Пролог

Іван Франко

Єгова скликав ангелів землі

Перед свій трон. Злетілись. Він питає:

«Хай кождий з вас розкаже тут мені,

Як мій закон на світі виповняє?»

І каже ангел Жизні: «Бачив я:

Багач в дворі препишнім проживає

У злоті, сріблі, розкоші. Щодня

Забави, бенкети. При нім в хатині

Бідак. Городець і хатина та –

То весь його маєток. В хаті, в скрині

Пустки, – лиш що заробить, тим жиє,

Весь вік свій так: «Коб нині, нині, нині!»

Дітей аж осьмеро в бідняги є,

А всі дрібні. Вдягти би, згодувати, –

І родичам аж голова з тим схне.

А в багача нема дітей, хоч плати

Чимало вже набрались лікарі,

Хоч слізно моляться отець і мати.

І сталось так, що разом матері,

Багата й бідна, в тяж зайшли. До бога

Шле молитви багач, на вівтарі

Кладе офіри. Ось діждесь, бач, свого

Потомка! Вже тепер добро його

Не впаде в руки приймича чужого.

А бідний плаче і сумує: що

Йому почати? Де візьмесь та сила,

Щоб прокормити ще дитя одно?

І сталось так, що бідна підносила

Тяжкий мішок в городі й без вини

Своєї плід в утробі задушила.

Сповняючи закон твій по всі дні,

Я матері багатої живую

Дитину в лоно бідній підмінив.

Багатій же я підмінив мертвую».

І каже бог: «Се добре! Той бідак

Робучі руки плодить, що годують

Весь світ, хоч голод все самі терплять.

Багач же був би вивів сина свого

На дармоїда, – то й волить отак,

Як жив сам посеред багатства свого,

І вмерти сам. Добро його піде

Багатшим в руки. Бо хто має много,

Той матиме ще більш, а хто блюде

Тривожно кришечку свою, втеряє

І те, що має, аж усе зведе».

Тут ангел Смерті з трепетом ступає

Перед престол Єгови: «Отче, я

Не знаю, чи закон твій позволяє

Милосердиться там, де біль, грижа,

Сирітство, плач без помочі й поради

В розпуці молиться й клене, де вся

Земна недоля тягарем насяде

На людські серця, де й безсмертним нам

Мутиться дух і ум із серцем вадить.

Як твій закон не позволяє й там

Тим смертних милувань, то признаюся,

Що не сповнив його, й хвалюсь тим сам».

На ті слова Єгова усміхнувся:

«Скажи, що трафилося там тобі?»

А ангел Смерті встав і стрепенувся

І так почав: «Вночі було, взимі,

Коли в нужденну хатку край селища

Я загостив. На голім тапчані,

Обвитий в чорні, подрані шматища,

Лежав газда конаючий. Погас

Огонь в печі, крізь шпари вітер свище,

Вкрив іней стіни. Передсмертний жас

Ще нужденнішим те гніздо недолі

Чинив. Край постелі стояла враз

З дітьми дрібними мати і страшної

Хвилини ждала – скону мужа. Плач

Дітей притих; промерзлі, майже голі,

Вони тремтіли вкупці, – тільки, бач,

Донька найстарша матір потішала,

Обтулюючи менших в подігач.

А мати над вмираючим ридала:

«Мій світе білий! Горенько моє!

Чого я на старі літа діждала?

Куди ж тепер дінуся, бідна? Де

Знайду підмогу? Хто вас, квіти-діти,

Згодує й до розуму доведе?»

А муж на те: «Не плач! Є ще на світі

Добрії люди, а над нами бог, –

Чей не дадуть вам гинути та мліти!

Чей порятують! А мені одно –

Вмирати. Й так я жив, нуждав, бідився,

Весь вік робив, не приробив нічого, –

Такий вже, видно, пай мені судився!..»

Замовк. Я вже те чув. Зближався

Остатній час, – та жаль мені зробився

Дрібних дітей, доньки, і я подався,

Лишив ту душу. Отче, як згрішив я,

Карай мене!» Єгова відізвався:

«Ти зле зробив. Душі тій присудив я

На суд мій стати – не за гріх її,

Бо стежкою тернистою водив я

Весь вік її, до плуга, скиб землі

Приковану так, що їй і згрішити

Не час було, – слова ж та мислі злі

Недоля відкупила. Та як жити

Він буде довше, то вже аж тоді

Тяжким покусам не опресь зблудити,

А через блуд терпіти і в біді

Померти мусить. А малії діти

Були б померли за вітцем взимі,

Донька ж була б знайшла талан у світі.

Та в нерозумнім милосерді ти

Змінив мій суд, і те, що муть терпіти,

Вони з твоєї потерплять вини».

Заплакав ангел і пониз престолу

Єгови на лице впав: «О, уйми

Тим людям, отче, горя, муки й болю!

Я завинив, нехай терплю я сам!

Карай мене, лиш їм дай кращу долю!»

На те господь: «Се добре. Я віддам

Тебе тим людям. Чоловіком станься

І, бідний сам, служи тим бідакам!

Терпи враз з ними, їх біді приглянься,

Рятуй, як зможеш, від загуби їх,

Учи добру й сам злому опирайся!

Почуй тягар тих пут земних усіх,

Що тих людей додолу придавили,

Візьми пай сліз їх, і провин, і втіх!»

І ангел Смерті крильми світляними

Накрив лице й падучою звіздою

Злетів на зимнії землі долини,

З людьми зносити всяку людську долю.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 387 – 391.