2. Ловля раків
Іван Франко
Гава нагадав собі своє сільське життя на улиці, в потоці, серед піль, в лісі з сільськими хлоп’ятами, те життя свобідне, повне забав, свіжого повітря і руху. Але тепер йому було не до забав. В тих споминах хотів він найти щось таке, що би тепер можна було визискати. І найшов.
Проходячи щорана по ринку, завсігди видав бабу, що сиділа коло великого коша, повного живих раків, і продавала їх на копи або й на штуки. Нагадав собі, як то справно він колись умів ловити оті самі водяні сотворіння, і зараз метнувся розпитувати жидів, де і почому можна би продавати раки. Але що питав про таку «трефну» річ, то жиди не то що нічого йому не сказали, а ще й закричали його.
Та Гава тим не знеохотився. Пішов просто до тої жінки, що продавала раки. То була жінка мельника з Вороблевич; її чоловік ловив ті раки в тамошнім великім ставі, але в Дрогобичі продаж ішла так добре, що звичайно годі було настарчити на всіх покупців. Стара дуже радо пристала на те, щоб купувати раки від Гави, кілько їх буде мати, і обіцяла йому платити по 10 крейцарів за копу, хоч сама за ту саму копу брала по 15, а часом і по 20 крейцарів. Та Гава рад був і тому. Не гаючи часу, він ушив собі довгий і вузький мішок з мотузком через плечі і на другий день рано, захопивши за пазуху добру байдицю хліба, поплентався за місто шукати місця, де водились раки. Але в ріці, що тече коло Дрогобича, було їх мало – гибли від нафтового фузлю, що стікав з фабрик у ріку і затруював її воду.
От і пішов він горі водою, поки не наскочив на потічок, що плив від села посеред сіножатей, попри дубовий ліс Тептюж. Потічок був невеличкий, але що плив звільна, то й багато в нім було крутих закотелевин, глибоких і тихих вирків. Береги його майже без перерви оброслі були лозиною та вільшиною, що понадвисала над саму воду і полоскала в ній своє коріння. Гава аж у долоні сплеснув з радості.
– От місце, раз місце! Як навмисне для раків сотворене! – скрикнув.
І справді, досить було раз уважно глянути на дно потоку, щоб переконатися, що раків у нім тьма-тьменна. Сусідні селяни раків не їли, то й плодились вони собі супокійно. Гава мало що на землю не кинувся та не цілував тих благословенних берегів, котрі вважав уже як свою власність.
Зараз поскидав з себе все шмаття і навіть сорочку, зв’язав усе вкупу і сховав за корчик, перевісив мішок через плечі і поліз у воду. Помаленьку, за порядком, лиш злегка постогнуючи, почав встромлювати руку в рачачі печери і мало що не з кождої витягав величезного рака, що надармо рознімав щипці, кивав довгими вусами і витріщував свої глупі очі, немов дивуючись, що се за новий порядок настав у потоці, де від віку-правіку ніхто не робив ніякої кривди рачачій породі.
Не минуло й години, а Гава мав уже цілу копу здоровенних раків в торбі. Ще година, і мішок був уже такий повний і тяжкий, що мотузок почав в’їдатися йому в тіло. Гава почув голод і втому. Вода зіссала його, продрог, а ще й трава «різючка», що росла здовж берегів, не в одному місці порізала йому до крові голе тіло.
– Е, досить на нині! – сказав сам до себе і вернувся до своєї одежі, тягнучи за собою по воді мішок з раками.
– Богу дякувати, – гуторив далі, одягаючися і цокочучи зубами, – на початок се зовсім не зле. Рахуючи копу лиш по 10 крейцарів, то я за нинішню здобич дістану більше як 20 крейцарів, а се може мені вистарчити на прожиток на цілий тиждень! Е, добре йде! – крикнув Гава і почав підскакувати на одній нозі над потоком, не знати, чи з радості, чи щоби огрітися по довгій купелі. А відтак виломав суковату палицю, почепив на її кінці мішок з раками і, взявши палицю на плечі, пішов до Дрогобича, доїдаючи дорогою той кусник сухого хліба, що дала йому тітка на весь нинішній день.
До міста було зовсім не близько, щонайменше півмилі, а для Гави, що намерзся в воді, примлів трохи з голоду і ще й двигав мішок на плечах, була се таки дуже далека дорога. Ледве пізнім вечором доплівся до нужденної хатини своєї опікунки. Зразу він боявся, щоб його раки в мішку без води не поздихали, і через усю дорогу прислухувався до їх тихого шелепотання в мішку. Але, переконавшися, що шелепотання те не втихає, набрав надії. А все-таки, коли прийшов додому і висипав свою добич в цебрик з свіжою водою, переконався на свою велику гризоту, що майже півкопи було неживих. Мало хибло, щоб Гава не розплакався по такій страті.
Перевертаючися з боку на бік на своїй твердій постелі, він помимо тяжкої втоми довго сеї ночі не міг заснути, а все думав, як би то йому на буду ще так зробити, щоб ані один рак у нього не здох по дорозі. Але самому годі було що путнє придумати, то й заснув Гава з тою постановою, щоб таки завтра розпитати про сю справу в тої старої мельнички, котрій він мав достарчувати раків.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 8 – 10.