йому. Чим гарячіше рвались

Його бажання до вершка гори,

Тим тяжчою ставалася дорога,

Тим немічнішим Каїнове тіло,

Тим більший сум і жаль його тиснув.

– Ні, годі, годі, – думав він не раз, –

Занадто тяжко я згрішив, щоб міг,

У бога тої ласки допроситись!

Та хай і так! Його святая воля.

Він думку сю піддав мені, й вона

Тепер уже сама для мене стала

Полегшею, правдивим раєм. Може

Нічого більш мені не дасть він бачить,

Так і за те хвала йому довіку.

А все-таки я йтиму до вершка,

Допоки серце в моїй груді б’ється!

Отак минув він ліс непроходимий,

Минув і пояс ялівців колючих

Та косодеревини і піднявся

На полонину. Широко дихнули

Стомлені груди, радісно вітали

До сумерків лісних привиклі очі

Могуче світло сонця! Наче птиця,

Що, до гнізда летячи, добуває

Останніх сил, так Каїнові очі

В той бік побігли, де був рай. Та ні!

Стіна якраз урівню полонині,

А за стіною раю не видати.

Так далі вгору! Сковзаються ноги

По мху твердім. Натужуються жили,

Повітря наче груди розпирає,

І огняні круги перед очима

Вертяться. Наче муравель, повзе

Угору Каїн, ба ще й муравлю

Частенько завидує: муравель

Однако шпарко бігає чи вниз,

Чи вгору і не знає втоми!

Голод

І холод тут його подвійно мучив,

Продрогле тіло відмовляло служби,

Та дух розбуджений і невсипущий

Його, немов лінивого раба.

Без милості гнав далі і все далі.

Ось він дійшов до голих скал стрімких,

Де не було вже ні живого духу,

Хіба орел гніздився у щілині

Та шарпав закривавлену добичу.

Тут кождий крок хибний – нехибна смерть.

Тут смерть на кождім кроці розставляє

Сто вартових захланних на добичу.

І дощ, і сніг, і вітер, сонця блиск,

Орли й кістки – все з нею тут в союзі.

Всі ті страхіття, всі небезпеки,

Всі ті завади Каїн перебув.

І ось одного дня – вже вечоріло

І сонце вниз хилилось, як він став

На самому вершку гори. Нужденний

Скелет продроглий, ранами покритий,

Ледве живий, – отак мети своєї

Він досягнув. Зібрав останні сили

І став на голому леді: могучі

Вітри куйовдили йому волосся

І кров морозили у жилах. Він

Не чув нічого. Весь остаток сили,

Всю душу він зосередив в очах,

І очі ті послав у даль безмірну,

Туди, де в пурпуровому промінні

Купавсь величний, ясний город божий,

Де рай виднівся.