6. Пан Зефірин членом комісії

Іван Франко

Минуло півроку. Осінь надворі. Направлена машина давно прийшла з Англії, давно залила цілу луку і перемінила її в здоровий ставок. Літом замість трави виріс на ній шувар та ситник, а декуди купками вибуяла хистка тростина. В ту пору, коли у людей була косовиця, на панській луці квакали жаби. Ціле село заходилося від сміху, а пан Зефірин тільки спльовував та мало не до крові тер лисину. А робітники все ще помпували та помпували воду з потоку.

– А покиньте ви до біса помпувати! – скрикнув одного дня пан Зефірин. – Хіба не бачите, що ставок з луки зробився!

– Як вельможний пан казали, так ми й робимо.

– Казали, казали! – передражнював пан Зефірин. – Власного розуму у вас нема настілько, щоб догадатися самим, що і як робити! Все вам кажи та й кажи! Тьфу!

Робітники відп’яли коні і лишили машину на божу волю на луці.

«Нехай просхне вода, – міркував пан Зефірин, – то земля напоєна швидко поросте і ще хоч під осінь косовиця буде».

Але вода не просихала, мабуть, під тоненьким пластом чорнозему була така глина, що не пропускала воду. Лука розкислася і ані думала поростати травою. Тільки шувар та водяне зілля розростались навзаводи.

– Проклята історія! – скрикував пан Зефірин кождого разу, коли тільки поглянув на нещасну луку. – Треба буде назад осушити, та й годі.

Але для осушення треба було робітників, а на робітників прийшлось ждати по осені. Якраз сьогодні й згодив пан Зефірин таки з свого села людей за 200 золотих ринських, щоб висушили його луку. А машину, котра між тим знов поламалась, велів розібрати і привезти додому.

Злий і невдоволений після таких розпорядків ходив пан Зефірин по своїм покої, коли втім увійшов Теофан.

– А що там, Теофане?

– Ясновельможний пан маршалок приїхав.

– Що? А той якого біса в робучий день? Гм. Проси!

То не сонце зійшло, а до покою пана Зефірина скотилося широке, чисто виголене і розрадуване лице пана маршалка.

– А, вітаємо, вітаємо! Коханого пана маршалка! – з неуданою радістю скрикнув пан Зефірин, спішачи назустріч гостеві. – Що ж то за щасливий случай провадить коханого сусіда?

– Гратулюю, гратулюю коханому сусідові! – басом заговорив пан маршалок, обнявши своїми могучими лапами обі пухкі руки пана Зефірина і щосили потрясаючи їх.

– Мені? А то чого?

– А похвали, публічної, всенародної похвали. О, вона вам зовсім справедливо належиться, давно належалась!

– Мені? Публічна похвала? Де? Коли? Від кого? За що?

– Що, хіба ви не знаєте? Не читали газет? Не читали посліднього нумеру «Czas-y»?

– Хоч і встидно мені, а мушу признатися, що не читав.

– Ну, так я й думав! Ха, ха! Добре то кажуть: як бог дасть, то й у вікно на вилах подасть. Але ж то колосальне! Глядіть самі, от я немов знав, таки з собою взяв той нумер. Читайте! Отут, отут, – кореспонденція зо Львова з знаком двох параграфів! Знаєте, наш чоловік пише, добре поінформований. А що, га?

Пан Зефірин тремтячими з зворушення руками взяв широкий, як плахта, а зм’ятий, як стирка, лист краківської газети і прочитав з нього ось що:

«Вчора відбулося засідання утвореної при виділі краєвім комісії для піднесення краєвого рільництва, на которім між іншими відчитано справоздання, ласкаво уділене одною секцією товариства господарського о поступах рільного господарства в подільських сторонах. З особливою похвалою піднесла секція світлу і невтомиму діяльність вельм[ишановного] пана Зефірина Андрониковського, властителя Сухобаб, на полі введення і розширення в тих сторонах раціональної господарки на лад західноєвропейський.

Блискучих здобутків каже особливо надіятись розпочата в біжучім році з немалим коштом проба іригації сухих та неврожайних лук. Машина, спроваджена для сеї цілі прямо з Англії, збудована по найновішій системі і функціонує так легко, що пара коней запряжених в керат, можуть без труду виконувати всю потрібну роботу.

Комісія радо приняла до відомості сей потішаючий факт і, згадавши також про давніші заслуги пана Зефірина Андрониковського на полі сільського господарства, іменно ж про його теоретичні праці, ухвалила запросити його в свої члени, надіючись, що на тім гоноровім становищі схоче і зможе також цілому краєві рівно цінні віддавати услуги».

Під час читання сього півурядового документа не тільки руки, але й губи і ноги пана Зефірина чимраз замітніше почали тремтіти, голос його затих, дух йому в груді захватило. Була хвиля, коли в голові його промайнув сумнів, чи се, може, не гірка іронія, але довгим життям і вихованням втолочене в кров і кість його комедіантство зараз взяло верх.

– Га, така видно воля божа, – сказав він з удаваною резигнацією, – не суджено мені спокійно доживати віку в моїм тихім куточку. Що ж, чим можу, готов послужити краєві!

– Ну, ну, і багато можете, дуже багато! – заохочував його маршалок. – Гратулюю, гратулюю! Щасливої вдачі на новім полі! Хто знає, дорогий сусідо, – се таке поле, по котрім много стежок провадить, а деякі й дуже високо ведуть! Дай боже, дай боже! Не можете собі представити, як щиро мене врадувала отся звістка!

– Щиро, сердечно дякую вам, дорогий пане маршалку, що були такі ласкаві і трудились, щоб мені о тім донести!

– Сусідська річ, сусідська річ, – що ж, за що ж тут дякувати? Хіба ж ви б зо мною в данім разі інакше поступили?

– О, певно, певно! – сказав пан Зефірин, задзвонив і велів Теофанові принести закуску і бутилку бордо з пивниці, щоб з дорогим паном маршалком «обілляти» таку радісну новину. Радість пана Зефірина ще збільшилася, коли під час снідання принесено йому пошту: з-поміж газет і листів здалека вже виднівся товстий пакет з штампілією виділу краєвого. Се було письмо від комісії для піднесення краєвого рільництва, підписане головою тої комісії князем С. і секретарем графом Р. і запрошуюче пана Зефірина в її члени.

Пан Зефірин був простий шляхтич і навіть свого роду доробкевич, а такі високі титули, як князь і граф, робили на нього якийсь магічний вплив. Всі сумніви о тім, чи справді такі великі його заслуги, як розплескано, і чи справді зможе і зуміє він зробити дещо доброго для краю, розвіялись, мов дим на вітрі, перед блискучою перспективою – засідати разом, радити разом, рішати які б там не було діла разом з князями і графами. Адже ж і на нього через те спливає частина графської та князівської світлості!

Він чув добре, що його сусіди-шляхтичі, хоч банкроти по більшій часті, все-таки якось згори, косо дивляться на нього, – що його заможність будить у них тільки зависть, а не поважання, а його панські манери частенько-таки викликають легесенький іронічний сміх на їх устах. Ну, тепер сього не буде! Чоловік, котрого князі і графи узнали гідним засідати між собою, котрого самі туди запрошують, котрого заслуги публічно вихвалюють, – такий чоловік може чути себе певним на своїм становищі, може чути себе вищим над покутну зависть та застінкові шепти!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 138 – 141.