Каїн бачить вдалині рай

Іван Франко

Минувся ліс. Хрустить пісок пустині

Під поступом важким. Там шакал виє

В розсілині, орел у небі крикне,

Сверщок самотній між піском цвіркоче,

А там тиша довкола, мов в могилі.

Не раз серед тиші тієї раптом

Туман піску, мов велетень, здіймесь

Сивавим стовпом аж під саме небо

І, крутячись, по ровені пройдесь,

Мов цар, – і враз простреться знов на землю,

Мов привид, щезне.

Сонця віз огнистий

Хилився вже додолу. Без хмаринки

Все небо жевріло, немов казан,

В котрий води забув налить хазяїн.

А втім ген-ген, на сукрайку самім,

Де неба звід з пустинею зливався,

Обоє пурпуром ярким облиті

Під захід сонця, – видвиглося щось

Високе, рівне, мов хрусталь блискуче.

Чи то ріка, що ледом вся замерзла,

Могучою рукою сторцом там

Поставлена поперек краєвиду?

Чи, може, то гра світла, жарт пустині,

Що фантастичним видом вдаль манить?

Похиле сонце золотом ярким

Обсипало горішній край стіни,

Її зубчасті виступи і башти,

Що, мов ігли, тонуть в лазурі неба.

А вниз, мов пурпуровий водопад,

Спадав вечірній сутінок і звільна

Тонув у темряві, що низ встеляла.

І був сей вид для вандрівця німого

Мов грім небесний і мов трус землі:

Він став, мов вкопаний, поблід, мов труп,

І очі, мов два яструби шпаркії,

Послав туди, в далеку даль горючу.

Ох, вид сей добре знаний був йому!

Не раз наяві та у снах важких

Йому являвся! Каїн затремтів,

І гострий біль прошиб його нутро,

Ненависть дика блиснула в очах,

А на устах безкровних, що зціпились,

Замерло недошептане прокляття.

«То рай! Гніздо утраченого щастя,

Що, наче сон, майнуло і пропало!

То джерело безбережного горя,

Що так пристало до людського роду,

Мов власна шкура пристає до тіла,

Що, поки жив, не вирвешся із неї!

Проклятий будь ти, привиде зрадливий,

Що лиш ятриш мої пекучі рани,

А не даєш ні полекші, ні смерті!

Проклятий будь і ти, і хвиля та,

Коли тебе насаджено, коли

Мій батько перший раз тебе побачив!

В ім’я всіх мук людських, усеї туги,

Усіх безцільних змагань будь проклятий!»

Зціпивши зуби, відвернувся Каїн,

Щоб геть іти, – та враз якийсь глибокий,

Безмірний сум обняв його: почув

Себе таким слабим, самим на світі.

Таким нещасним, як іще ніколи.

Схиливши голову, закрив лице

Руками і стояв отак на місці,

Кривавим світлом вечора облитий,

А тінь його довжезна потяглась

Ген-ген степом і в сумерку тонула.

І забажалося йому ще раз

Поглянути на захід. Мимоволі

Полинув зір його туди, все тіло

Туди звернулось. Та завзята воля

Ще раз перемогла той порив, руки

Закрили очі, та по хвилі знов

Безсильні впали.

Мов слабий в гарячці

Якусь безумну почуває розкіш

У власних ранах ритись, так і Каїн

Не міг від того виду відірватись,

Що все нутро його бентежив, в серці

Клубами піднімав кипучу злість,

Розпуку й жаль. Здавалося йому,

Що півдуші в нім гнівно рветься пріч,

А пів без пам’яті, мов нетля в жар,

Летить туди, до брам хрустальних раю.

Аж ось потало сонце, і нараз,

Немов собака, спущена з припону,

Наскочила на землю пітьма чорна,

І вид чудовий щез в далекій далі,

В знесиллі Каїн на пісок упав,

Щоб ніч пробути. Дикий звір пустині

Його не страшив: божеє клеймо,

Наложене на нього, гнало геть

Від нього всяку твар, усяку смерть,

Та гнало геть і сон, і супокій.

Всю ніч, мов риба в сіті, на піску

Холодному він кидався і бився.

А як на сході сонце запалало

І озирнуло степ – в піску найшло

Глибокий видолинок, де спав Каїн.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 272 – 275.