2. Ангел рятує Васюту

Іван Франко

Втім звуки пісні, мов дзвінок, тужливо лісом пронеслись

Такі сердечні, повні сліз, та любо в серце так лились,

Що притаївсь в вершках дерев стогнучий вітер, втих весь ліс,

Недвижно слухав велет-дуб, схилялися вершки беріз,

Схилялися заслухані. Хвилюючи, плив дивний снів.

Васюта, вчувши голос той, затрясся зразу, задубів.

«Ого, се гаєвий іде! – подумав він. – Пропав же я!»

Та швидко розважніша мисль у голову йому прийшла.

«Ні, гаєвий потихо йде, мов злодій, щоб кого спіймать.

Ні, певно, се не гаєвий, – не стане ж гаєвий співать.

Чей змилувався бог когось мені до помочі прислать!..»

Пісня

Ой нема то так нікому,

Як бурлаку молодому.

Бурлак робить-роботає,

Аж піт очі заливає.

Заросився, забродився:

«Де ж ти, бісе, забарився?» –

«Не ходив я в коршму пити,

Ходив діла доробити».

Прийшов бурлак та до хати,

Чи нема що вечеряти?

Господиня не топила,

Вечеряти не зварила.

«Лягай, бурлак, таки спати,

Бо нема що вечеряти.

До порога головами, –

Встанеш рано за волами».

Ой ще бурлак не стелився,

Вже господар причепився:

«Вставай, бурлак, годі спати,

Вже час воли в поле гнати».

Ой встав бурлак, не вмивався,

Не мав чобіт, не взувався,

Не мав свити, не вдягався,

За волами так погнався,

«Їжте, воли, траву тую,

Знайте службу бурлацькую.

Мати ж моя, мати мила,

Нащо ж ти мя породила?

Чи на горе, чи на лихо,

Чи злим панам на потіху?» –

«Не на горе, не на лихо,

А злим панам на потіху!»

Почувся скрип чобіт в снігу, де-де гілля сухе паде, –

Глядить Васюта, парубок гостинцем попід ліс іде.

Здорове, привітне лице мороз ціпкий нарум’янив,

Широкі плечі, стрійний стан старенький подігач укрив,

Ремінь вузький оперезав. Холошні з доброго сукна

І прості, добрі чоботи, старенька кучма, що чола

Широкого і ясного до пів лиш закривала, – ось

Усе, що про прихожого на перший вид сказать далось.

Аж легше бідний відітхнув Васюта, бачачи його.

«Ей, братчику, – аж скрикнув він, як той на кроків сто, –

Сам бог вас, видно, тут надніс, щоб бідного підрятувать!

Адіть – запав я в сніг; хоч що вже мучусь, не здвигну й на п’ядь!

Конята змучені, і я слабий. Дасть бог вам добру путь, –

Ходіть та поможіть мені санки з заточини добуть!»

Прихожий скочив у ту ж мить. «Дай бог вам щастя!» – «Ой, таке

У бідного все щастя ось!» – Васюта рік йому на те.

Прихожий глянув на санки, рукою коні поплескав,

Чи сніг глибокий – посмотрив і до Васюти так сказав:

«Ну, чей же то й на бідного бог ласкав! Чей прийде ще час,

Що щастя й бідному в житті всміхнеться весело хоч раз.

Ану, тепер беріть батіг та підгоніть конята, – я

Підважу відси! Вйо, малий! Ану! Та що ж се за вага!..»

Васюта ще й не озирнувсь і батогом махнуть не встиг,

А вже прихожий догори, немов на крилах вірляних,

З саньми й дровами підомчавсь, – і коні живо так тягли,

Немов подвійную нараз десь-відкись силу узяли.

Перехрестивсь Васюта: – «Гій, се що за диво! Тілький час

Я побивавсь тут, а отсей прийшов, попер та й витяг враз!

Га, видно, парубок здоров, а я ось ледве стою сам,

Куди мені хоч би й санки підняти, не то тілький трам!..»

Так думаючи, з деберки Васюта звільна підіймавсь

На стежку, де прихожий все стояв з саньми та й усміхавсь.

«Ну, бог поміг!– сказав. – Тепер щасливо в дальшу путь! І я

Підсяду з вами до села, – а може, знов де колія,

Що треба буде підмогти». – «Бог заплать вам! – Васюта рік. –

Я вже гадав, що гаєвий іде, то був би заволік

У двір із кіньми, – а тут ще чужі конята, – ну, тоді

Було б нещастя! А то бог зіслав рятунок у біді!

Нехай же вам!..» – «Не дякуйте, – його прихожий перебив, –

Сідаймо й їдьмо.» – «Ох, я вже і розум, бачу, загубив», –

Сказав Васюта і зітхнув, наверхи дров сідаючи.

Прихожий ззаду сів, і, сніг сипучий живо краючи,

Помчали стежкою санки. Над ними темний ліс дрімав

Під сніговою нависсю. Мов хорий, вітер там стогнав,

Серед верхів блукаючи. То в далі лім десь затріщить,

Ворона крякне та жовна о пень сухий застукотить.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 392 – 394.