1. Приїзд панів

Іван Франко

Було се одної прекрасної весняної неділі. Празнично та велично сходило сонце над великим подільським селом Сухобабами. Празнично зеленіли верби понад невеличкою болотяною річкою здовж села, в котрій уже плюскоталися стада панських качок. Празнично шумів ліс на невеликім горбику оддалік села, і празнично загули необавці опісля церковні дзвони. Все в селі, від чисто вибілених хат аж до дітей, прибраних в білі сорочечки, так і промовляло, що нині якесь свято, – не проста неділя, а якийсь особливий празник.

От посипались із хат люди до церкви, всі повдягані в що хто найліпшого мав; от потяглась і дітвора довгим шнурком із школи під проводом нестарого ще, але, очевидно, недужого на груди учителя. Панотець не виходять ще на службу божу, то й народ стоїть попід церкву, гуторить, деякі регочуться, жартують, – а всі хвиля від хвилі звертають очі то на дорогу, то на панський двір на кінці села, на видному горбі, в вінку старосвітського густого та величезного саду.

– Го, го, вже Каролько браму відчиняє! Їдуть, їдуть! – роздався нараз гомін, заметушились люди, а котрі були менші ростом, почали спинатися на пальці, немов надіялись побачити бог зна яке диво.

– Три! п’ять! вісім! аж десять повозів! Десять повозів! А панства, панства! І пан маршалок, і нашого пана брат! І стрий! І панство з Бурчалова, і з Паляничина, і з Грабників! А дивіть, дивіть, на місток повернули! Н-на, от тобі раз! В переднім повозі коні стали! Гу, як дуба стають, не хочуть іти! Ха, ха, ха! Місток діравий, – видно, дуже панськоваті луп’ярі, не привикли до нашого сухобабського містка! Нічого, нічого, нехай привикають! Але-бо завзявся пан дідич: «Не буду направляти ані допомагати до направи, то до мене не належить!» Ну, добре, – ми направили так, як нам треба, наші коні не бояться ходити і діри вміють обминати, – а як собі там його панські коні підуть, то нас нічого не обходить.

Отакі голоси і виклики роздавалися з-посеред зібраної коло церкви товпи народу сухобабського, а послідня замітка була привітана загальним вибухом сміху. Церков стояла на високім горбі понад селом, так що з-перед неї видно було мов на долоні все, що діялося на селі, а особливо на дорозі.

– Ха, ха, ха! Дивіть, дивіть, фірмани позлазили, позатулювали коням очі і так ведуть їх через міст! І другий повіз так само! І третій!.. Ну, попереїздили. Але то пан лютий буде! Війте, гей, війте, – та ви не маєте ту чого й стояти, на очі йому показуватися! Наганьбить вас перед усім панством і перед маршалком повітовим!

Але слова ті були на вітер сказані. Війт і сам знав, що його чекає; він надіявся, що панство підуть до церкви піхотою, і тим потішався, але скоро побачив, що їдуть, то зараз же, не дожидаючи служби божої, дав тягу в поле, та так, щоб ніхто й не бачив, куди він подівся.

Але от вийшов панотець, молодий ще, низенький і худенький панотчик, обіч нього висока, товста і повновида паніматка, а позад них здоровенна і товста, як прикадок, мати паніматки, або, як її жартом в селі називали, сухобаба. Вони всі троє йшли спішно; панотець почув уже, що панство їде, і квапився стати на службу божу, заким вони прибудуть. Наново заревли дзвони на дзвіниці, заметушились люди, і старші, хрестячись, поперли до дверей церковних, котрі відмикав паламар. Але, хоч двері були відчинені, ніхто не входив перший; всі розступилися широко в дві лави, щоб пропустити панотця і його дам. Мужики цілували панотця і паніматку в руки і низько кланялись сухобабі, а за її плечима покивували головами, сміялись та перешіптувались деякими не зовсім делікатними жартами.

Звільна наповнювалась церква народом; велика ще купа, особливо молодшого покоління, стояла під церквою і слідила за довгим рядом пишних карет та повозів, що, поблискуючи лакированими пудлами та срібною упряжжю коней, побризкуючи дзвіночками, та дзоркальцями, та ланцюжками, звільна котили по селу, викликаючи своєю появою з усіх хат купки цікавих, а притім боязливо якось поглядаючих дітей та жінок.

– А що, чи я не казав, – заговорив з усміхом один парубок. – Глядіть, насамперед завертають до коршми! Насамперед коршму навідати, а потім церкву!

– Ну, се так і годиться, – підхопив другий. – Не знаєш, як то кажуть: Kiep świat, propinacja grunt.

– Вже то нема що казати, наш пан тою своєю коршмою так хвалиться, як жид пархами. То у него не коршма, а «касино», – і таблицю таку казав прибити, – і жида нема, тілько свій двірський посіпака, – а сивушище таку, пек їй, продає, що вип’єш чарку, то хоч по стінах дерись, така недобра! І ще й жалуєсь, що люди волять з Бурчалова від жидів брати, ніж у него!

– А я думаю, – сказав один старий чоловік, – що коли наш пан такий дуже «постемповець» (він сказав се слово з якимсь особливим притиском, очевидно, передразнював пана, так що всі присутні аж залились сміхом), то нехай би і коршму свою скасував, і горівки зовсім не курив. Однако жалуєся, що за одну гуральню сім раз більше акцизу платить, ніж податку з усіх своїх грунтів. Я би, бувши ним, не платив би і не курив би.

– Е, нанашку, – підхопив один парубок, – та бо ви забуваєте, що то належить до «хавтурної місії», як він каже. Гуральня мусить бути, бо то найкраща галузь домашнього промислу, ну, а коли вже пан дома промишляє над тим, щоб горівку зробити, то мусить же промишляти й над тим, щоб її хлопи випили. От вам і коршма, і касино!

– Та про яку се ти хавтурну місію плетеш, дурний Климе, – крикнув хтось ззаду. – Культурна, дурний, культурна.

– Ні, політурна, – крикнув хтось інший. – Знаєш, політура що?

– Та най там буде, яка хоче, – сказав перший парубок, – але я тілько одно рад би знати: чи до тої місії також належить пси людські по полю стріляти, чи ні? Адже позавчора виходжу в поле, пан іде з стрільбою. Думаю собі, – може, на полювання, вклонився та й кажу: «Боже помагай!» Не відійшов я й на сто кроків, аж чую позад мене: бумс! Озираюся, а то наш Босий, – знаєте, той червоний наш песок, – лиш раз дзявкнув, аж підскочив, та й бац насеред поля. Прибігаю, – ого, лиш кров булькоче. А пан уже дальше пішов, та тілько обернувся та й крикнув до мене: «А нех ми жито не толочить!». А там і жито таке, що й курки не закриє! Став я, аж мене серце заболіло: такий песик добрий був та чуйний, – і позавидів ворог!

– Ба, а моє хіба не таке? – зачав старий чоловік, штуркнувши паличкою о землю, але дальшу його мову перебили оклики:

– Вже їдуть, вже їдуть! Наближаються!

Мов курята, сполохані шулікою, люди подались до церкви. Вони здалека бачили лице «свого пана», котрий, як господар, їхав в самім першім повозі поруч з паном маршалком повітовим, – і лице те, червоне та одуте, не віщувало їм нічого доброго. Перед церквою зробилося зовсім пусто та тихо, тільки з церкви доносився поперемінно то слабий, тремтячий тенор панотця, то верескливий та пискливий хор сільських школярів, котрі під проводом свого учителя співали службу божу.

Карета за каретою під’їздила аж під самі двері церковні, лакеї прискакували і відчиняли дверці, висаджували построєних дам і товстопузих, у фраках або в кунтушах та при карабелях, панів. «Свій пан», яко господар, пішов в церков з своїми двома лакеями, щоб зробити прохід для панства, оглянути місця, приготовані для сидження. Звільна, пестробарвною, пахущою парфумами хвилею влилась в церковцю ціла товпа вельможного панства, брязкаючи карабелями та шумлячи шовковими сукнями. Якраз читалось євангеліє, і панотець мусив перервати читання, поки панство не поуміщується, а опісля сказав коротеньку проповідь на тему: «Блаженнії нищії, яко тії бога узрят».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 119 – 122.