1. Перший самостійний крок

Іван Франко

Батько хотів йому лишити село і при своїх спосібностях, певно, був би сього добився, коли б був не так дуже любив своє потомство. Але що любив Гаву без пам’яті, то й не зумів удержати належної міри в своїй захланності. Кусав, як то кажуть, більше, ніж міг проковтнути. Ну, і подавився, і лишив Гаву без крейцара.

Вмираючи, сю одну тільки дав йому науку:

– Гаво, коли тобі в житті трафиться дещо доброго, хоч би й що найменше, все кажи: хвала богу, на початок і се добре!

Гаві було дванадцять літ, коли батько його відумер. Виростав він у селі, по цілих днях гуляючи з своїми ровесниками – сільськими хлоп’ятами, волочився по хатах або для іграшки руками ловив раки в потоці. Ще дитиною проявляв він надзвичайну цікавість, проворність і хитрість і знав про хлопське життя-буття далеко більше і докладніше, ніж десятеро хлопських дітей в його віці.

По смерті батька взяла Гаву під свою опіку якась далека своячка, тітка чи стрийна, що жила в Дрогобичі. Була то стара жидівка, проста перекупка, що з свого нужденного зарібку удержувала п’ятеро власних дрібних дітей. Крім них були вже у неї три дорослі сини, що жили на своїм хлібі, робили самі на себе і не думали навіть допомагати матері.

Опікунка віддала Гаву «до терміну» до шевця, але Гаві не сподобалося те ремесло. Бо коли зараз на другий день по його вступленні один челядник, посилаючи його до шинку по горілку, замість грошей на «кватирку» дав йому в потилицю, то Гава, оголомшений таким дивоглядним завдатком, нагадав собі мимоволі послідній заповіт свого батька і голосно крикнув: «Хвала богу, на початок і се добре!» Той «дотеп» так подобався всім челядникам, працюючим у варстаті, що від того дня щохвиля то один, то другий робив Гаві «добрий початок» то п’ястуком, то потягачем, то шилом, то копитом. Тиждень прожив Гава серед такої муки, але довше бідний хлопчина не видержав: утік від майстра і з слізьми просив свою опікунку, щоб не давала його більше до ремесла.

– Я і без того зароблю собі на хліб! – гордо запевнював він.

– Як же ти, дурнику, заробиш, не вміючи ніякого ремесла? – питала тітка.

– А що ж то я гой, чи що, – скрикнув Гава, – щоб я й без ремесла не зумів жити?

Сей заміт був міткий і переконав Гавину опікунку. Вона дала Гаві повну волю робити, що хоче, а тільки згори заявила йому, що довше як тиждень задармо не може його годувати. Досить, що дасть йому задармо спати в своїй хаті.

– Тиждень задармо! – радісно скрикнув Гава. – Значить, те, що я за сей тиждень зароблю, буде моє! Хвала богу, на початок і се добре!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 7 – 8.