8

Іван Франко

Втім сонце закотилось, чорна пітьма

Враз скочила і вхопила за очі

Нетямного, і тут йому здалось,

Що хтось сокирою відтяв йому

Від тіла душу. Щез блискучий рай,

Минулось забуття блаженне. Заболіло

Побите тіло в кождій кісточці,

У кождім суставці. І застогнав

Глибоко Каїн, і, мов труп, звалився

На ледову, холодну площину.

Чи довго так лежав, чи ні – не тямив.

Прокинувся – насеред неба сонце

Ясніло мляво, холодно всміхалось.

Поглянув там, де вчора бачив рай,

І аж заплакав. Білою стіною

Стояла мла й скривала райський вид.

– Зажду, аж поки розійдеться мла, –

Подумав Каїн, та надармо ждав

До вечора – мла наче скам’яніла

На місці. Ждав ще ніч, ще другий день,

Колінами глибоко в лід потанув,

І борода його нависла ледом, –

Та райський вид вже більше не являвсь,

Пречудно сонце зранку виринало,

Та вечором безславно і без блиску

Тонуло в млі, мов човен у лимані.

І думав Каїн: «Ні, даремно жду!

І знов грішу, бажаючи, щоб бог

Ще раз зіслав мені той промінь ласки,

Якого я і вперве був негідний.

Великий ти в ділах своїх, о боже!

Тепер прозрів я, що значать ті чорні,

Таємні сили, що в душі людській

Все борються із світлими; пощо

Усі ті сльози, муки і страждання;

К чому ведуть людські провини й блуди;

І що за ціль життя, і праць, і змагань

Тих міліонів, міліонів душ,

Що житимуть віднині і довіку.

Я бачив ті дороги, по котрих

Підуть вони, – тяжкі, круті дороги!

Важкими жертвами прийдеться їм

Усякий, хоч найменший крок до правди,

До спільного добра всіх купувати.

О боже мій! Коли ти дав мені

Побачить те, чого ніхто не бачив,

Пізнати те, чого ніхто не знає, –

То все ж, о всеблагий, не даром се!

Позволь же до людей мені піти,

Навчити їх, дорогу показати,

Щоб добровільно тими йшли стежками,

Що ти їм назначив і по котрих

Вони пішли б аж по століттях мук

І блуканини! Дай мені сю ласку!

Нехай не марно я терпів і мучивсь,

Хай хоч моє останнє слово їм

Спасенним стане!»