9. Гава ошукує майстра

Іван Франко

Пройшло два місяці. Здавалось, що Гава зовсім забув о своїх давніх знайомих, не навідувався, ані одним словом не давав їм о собі знати.

Аж ось раз у понеділок, у препогану сльоту і студінь, спіткав він Староміського на дрогобицькім ринку. Старий, увесь оббризканий болотом, обшарпаний і піднепалий, згорбився і постарівся о яких десять літ. В закоценілій від студені руці держав він свою палицю з дзвінком, а на ній зв’язку чіпців. Ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не підходив і не питав навіть, яка ціна його товару.

– Як ся маєте, пане Староміський? – обізвався Гава, наближаючись до старого.

– А, як ся маєш, Гаво! – проговорив Староміський якимось надламаним голосом.

– Ни, що там у вас чувати?

– Біда, Гаво! Доведеться нам усім на пні вмирати.

– Як то вмирати! Защо вмирати? Пощо на пні вмирати?

– З нужди, з голоду! Зима йде, а в нас заробітку нема, хоч забийся!

– А то чому? Адже при колії тепер заробітки найліпші, платять добре.

– Що з того, коли зятеві один кінь відійшов! А одним конем із дому вибиратися ніщо.

– Один кінь відійшов! О, то зле! Треба купити другого.

– Ба, купити, але за що купити? Що було грошей, то ми видали на нитки, наплели тих проклятих чіпців, лежать того цілі купи, а ніхто купувати не хоче.

– А ви трібували самі продавати? – спитав Гава, ледве скриваючи своє злорадство.

– Що ж мав чоловік робити? – відповів Староміський, немовби звиняючись. – Носив я їх і до Самбора, і до Перемишля, і до Дрогобича, ніде ніхто і не дивиться. І що тепер робитоньки, що початоньки, вже й сам не знаю.

– І я не знаю, – відповів Гава, – і мої чіпці лежать.

– Видно, що нас бог зовсім опустив! – простогнав Староміський, ударившись об поли рукою.

– Ни, не кажіть так, пане Староміський, – навчаючим голосом сказав Гава, – не годиться таке говорити. Знаєте що, ходімо разом до шинку, вип’ємо по скляночці пива; огріємося троха, бо ту холодно з біса, і поговоримо, може, найдеться для вас яка рада.

Староміський радо пішов слідом за Гавою.

Перед ним замиготів промінь надії.

– Знаєте що, пане Староміський, – промовив Гава, коли вони трохи обігрілися і випили по склянці пива – а багато ви маєте тих чіпців готових?

– Цілих п’ять кіп. Чіпці як золото, а що мені з них?

– Ніхто не купує?

– Сам бачиш, що ніхто.

– Я вам се давно казав. Ни, але що то тепер говорити, тепер треба яку пораду давати. А багато вам треба на коня?

– Та коби хоч якого харлака. Тепер на пашу тісно в наших сторонах, за тридцять ринських можна коня купити.

– Тридцять ринських – то сума, пане Староміський. Ни, але знаєте що, я вам дам тридцять ринських – за ваші чіпці.

– Як то за мої чіпці?

– Ни, так за всі п’ять кіп.

– Бійся бога, Гаво! – скрикнув Староміський. – Адже я за самий матеріал двадцять п’ять срібла з докладом заплатив, а наша робота…

– Знаю се, знаю, але що ж я вам пораджу? Я і так тілько з доброго серця хочу вам помогти. У мене ще тамті чіпці лежать, а сі я купую так, на видиму страту. П’ять кіп. Що я з такою купою пічну? А не хочете моєї помочі, то я вам з нею не набиваюся.

Староміський аж затремтів. Промінь надії, що блиснув було йому перед хвилею, почав гаснути і тонути в памороці.

– Ні, Гаво! – лебедів він, обнімаючи своєю старечою рукою худий і жилавий лікоть Гави. – Я знаю, ти добрий хлопець, але бій же ся господа бога! Тридцять ринських за п’ять кіп чіпців, адже ж се виходить по десять крейцарів за чепець, якраз половина того, що варта товар.

– Знаю се, знаю, – уперто відповів Гава, – та що ж я можу на се порадити, коли того товару тепер навіть за півціни не продам.

– Ну, але перечекаєш троха, то ще й з зиском продаси.

– Перечекаєш! – скрикнув Гава мов ужалений. – Що то значить: перечекаєш? А пощо мені чекати? Чекайте ви, коли вам так добре! Ви гадаєте, що я гроші роблю, що я господар на грунті, що я багач, то й можу чекати? Як нині не маю грошей, то мушу здихати з голоду, і ніхто мені не поможе. Для мене чекати – смерть, ще гірше, ніж для вас.

– Ну, ну, Гаво, не гнівайся, – вспокоював його Староміський, – я се так тілько сказав, не з злого серця. Ну, нехай уже буде по-твоєму, що маю робити! Адже ж не можу власними очима глядіти на гризоту дітей. Ох, Гаво, якби ти знав, яке там у нас пекло від того часу, як кінь відійшов!.. Серце крається. Діти плачуть, а зять ходить як одурілий, мало що головою о стіну не б’ється, ні розмови, ні роботи ніякої в хаті. Ще якби ми кого поховали з-поміж себе, то би так тяжко не було.

І дві грубі сльози повисли на сивих рісницях Староміського. Гава відвернувся, щоб не бачити тих сліз.

– Ни, – сказав він, перемовчавши пару хвиль, поки старий трохи вспокоївся, – то як же буде з чіпцями? Пристаєте на мою ціну?

– Що вже маю робити, – зойкнув старий, – нехай і так буде. Тілько знаєш, Гаво, не забувай за нас надалі! Дай нам заробіток, щоб ми не сиділи дармо, бо боюся, що при гризоті всі подуріємо.

– Е, бог з вами, пане Староміський, що вам там до голови приходить! Най нас усіх пан-біг боронить від того! А тепер слухайте, що я вам скажу. Я ту покличу писаря, зробимо контракт при свідках у нотарія, і я вам зараз дам гроші.

– А то пощо ще писати і нотареві платити? Хіба на слово мені не віриш?

– Ни, що там, віриш не віриш, усе то ліпше бути певним свого. А кошт увесь я сам понесу, то моя річ.

– Га, коли вже так хочеш, то нехай і так буде. Гава живо найшов «покутного писаря», що сидів тут-таки в шинку і тут-таки за склянкою пива написав їм жаданий контракт. Гава казав дати ще дві склянки пива для себе і для Староміського і, поки писар шкрябав по папері, він завів з ним розмову ще про одне «дільце».

– А щодо дальшого заробітку, то справді не знаю вже, як маю братися до тої річі, – говорив Гава. – Хіба знаєте, що зробимо? Плетіть ви з мого матеріалу.

– Що ж, для нас то все одно.

– Я вам за роботу дам від штуки по вісім крейцарів.

– Вісім крейцарів, Гаво? То замало.

– А мені бачиться, що не замало. Слухайте дальше: щотижня зробите мені тридцять штук, – се вже мусить бути, чи буде торг на чіпці, чи ні. В такому разі заробите щотижня чисті два ринські, ще й 40 крейцарів. Мало – то мало, але самі признайте, що все-таки ліпше, ніж нічого. І не потребуєте всі робити. Одна дочка може дещо шити, друга прясти, чи як там. А скоро тілько покуп ліпший буде, ни, то вже, розуміється, і роботи буде більше, і зарібку більше. Ни, що ж, пристаєте?

Староміський повісив свою сиву голову. Чув він, яке ярмо накладує йому Гава на шию, але не бачив змоги обминути його і, недовго думавши, згодився на те, що виложив йому Гава.

– Ни, то й на те зробимо нотаріальний контракт.

– Контракт? А то яким способом?

– Ни, так попросту, напишемо, що тепер весь рік від нинішнього дня я маю вам щотижня давати матеріал щонайменше на тридцять чіпців, а як треба буде, то й більше, і за кождий готовий чепець маю вам платити по вісім крейцарів. А по році схочете мати далі зо мною діло, то добре, а ні, то ні. Думаю, що на те можете спокійно підписатися.

І Староміський справді підписався. Гава лиш стиха усміхнувся, радуючись з такого мудрого гешефту. Він же ж брехав перед старим; чіпці його йшли тепер ліпше, ніж коли-небудь уперед, особливо в гірських округах, і плата, яку йому удалось накинути на Староміського, забезпечувала йому два рази більший зиск, ніж досі. Живо збігав він за старим Фавлем і попросив його, щоб, яко опікун, за нього, малолітнього, підписав у нотаря контракт з Староміський.

Старий Фавель аж по колінах себе ляснув і зацмокав, коли Гава розповів йому про свій гешефт з чіпцями, про котрий він досі і нічогісінько не чував від свого ученика, – так осторожно і крадькома вів своє діло Гава. Коли оба контракти були підписані і засвідчені нотарем, то Фавель, виходячи з канцелярії, з якимось подивом і з пошаною позирав на довгобразу, сухорляву і вертку постать свого вихованця.

– Ни, нівроку йому! – воркотів він. – Із нього, певне, щось велике буде. За моїх часів таких хлопців не бувало. І подумаєш, що йому ще вісімнадцять літ не минуло! Що то він покаже, як йому двадцять мине!

А Гава, сховавши за пазуху свого халата дорогоцінні документи, що віддавали в його руки на весь рік цілу міщанську родину, згадав заповіт свого батька і набожно прошептав:

– Хвала богу, і се добре на початок!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 28 – 32.