9

Іван Франко

Думка ся йому

Нової сили додала. І з місця

Він знявсь і живо вниз зійшов з гори.

І з серцем повним туги до людей,

Невигаслої, теплої любові,

Що по так довгих виклятих літах

Розтаяла, мов лід, в душі, спішить він

Туди, де кучерявий дим свідчить

Про людськії оселі. Як давно

До тих осель він не підходив зблизька!

І що там дієсь в них? І як живуть

Його брати, його сини і внуки?

Мов вихор, налетіли ті згадки, –

Забилося старе, зболіле серце,

Затріпалось, мов пташка, мало-мало

Не вискочить!.. «О люди, діти, внуки!

Нещасні сироти, покиньте плакать

По страті раю! Я його несу вам!

Несу знання, несу глибоку мудрість,

Котра поможе вам його здобути

Або новий для себе рай створити!»

Так думав Каїн, і поспішним ходом

Прямує до села, і спотикаєсь,

Скупить хвилини дух перевести

Щоб тільки швидше, швидше!.. Боже-боже!

Чи думав він колись, кидаючи

Оте село, обтяжений прокляттям,

І божим і батьківським, кров’ю брата

Забризканий, незмазаним клеймом

Назначений, що верне ще сюди,

З таким неоціненним скарбом, з словом правди,

Що верне як учитель всіх людей,

Віщун таємних промислів господніх!

О радість! Рай, мабуть, не більша розкіш!