3. Спілка з Фавелем

Іван Франко

У великій пригоді стали Гаві ті раки, та не надовго. Селяни, котрих сіножаті прилягали до того потоку, стрічаючи його мало не щодня в воді, зразу не звертали на нього ніякої уваги, але, додивившися, що се жидок і що ловить раки, і знаючи, що жиди раків не їдять, доміркувалися, що, певне, він ловить їх на продаж, і заказали йому ловити в їх потоці. Гава зразу думав, що се жарт, – та-бо люди почали сварити. Він ще попробував кілька разів ходити крадькома, але коли раз селяни спіймали його, набили, раки відібрали, ще й з одежі хотіли обдерти, то Гава переконався, що заробіткові його прийшов кінець.

Та не досить того, – на ринку появилися тепер небезпечні супірці, що швидко попсували увесь торг. Селяни, бачачи, що за тих бридких і погорджуваних раків можуть бути некепські гроші, кинулись самі ловити їх і посилали день-денно цілі орави своїх дітей на потік. Щодень вивозили на торг цілі мішки раків, так що швидко раки стали зовсім ніпочому. Але так само швидко і потік зовсім опустів, і в ньому лишився тільки дріб’язок, зовсім для торгу не придалий.

Гірко плакав Гава, не так від побоїв, як задля того першого в своїм житті розчарування. Проклинав селян, проймався ненавистю до них, але заразом почував, що против сили нічого не порадить. Другого такого потоку близько не було, та й до чого б він йому придався? Оставалось тільки одно – шукати якого-небудь другого зарібку.

– Чого се ти так волочишся без усякого діла, Гаво? – запитав його раз старий Фавель.

– А що ж маю робити? – відказав Гава.

– Не маєш що робити? – здивувався Фавель. – То зле, коли не маєш що робити. Жид усе повинен мати що робити.

Гава розповів йому про своє горе з раками.

– Дурень ти, Гаво, – сказав на те Фавель. – Не жидівська то річ, трефні раки ловити.

– Але гроші за них не трефні, – відповів Гава. – Я прожив за них більше як два місяці і ще встиг наскладати цілі два ринські!

– Цілі два ринські! – скрикнув Фавель. – Е, то ти богач! Слухай, Гаво, – сказав він, помовчавши хвилю, – ходи зі мною по селах на заробітки!

– Які ж у вас заробітки?

– Не знаєш, які у мене заробітки? «Щетини, кожушини, волосини» – от що я купую. І ти будеш зі мною до спілки. Прийдемо в село, ти візьмеш одну половину, я другу; ти будеш купувати для себе, я для себе.

– Ни, а як накупимо, що тоді?

– Я тебе навчу, що тоді робити, кому і як продавати.

– Е, а може, се кепський гешефт?

– Не бійся, дурню! Старий Фавель на зле тобі не нарадить і обдурювати тебе не буде. Виджу, що ти хоч малий, але хлопак справний, то й гадаю собі, що ліпше ж тобі заробити що-небудь, ніж ту по місті без діла шлятися. Ходи!

– А скажіть наперед, кілько ви можете отак на тиждень заробити?

– Як часом, Гаво. Можна заробити ринського, а можна й десять, не рахуючи страви.

Гавині очі заблищали диким огнем, коли почув, що можна за тиждень заробити й десять ринських. Таж то страшенні гроші! Нерішучість його відразу пропала.

– Добре, – сказав, – піду з вами. Коли вирушимо?

– Завтра.

– Добре, піду завтра. Тільки знаєте що, реб Фавель? В неділю ми мусимо бути знов ту.

– Я звичайно вертаю в п’ятницю, а іноді буваю в місті й по два рази до тижня.

– І через понеділок ми мусимо оставатися в місті.

– А то чому?

– Тому, що я придумав ту ще один гешефт.

– Он я-а-а-к! – протяжно сказав Фавель й обкинув Гаву пильним поглядом, чудуючись його непосидючій запопадливості.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 10 – 12.