Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Лемех убиває Каїна

Іван Франко

Так думав Каїн і поспішним ходом,

Із серцем, повним туги до людей,

Невигаслої теплої любові,

Прямує до села, і спотикаєсь,

Скупить хвилини дух перевести.

Щоб тільки швидше! Б’єсь стареє серце,

Тріпочеться, мов пташка. Наче вихор,

Старі, давно забутії згадки

Зворушились, коли з-за горбика,

Мов синя хмарка, показався дим

Із людської оселі. Мов дитя,

Щодуху він на горбик вибіг, став

І довго-довго видом тим впивався,

Що розстелився перед ним, – сто раз

Миліший, ніж недавній привид раю.

Пишний крайобраз! В глибині його

Велике озеро, мов лазурове

Хрустальне дзеркало, що вдалі десь

Зливаєсь з небом. Береги, в розкішну,

Багату зелень прибрані, далеко

Повскакували в воду рукавами,

Полощуться та приглядаються

Собі у тихім дзеркалі глибокім.

А ближче сугорби, покриті лісом,

Немов вінком могучим відділили

Той тихий кут від решти світу.

Глянь!

Там в тихім заливі, не дуже близько

Від берега, мов стадо каченят,

Село розсілось. На палях товстих,

Повбиваних в дно озера, стоять

Низькі хатки, покриті тростиною,

З піддашками й широкими кладками,

Дим куриться із стріх. Жінки в хатах

Перекликаються. По озері,

Мов павуки, снують човни легенькі –

То рибаки великі сіті тягнуть,

Кричать, гребуть веслами та до сонця

Поблискують зубцями спис спижевих.

А супроти села на узбережжі

Майдан широкий, а на нім не пчоли

Роєм гуляють, не чмелі гудуть –

То молодіж сільська гуляє. В сонці

Вилискується голе, смагле тіло,

Лунають срібні голоси, легенький

Вітрець волосся чорне розвіває.

Одні навзаводи біжать, а другі

Крутії танці водять, ті збирають

Блискучі раковини над водою,

Тамті великий натягають лук

І до мети стріляють, деякі ж

Старого діда обступили, що

Сидить на камені, бряжчить на струнах

І щось співає.

Все те Каїн бачив,

Мов на долоні, плакав і сміявся

Із радості. Він так давно не бачив

Людей! І вид їх мирного життя,

Їх праць, забав і розривок щоденних

Таким йому чудово гарним видавсь,

Що, причарований, він став на місці,

Глядів і оком не змигнув, впивався

Тим видом, мов найбільшим щастям земним.

Втім крик зробився між дітьми: у лука

Струна порвалась. «Діду, діду Лемех,

Направте лук!» І дід покинув грати,

І лук узяв, руками пильно щупав

З усіх боків, махаючи при тім

Похиленою головою. Каїн

Відразу догадавсь, що він сліпий.

Ось виняв він з-за пазухи струну

І на роговий лук нап’яв і брязнув

По ній. Мов ластівка, зацвіркотала

Струна, і щось немов вступило в діда.

«Ex, діти! – скрикнув він і з місця встав.–

Старий я став, сліпий, а ще готов

Помірятися з вами при стрільбі».

«Го-го, дід Лемех до стріли бересь! –

Загомоніли хлопці. – Браво, діду!

Давайте з нами до мети стріляти!»

«Де ж та мета? Ведіть мене туди,

Де стаєте!»

В тій хвилі ті, що бігли,

Побачили, як Каїн наближався

На край майдану.

«Горе! Хтось чужий

Іде! Розбійник! Лісовий дикун!

Рятуйте, діду!»

І, немов курчата

Від яструба, вони до діда збіглись.

Дрогнув дід Лемех.

«Де є той дикун?» –

Спитав суворо.

«Із-за кедра вийшов!

До нас іде!»

І Лемех ані слова

Не мовив більш, на лук нову стрілу

Уклав і вистрілив.

«Стій, Лемех, стій! –

Роздався голос. – Я твій прадід Каїн!»

Та в тій же хвилі острая стріла

Йому попала прямо в серце. Скочив

Угору Каїн і лицем на землю

Упав, аж вістря вилізло плечима,

А руки судорожно в землю врились

І задубіли так.

«Гура, дід Лемех!» –

Хлоп’ята крикнули, та Лемех тільки

Махнув рукою. Він, мов труп, стояв

Блідий, недвижний, лук і стріли впали

На землю.

«Що вам, що вам, діду Лемех?»

Защебетали діти, але дід

Ледве промовив стиха: «Що сказав

Отой дикун?»

«Сказав, що він є Каїн,

Ваш прадід».

«Каїн? То не може бути!

Мій прадід Каїн! Діти! Се ж було б

Страшне нещастя, сли б була се правда!

Глядіть лиш, де він, що з ним?»

«Він упав

Отам близ кедра и лежить спокійно».

«Ходім до нього! Може, він живий!

О боже, хорони мене від того лиха,

Щоб Каїнову кров я мав пролити!»

І, спотикаючись, тремтячи весь,

Дід Лемех рушив, а за ним юрбою

Ішли хлоп’ята. Хоч сліпий, він прямо

Ішов туди, куди пустив стрілу,

Аж поки не спіткнувся і не впав

На трупа Каїна.

«Се він! Се він! –

Мов божевільний, скрикнув Лемех. – Діти,

Пропали ми, пропав увесь наш рід

На віки вічні! Каїн смерть приняв

Із моїх рук! Біжіть, зовіть батьків,

Зовіть усіх сюди!»

І поки діти

Побігли по батьків, дід Лемех сів

При трупі й, доторкаючись рукою

Лиця його й прострілених грудей,

Завів, мов над колискою дитини,

Тремтячим голосом старезну пісню:

«Слухай, Цілля, слухай, Ада,

Дому мойого відрада,

Каже божий глас:

Хто над Лемехом глумиться,

На нім Лемех буде мститься

За раз – сім раз.

А хто Каїнів убійця,

То на тім сам бог помститься

Сімдесят сім раз».

Раз по раз, мов безумний, він співав

Сю пісню. Вже зійшлось усе село

На вість тривожну. Всі широким кругом

І трупа, і убійцю обступили.

Вкінці немов прокинувся дід Лемех

І, голову підвівши, наче сонний,

Промовив: «Що, чи є тут хто при мні?»

«Ми всі тут, діду!» – загула громада.

«Так плачте, діти! Се наш предок Каїн,

Проклятий богом за убійство брата

І семикрат проклятий ще за те,

Що наблизивсь до нашої оселі

І смерть приняв із моїх рук! Та смерть

На нас прокляття боже навела

І пімсту на дітей і внуків ваших!

Тож плачте, діти! Плачте над собою!

А сього трупа, се прокляте тіло,

Не доторкаючись, похороніть,

Щоб світу божого він не поганив,

Щоби на нього сонце не гляділо,

Щоб звір, його наївшись, не сказився

І птиця, наклювавшись, не здихала!

Зносіть каміння і, немов собаку,

Прикиньте ним його, піском засипте

І обсадіть тернами! Най повік

Прокляте буде місце, де поліг він!»

І кинулась громада з диким криком

І стогоном прикидувать камінням

Мерця. А він лежав, немов дитя,

Вколисане до сну, простягши руки,

З лицем спокійним, ясним, на котрому,

Здавалось, і по смерті тліла ще

Несказана утіха і любов.

Та швидко купою каміння труп

Покрився; кинений ізблизька камінь

Розбив всю чашку, сплющив до землі,

Похоронив навіки під собою.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 289 – 294.