7. Мрії про нові гешефти

Іван Франко

Минув тиждень, – усе йшло якнайліпше. Чіпці були готові. Староміський доручив їх Гаві, дістав гроші, дістав замовлення на нових п’ятдесят чіпців і завдаток на матеріал і в дуже радіснім настрої вернувся назад додому. Робота закипіла наново.

На слідуючу неділю до нього навідались несподівані гості. Сам їх добродій Гава загостив до їх хати. Побачивши нужденного, обдертого і запорошеного жидка, Староміська хотіла дати йому кусень хліба, думаючи, що се жебрак, але в тій самій хвилі чоловік її пізнав Гаву, скочив з постелі, на котрій спочивав трохи по обіді, і обняв Гаву, як сина.

– То ти, Гаво? А ти що ту робиш?

– А що маю робити? Приходжу вас навідати. Маю ту гешефти, то й думаю собі: давай зайду за одним заходом до Староміського.

– Маєш ту гешефти? Ту, в Старім Місті? А які ж ти ту з Дрогобича можеш мати гешефти?

Гава усміхнувся.

– От так собі! – відповів, схиливши голову. – Наші жидівські гешефти. Ни, а чіпці готові?

– Аякже! Готові й спаковані. Власне мав я пополудні з ними до Дрогобича рушати.

– Ни, то не потребуєте рушати, я собі сам заберу.

– А як же йде розпродаж?

– От яко-тако, – недбало відповів Гава. – Клопоту багато, а пожитку мало.

– Хто би там тобі вірив? А втім, що ж, ти молодий, то й поклопотатися тобі не завадить.

Гава недовго розмовляв з Староміським, але весь час уважно придивлявся його хаті і всій домашній та родинній обстанові, взяв чіпці, заплатив гроші, замовив нових п’ятдесят на слідуючий понеділок і просив Староміського, щоби заніс йому їх до Самбора, де він буде на них чекати. Староміська дивилася на се все і з дива не могла отямитися. А коли Гава сказав, що мусить іти, то вона заявила йому вдячність цілої родини тим способом, що дала йому на дорогу шість варених яєць, котрі Гава приняв з нетайною радістю.

Не от так собі ходив Гава в неблизьку дорогу з Дрогобича до Старого Міста. Проходячи з села до села, він торгував чіпцями, скиндячками, коралями, купував шерсть, шкірки з куниць, зайців і видр, придивлявся і розпитував, де й якими промислами селяни занімаються, і все те укладав в своїй пам’яті, мов у скрині, з котрої в разі потреби можна й треба буде видобувати добрі гроші.

Особливо сим разом хотів він придивитися до домашнього життя Староміського, розвідати про його обставини родинні і маєткові і відповідно до них уладитися так, щоб ніяким світом не випустити з рук сеї золотої нитки. Старий Фавель під час довгих вандрівок по селах при кождій нагоді давав йому мудрі ради, як поступати з «гоями». Та й сам Гава – не взяв його кат – догадливий удався. Вже тепер, хоч який молодий, він чув у собі доволі сили, щоб заткнути за пояс свого наставника, і не раз із жалем дивився на старого Фавля, що хоч який розумний та бувалий, а все-таки в шістдесятім році життя був так само бідний, як Гава в шістнадцятім.

Від староміських жидів Гава без труду розвідав усю історію і всю обстанову старого «чіпчаря». Дізнався, що він гадає віддавати заміж доньку, розпитав усе, що йому було треба, і про того будущого зятя і, вертаючи пішки до Дрогобича, старався всі ті відомості переробити в своїй голові і виробити собі ясний план для дальшого поступування. Поперед усього важне було те, що чіпці йшли в продажі дуже добре.

Гава вже не продавав їх поблизько Дрогобича; він познакомився з крамарями в Стрию, Сколім, Борині, Турці, Рудках, Комарні і продавав їх за готові гроші цілі партії по п’ять та по десять штук, беручи не по 20, а по 40 крейцарів за штуку, котру крамарі продавали по 50 і по більше. Про «старі», дешеві чіпці Староміського лишилася лиш споминка, а проте «нові», жидівські чіпці йшли, як у воду, так що Гава деколи не міг настарчити на замовлення. Весь гешефт з чіпцями давав йому щотижня 10 з[олотих] р[инських] чистого зиску при дуже малих клопотах і видатках. Очевидна річ, що діло се було таке, що за ніщо в світі не слід було випускати його з рук.

З другого боку Гава міркував, що коли допустити родину Староміських, щоб стала на своїх ногах, то дуже легко може вийти таке, що родина та висковзнеться з його рук, або який-небудь другий жид переб’є йому заробіток. Особливо лякався він будущого зятя, про котрого чув, що є хлопець тямущий, трудящий і запопадливий.

«Добре би було, якби він пропав собі куди-небудь до чорта в зуби, – міркував Гава, – або ось якби його взяли до війська!» Але в тій хвилі він згадав, що той будущий зять перейшов уже всі три класи асентерункові, і пропадати йому більше нікуди й ні за чим. Треба було перепроситися з тим, що було, і Гава доконав сього в своїй голові дуже швиденько.

– І чим же властиво він може стати мені на перешкоді? – скрикнув він майже весело. – Бідолах, жебрак, і до таких самих жебраків пристане, то й що з того вийде? Буде заробляти фірманкою, – знаємо ми, кілько він там заробить! І що то за заробок: нині є, а завтра поминай як звали! А коли зарібку не стане, то можна буде й його вкупі з другими в свої руки взяти. А се, значить, ще й ліпше для мене. Роботу і для него яку-небудь винайдемо. Добре, нехай і так буде! Нехай жениться, нехай іде на пристайство до тої каліки! Всі вони будуть робити на мене! – І при тім похилив він голову, немов затягав чимраз нові вузлики тої сіті, котрою хотів обмотати всю тоту нещасливу родину.

– Тілько поперед усього, Гаво, – говорив він сам до себе жартовливо-навчаючим тоном, – не дуже квапся! Маєш час. Тілько не раптом! Не думай усе разом загарбати, а помаленьку! Тепер заробок добрий і для мене, і для них, нехай заробляють, нехай тішаться, се нічого не завадить. Хто знає, чи довго се потриває. А втім, чи потриває, чи не потриває, скоро побачиш, що їм гребінь починає відростати, зараз треба так зробити, щоби троха похуділи. То їм дасть пізнати, що на світі раз ведеться, другий раз ні. Потому знов їх троха підіймемо, вдячні будуть. А потому знов до землі. А там побачимо, що дасться дальше зробити. Ни, ни, якось-то буде. Хіба би не цвіла, щоби не родила, он як!

– А поки що, – міркував далі Гава, – треба мати бачне око, вишукувати нові гешефти! А що ту гешефтів, і яких мудрих гешефтів! Бігме, боже, не розумію, як се так таки ніхто й не думає позабирати все те в свої руки! Наш брат жид позасідав по коршмах та по шинках, хлопів розпоює та в бабів яйця й масло за дурничку купує і гадає, що вже бог зна яку штуку вдіяв. А що ж се за гешефт – яйця й масло! Тьфу! Ту гешефти зовсім не такі, самі напрошуються, треба тілько вміти до них узятися. От на горах бойки волів випасають, та й яких волів! Ай-ай-ай! Жиди купують ті воли на ярмарках і гонять до Відня! От дурні! Що з того за зиск можна мати? Зиск не бог зна який, бо бойка на ярмарку не ошукаєш, ціну він цабанить, як за рідного батька, і торгується, як оглашенний. А нехай так по дорозі пара волів здохне, – яка величезна страта! Ні, гешефт є на волах, але не з того кінця. От якби того самого бойка так підійти, щоб йому здавалося, що воли його, а вони на ділі були б мої. Він би їх годував, пантрував і на ярмарок приводив, а я би їх продавав бойкові на горівку, а решту грошей собі в кишеню – фу! А там пара волів по чотириста, по п’ятсот ринських! От гешефт, не жаль сказати, що гешефт!

Гава аж очі прижмурив і губи зложив, немов ложку від меду облизував, – таким принадним і блискучим видався йому той новий гешефт, що виринав в його уяві поки що ще в неозначених обрисах, але, проте, в рожевому світлі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 22 – 26.