Каїн дійшов до стіни раю

Іван Франко

Врешті

Дійшов до цілі. Вечір був бурливий

І сонце вже за хмари закотилось,

Коли, продроглий, хорий і нещасний,

Під райською стіною станув Каїн.

Весь низ її вже в пітьмі потонув.

Далеко десь, неначе під землею,

Грім гуркотав, і вітер за стіною

Стогнав і плакав. Чи та ніч бурлива,

Чи втома се вчинила, що в тій хвилі

Якимсь немов спокійним чувся Каїн,

І перший раз по смерті брата він,

Як те дитя до мами, притулившись

До зимної стіни, заснув сю ніч.

Та супокою й тут він не найшов,

І сни страшні всю ніч його томили.

Він кидавсь, і кричав, і криком своїм

Глушив могуче вітру завивання.

А рано вставши, був немов розбитий,

Ще більш нещасним чув себе, ніж досі.

Холодний ранок був, все небо скрізь

Засунулося хмарами й лило

Дощу потоки. Наче сіре море,

Тяглась пустиня в безконечну даль,

Понура, в своїй величі грізна.

А обіч, доки видко, одностайна

Стіна, гладка мов лід, і височенна,

Здається, аж до неба – ні проходу,

Ні брами, ні наріжниць, – рівно-рівно

Біжить вона, мов світ увесь надвоє

На віки вічні перерізать хоче.

А на межі двох велетнів таких –

Пустині і стіни – він, Каїн, сам,

Слабий, дрібненький, як ота комашка!

Та ні, комашка ще щаслива! В неї

Є крила, їй піднятись можна вгору,

На верх стіни, заглянути у рай,

В ту первісну, щасливу вітчину!

Комашці підлій можна! А йому,

Царю всіх творів, дідичеві раю,

йому не можна!

І в німій розпуці

Він головою бив о ту стіну,

Бив кулаками, гриз зубами, поки,

Знесилений, не впав, неначе труп.

Три дні отак він бився. Крик його,

Мов звіра раненого рев, тривожив

Мертву тишу пустині. Інколи

Він намагавсь молитись, але з уст

Його гордії, богохульні речі

Лились. Затвердле довгим болем серце

Лиш шарпалось, коритись не могло.

А далі втихомиривсь і сказав:

«Нехай і так! Проклятий я, се знаю!

Кров брата на моїх руках. Я стратив

Дідицтво раю. Хай і так! Не місце

Мені в йому. Та за весь біль безмірний,

За всі ті муки без кінця, що зніс я

Й зносити буду, доки тільки буду, –

Одного лиш бажаю я, о боже!

Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,

Хоч здалека заглянути у рай!

Хоч оком скинути на се дідицтво,

Котре на віки вічні я утратив!

Лиш раз поглянути! Лиш миг потіхи!

А там нехай ідуть всі муки й кари,

Які судилися мені!»

Отак,

Простягши к небу руки, він молився,

Та з неба відповіді не було.

Лиш сонце сипало промінням ясним,

І каня десь в лазурі проквиляла,

Та шакал вив в пустині.

«Ні, дарма! –

Промовив Каїн. – Голос мій проклятий

До бога не доходить. Сам я винен,

Що небо не відповіда мені!

Колись було інакше, та пропало!

Нехай і так. Та ось що я зроблю!

Є прецінь вихід десь у тій стіні,

Куди прогнав бог батька мого з раю.

Там, кажуть, ангел з огняним мечем

Стоїть на варті. Що ж, нехай стоїть!.

Нехай уб’є мене, мені байдуже.

Не вб’є – то впаду перед ним на землю,

І доти в поросі, немов черв’як,

Там витись буду і молитись буду,

Кричати буду і ридати буду,

Аж доки просьби не сповнить моєї».

І сквапно, нетерпливо рушив в путь

Поуз стіни. Він думав: вхід десь близько.

Та день минув, і чорна ніч минула,

Ще день, ще ніч, і ще, і ще, і ще –

Стіна тяглась мов в безконечну даль

І з півдня сонце крила перед ним,

А входу як не видно, так не видно.

Та Каїн вже не піддававсь розпуці,

Не кляв, не рвався. Чув він, як зневір’я,

Мов та гієна, здалека кружило

Вкруг нього й дух морозило йому.

Та він усеї сили добував

І гнав сю темну змору геть від себе,

І йшов, і йшов.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 277 – 279.