5. Іритація від іригації

Іван Франко

Пані Целіна Андрониковська лежить недужа і до гостей не являлась. І недуга її не проста, – глянеш збоку на її рум’яні повні лиця, розкішну стать, блискучі очі і, певно, подумаєш: «Карай, боже, й довіку такою недугою!» Та ба, не все золото, що блищить. У пані Целіни хоч і все здається здорове, так що ж, нерви, нерви – от де її нещастя. Нічого її не болить, їсть добре, спить добре, травить добре, а все-таки чує в кождій хвилі, що нерви її «страшно напружені», «як струни лютні», – мовляє вона, – що доволі найлегшого дотику, різкого звука, подуву вітерка, щоб їх збудити, зворушити, збентежити, щоб повалити її з ніг, довести до конвульсій, до полусмерті.

Страшна то слабість, тим страшніша, що звичайно її ніжно і сердечно любимий муж, пан Зефірин, має те нещастя – роздражнювати і розворушувати її бідні нерви. Нехай тільки вона крізь стіну вчує, як він іде по коридору і скрипить черевиками, або як ходить по своїм покої і посвистує, або нехай до її носа долетить запах його дорогої сигари або до її уха шелест книжки, котру він читає, – так уже нещастя готове. Де стоїть, там упаде, запищить, завищить, б’є довкола себе руками і ногами, а вже щоб в таку пору любимий муж показавсь їй на очі, так не приведи господи, вмерла б, здається, на місці.

І мусить бідний Зефірин, скоро тільки зачує виск і біготню по коридору, щодуху втікати з покою і з дому, бо буває й так навіть, що сама його присутність через стіну або й через дві якоюсь дивною магнетичною силою кидається на «страшенно напружені» нерви його жінки і погіршує її стан. Але що всього дивніше, так се ось що: запах засмальцьованих жидівських халатів та хлопських кожухів, юхтових і дьогтем мазаних чобіт, заваляних в стайні та в грязюці ніг прислуги, стукіт магля, ступи, ціпів і кузні, свист машини, гавкання собак, калатання ножів в кухні, квакання качок, гомін іншої птиці та худобини, – ніщо се майже ніякого впливу не мало на її нерви.

«Організація моя так ніжна, – говорила вона, – що всі оті грубі товчки проносяться, не доторкаючись мене, і що тільки найтонші найніжніші струни моєї душі спосібні видавати звуки і улягати постороннім впливам». А коли пан Зефірин не раз дивувався, відки се походить, що якраз його особа має на її «струни» такий фатальний вплив, то вона з чаруючим, немов омліваючим усміхом шептала йому:

– Бо я тебе дуже, дуже люблю! Найніжніші струни моєї душі нерозривно зв’язані з тобою, – від кождого твого руху вони вже тремтять. Знаєш, як магнетична ігла тремтить, коли наблизити до неї залізо. Така ігла – то я, а ти – залізо!

Хоч і як лестною для пана Зефірина була така назва, то все-таки вічне тремтіння його улюбленої «ігли» було для нього зразу якесь дивне, далі дуже прикре і неприємне. Він тисячі видав, возячи жінку по всяких купелях та товариствах, але вилічити дивну слабість показалось неможливим. Навіть початку її ніхто не міг знати, а сама пані Целіна найменше. Так якось раптом найшло на неї, та й годі, і то якраз в рік по їх шлюбі. До того часу була здоровісінька, а нараз – нерви! І отсе вже п’ять літ вона, нещасна, хоч тілом цвіте, і, мов рожа, пишається, зате нервами не то жиє, не то помирає.

Вже й лікарі від неї відступили – крім одного, та й то такого, що диво дивне, як він і прийшов їй до вподоби. Простий цирулик з місточка Болотяного, а до того ще жидок. Правда, зове він себе магістром фармації і хірургії, але проте по ярмарках пускає хлопам кров і рве зуби, аж куриться. Правда, являючись у панськім дворі в Сухобабах, він все прибраний по-європейськи, виголений і випарфумований, – одним словом, джентльмен. З себе він невеличкий, з низьким лобом, довгим закривленим носом, тонкими губами і широкими устами, з кістьми, вистаючими на висках, і з довгими, як у малпи, руками а коротенькими ніжками, – та проте звинний, верткий і говіркий, а забавний який! Одним словом, зумів збудити для себе повне довір’я у недужої пані.

– Отсей Фледермаус один ще й держить мене на світі, – говорить часом мов знехотя пані Целіна.

– Ну, не розумію, як такий глупий голиборода може тобі помагати, коли й найславніші лікарі сього не могли? – говорить пан Зефірин.

– Що ж, мій милий, – оживлюється пані, – часом і сліпа курка зерно найде. А Фледермаус хоч лікар і поганий, але діагноз у нього, милий мій, діагноз! Знаєш, се вже такий дар у чоловіка, сказати б, вродженний!

– Ну, і як же він здіагнозував твою слабість? Що се за слабість?

– Не знаю. Се ще, каже він, його секрет. Мусить випробувати, переконатися, а тоді.

Два роки вже перебуває Фледермаус і переконується, чи добрий його діагноз, але ще, мабуть, настоящої правди не дійшов. А пані все нездужає та нездужає: ні смерті, ні попусту. Пана Зефірина се вже й нудити почало, але він не каже нічого, щоб не попсувати жінчиних струн, – віддається більше справам публічним.

Вже по обіді. Пані Целіна з ліжка не вставала, в ліжку таки й пообідала. Пан Зефірин пообідав сам, бо гості з луки прямо роз’їхались, лишаючи там пусте шатро, множество пустих бутилок, попсовану машину і пана Зефірина в великій лютості. «Іригація принесла йому іритацію», – кепкував пан маршалок, похитуючись в своїм повозі. І прочі гості, кождий про себе, не щадили іронічних заміток, але пан Зефірин не чув нічого.

Пані Целіна по обіді в добрім гуморі; Фледермаус був рано і зо дві години продовжав свій діагноз; дивним способом від самого того діагнозу пані якось легше робилось, нерви вспокоювались. Вона дзвонить і велить попросити до себе пана Зефірина. Той немало здивувався, бо таке диво рідко у них лучається; квасний, роздратований, іде він до жінчиного покою, не забуваючи натягти м’які калоші на черевики, щоб таки не роздражнити її нервів.

– Ну, мій милий Фірцю, – весело защебетала пані, – тішся зо мною, – пан Фледермаус обіцяв, що швидко буду здорова!

– Дай боже, дай боже, – пора би вже! – якось холодно процідив пан Зефірин.

– А, так холодно се кажеш? Ти мене вже не любиш! Тобі все одно, чи я живу, чи вмираю. О мій боже!

– Але ж, Ліночко, бійся бога, що ти говориш? Я тебе не любити? Душечко моя! Прости мені! Сей холодний тон зовсім з іншої причини!

– З якої?

– Та так, всякі клопоти, моя мила. А надто ще сьогодні. Ти знаєш, я спровадив з Англії машину для іригації, сьогодні й посвятили. І представ собі, ті болвани як почали помпувати, то й натягли всередину болота та камінців, загатили кляпу, а опісля коні як потягли, та й кляпу зламали. Тепер треба машину назад до Англії посилати до направи.

– Ха, ха, ха! – засміялась пані дзвінким своїм сміхом, котрий у іншої, звичайної людини свідчив би про ідеальне здоров’я. – То забавне! Бідний мій Фірцю! Жаль мені тебе, нещасний господарю! Але що ж твої гості? Я чула, що й той поганий маршалок був між ними.

– Був, – гірко аж скрикнув пан Зефірин. – Представити собі не можеш, що за грубіян. Спершу п’є, не перестаючи, а потому язикові волю дає. І гніватись на нього не смієш, бо опісля всього відопреться. «Е, любий сусідо, се твій славний вишняк з мене говорив, а я, їй-богу, ані на думці не мав тебе ображати!» А як машина зламалася, то трохи не тріс з радості. Представ собі: чиниться зовсім п’яним і, ніби в замішанні, при всіх гостях підходить до мене, стискає за руку і гратулює! Як я здержався, що не наговорив йому сатисфакцій, то й сам уже не знаю.

– І охота тобі возитися та панькатися з тим старим банкротом! Я би на твоїм місці запиталась би його, чи в сутеренах його палацу гарні раки плодяться?

Пан Зефірин засміявся.

– Що ж, душенько, – не можна. Хоч банкрот, але все-таки бувший міліонер і тепер ще на два роки маршалок повітовий. Правда, що міліон свій він утопив, будуючи насеред ставу палац, котрий тепер, ще вверху не скінчений, фундаментами в воду лізе, – ну, але ти знаєш, що палац у нього дуже дражлива річ.

– А тобі гратулювати, як машина попсувалася, то не дражлива?

– Та так-то воно, але що робити. Він, яко маршалок, міг би мені нашкодити, а я йому що зроблю? Краще, думаю собі, не займати біду, нехай щезає.

Розмова перейшла на інші предмети. Пані Целіна оживилася, підперла прекрасну головку на лікоть зграбної ручки, її густі, золото-жовті коси буйними хвилями спадали на її груди і плечі, очі її блищали, уста, червоні, як калина, так і просились до поцілунку, – пану Зефіринові мимоволі нагадались медові місяці їх спільного життя. Він підсівся ближче, взяв її руку і поцілував. Вона нічого, він поцілував удруге. Розмова плила дальше. Пані Целіна говорила, мов і не замічала, як пан Зефірин нахилився і поцілував її біле кругле плече.

Але коли бідний чоловік нахилився ще нижче і діткнувся устами її рум’яного лиця і при тім незручно потрутив крісло, так, що воно стукнуло, нараз пані Целіна скрикнула, верескнула душу проймаючим голосом, кинулась навзнак і почала метатися на ліжку, немов в яких страшенних муках. Переляканий пан Зефірин поблід і не знав, що діяти: чи рятувати недужу, чи втікати, щоб своїм дотиком ще дужчого не додавати їй болю. На щастя, прибігли дві покоївки; на їх руки пан Зефірин здав свою жінку, а сам тихцем щодуху подайся до свого кабінету. З півгодини чути ще було крик і виск нещасної пані, по чім все успокоїлось.

– От нещастя моє, – говорив пан Зефірин до вірного Теофана, – нещастя з такою жінкою. А що їй такого, і сам не знаю! І жий же тут з нею! Теофан!

– Прошу вельможного пана!

– Піди на село і кажи Одарці Ключниковій, нехай прийде до мене.

– Прошу вельможного пана, Одарка хора.

– То Насті Шарварківні.

– Настя пішла до міста, – була тут рано та й пішла.

– Sacrebleu! Була тут, а ти мені не сказав?

– Вельможний пан при гостях були.

– Ну, то йди до кого хочеш, котра-будь нехай прийде. Тільки знаєш, з тих, що мені подобаються.

– Знаю, знаю, – сказав Теофан і вийшов.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 134 – 138.