7. Жарт пан Зефірина

Іван Франко

Пан маршалок поїхав, випивши на радощах не одну, а дві бутилки бордо. Пан Зефірин бистрими кроками ходить по своїм кабінеті. Голова і серце його повні радісною новиною. Він махає руками, говорить сам з собою, то сідає, то знов встає, – очевидно, почуває потребу поділитися з ким-небудь своїм щастям. Вкінці рішається, надіває калоші поверх черевиків і тихесенько йде до кабінету своєї жінки, що все ще якось не може здвигнутись з ліжка.

Не пройшло й п’яти мінут, як він назад не ввійшов, а влетів до свого кабінету. На ньому лиця нема, блідий, як стіна, тремтить і зубами січе, мов опущений в ледову воду, руки судорожно мечуться в воздусі, хапаючи щось невловиме, очі помутніли і вперлися кудись в неозначений простір. Що се з ним сталося? Ах, проста річ, він не впору прийшов до кабінету своєї жінки і побачив, як магістр хірургії Фледермаус діагнозував її слабість. І більше нічого.

Мов скажений забігав пан Зефірин по своїм кабінеті. Вихром носились думи в його голові. Глянув на письмо комісії і гірко всміхнувся.

– Проклята комедія! На біса мені її! – сказав крізь затиснуті зуби і шпурнув письмо в кут. – В мене своєї комедії аж по шию! Тьфу! Оттак подумай! Оттак поміркуй! Нерви, напружені струни, ніжні звуки, а вона он що! Тьфу!

В хаті душило, тіснило його. Вибіг на подвір’я, щоб провітритись. Нараз під шопою побачив прип’ятого осідланого коня пана Фледермауса. Безумна, дітська думка стрілила йому в голову, думка, певно що не гідна поважного обивателя і члена краєвої комісії для піднесення рільництва, але все-таки думка, на яку може здобутися чоловік в такім людоїднім і поганім настрої, в якім находився в тій хвилі пан Зефірин. А вдодатку ще він побачив якраз пана Фледермауса, що, скулений, очевидно стривожений, вихопився з дому і, не оглядаючись, нічого не бачачи, підтюпцем біг до свого коня.

– Доброго здоров’я, пане Фледермаус! – крикнув трохи що не над його ухом Зефірин. Жидок аж стрепенувся, мов громом пришиблений.

– Маме лебен!.. Вус тойгт мер дус! Доб… доб… доброго… – лепотів Фледермаус, з лютого переполоху стративши власть над своїм язиком. Коліна його так і зателіпались, зуби на лярум задзвонили, – він не міг ні йти, ні стояти, а очевидно, готовився-таки на місці сісти на землю.

– Що пан нас так вчасно покидає? – говорив пан Зефірин, немов і не бачачи Фледермаусового переляку; на ділі ж постава нещасного жидка такою видалась йому забавною, що він не міг відмовити собі нелюдської приємності якнайдовше помучити його.

– Ві гайст вчасно? Вісімнадцята чи то п’ятнад… pardon, дванадцята год.. год… год… дина!

– Чи не хорі ви, пане Фледермаус? Що се таке з вами? – запитав пан Зефірин.

– Я? Як то, ясновельмо… мо… можний па… па… па… не?

– Та так, і мову вам відняло, – ви ж звичайно добре говорили. І трясетесь, як на ріжні, і бліднієте, то червонієте! Ну, не дай же боже, щоб ви часом від моєї жінки нервів не набралися!

– Вель… вель… вельможний пан жарту… ту… тує.

– Ні, не жартую, а щоправда. Страшно на нас дивитися! Що вам такого? Я насерйо за вас неспокійний!

– О, ні… ні… чого! Перепрошаю, чи то, pardon, дякую пану. Я здоров, зовсім здоров!

– Не вірю, не вірю! Бійтеся бога, таж ви кроку не можете зробити. Ви от-от упадете на землю!

Жидок, тремтячи усім тілом, трібував усміхнутися, але сміх той вийшов такий кислий та кумедний, що пан Зефірин аж зареготався, та так голосно і дико, що йому аж в п’ятах постило.

– Фе, хто ж видів так піддаватися слабості? Пане Фледермаус, таже ви якийсь доктор! Ану, розрушайтесь, зараз вам ліпше стане! Давайте побіжімо, хто скорше коло стирти стане, ану!

І, не чекаючи відповіді, пан Зефірин ухопив Фледермауса за руку, стис її, мов залізними кліщами, і пустився бігти.

– Проше пана! Проше пана! – либонів жидок в смертельній тривозі, але голос його урвався, ноги подріботіли слідом за скаженими скоками пана Зефірина, але швидко відмовили служби, і Фледермаус з цілого розмаху гепнувся на землю.

– Ай, ай, ай! – запищав він. Пан Зефірин став над ним і дивився, як він, все ще одубілий зо страху, силується встати, а не може.

– Ха, ха, ха! Отто доктор! Отто мужчина! Тьфу! – кричав пан Зефірин, вхопив його з виразом огидливості за руку, шарпнув щосили і ще дужче переляканого поставив на ноги.

– Про… про… прошу ясного пана, – лебедів отуманілий Фледермаус.

– Що таке, мій дорогий друже?

– Про… про… прошу, – я хочу додому їхати.

– Додому? Мій боже, а тут хіба не дім?

– До себе, до міста.

– Ну, і що ж, хіба я вас не пускаю? З богом! Щаслива дорога! Тілько я ще раз кажу, – ви, мабуть, хорі. Може, вас відвезти?

– Ох, у мене є кінь! Я не хорий, я заїду сам.

– Ну, так за чим же діло стало? Ага, вам, може, заплатити за той… як-то його… за діагноз моєї жінки? Я готов. Я зараз! Тілько ходіть до мене до кабінету, зробіть рахунок, а я в тій хвилі.

– Ні, ні, ні! – аж руками затріпав жидок, обливаючися смертельним потом. – Нащо того? Я – так…

– Ну, як воля ваша, – ваше не втече. Не хочете нині, то найдемо інший час. А як думаєте? Так, по совісті скажіть: видужає моя жінка чи ні?

– О, видужає, видужає, тілько прошу, най я їду додому!

– О, мій добродію, їдьте, їдьте, коли б тілько видужала!

Жидок все ще непевним кроком поплівся під шопу, але даремне було його силування, щоб вилізти на коня: і руки, і ноги – все відмовляло послуги. Пан Зефірин сам-таки його висадив.

– Нехай уже й так, випроваджу вас аж за браму, бо виджу, що ви щось нездорові, – сказав він, беручи коня за поводи.

– Ох, не треба, не треба! – лепетав жидок, але дарма. Пан Зефірин держав в руках і його, і коня. Виїхали.

– Ну, бувайте здорові, пане Фледермаус, не згадуйте лихом, – сказав пан Зефірин. – Але гов, сідло у вас щось погано стоїть! – І поправив сідло, та так поправив, що кінь відразу дуба став, опісля задом угору фиркнув, а затим, щосили стрепенувши всім тілом, рванувся як скажений і погнав вихром по рівній дорозі.

Фледермаус ані гласу не пустив, але щосили руками і ногами держався на коні. Нараз кінь став і почав поступатися взад, раз у раз то на задні ноги зводячись, то задом угору фиркаючи. Коли се нічого не помагало, він повернувсь задом вліво, обкрутивсь разів кілька в скажених скоках довкола, а затим знов рванув наперед, аж землю рвучи копитами. За яких п’ятсот кроків знов зупинився, знов ті самі маневри. Та сим разом діло було над глибоким ярком, в котрім на дні стирчало грубе каміння та декуди росло терня. Вертячись взад, то вліво, то вправо, кінь задніми ногами шубовснув в ярок. Фледермаус тільки гикнув і коміть головою з коня покотився в ярок, а кінь поверх нього.

Пан Зефірин від брами бачив сю скажену гонитву, але серце його було мов задеревіле, йому не жаль було жидка. Він чув до нього не ненависть, а обридження, мов до жаби, котру без жалю вбиваєш каменем. Аж коли побачив, що кінь і їздець попадали в ярок, звільна, не спішачи, пішов туди.

Ще не дійшов і до півдороги, коли кінь виліз із ярка, але без їздця і без сідла. Виліз та й став, мабуть, добре-таки потовкся і перелякався, – хріп і землю гріб копитом. На дні ярка стогнав Фледермаус.

– Боже, а тут що сталось! – скрикнув пан Зефірин, ніби несподівано наткнувшись на сю нещасну пригоду. – Пане Фледермаус, а вам що такого? Упали, покалічились?

– Ох, упав! Руку зламав! – стогнав жидок, піднімаючись з трудом. Ліва рука його справді звисала безвладна, була зламана вище ліктя.

– Руку зламали! Що за нещастя! Ходіть, я вас порятую, – добре, що тут недалеко до мене, – тут вас оглянемо, оббандажуємо і додому відвеземо.

– Ні, ні, ні, не хочу до вас, – закричав жидок. – Я сам на своїм поїду, – правою рукою! Тілько поможіть осідлати і підсадіть! Поїду, поїду, то недалеко! Ох-ох-ох!

Пан Зефірин, злобно всміхаючись, осідлав коня, кинувши геть набік ту тернову гілку, котру перед тим вложив був під сідло. Стогнучи та кленучи весь світ і себе, поїхав Фледермаус додому. Зламана рука безвладно висіла при його боці, причиняючи йому страшні болі.

А пані Целіна того-таки дня видужала, і так-то вже любить пана Зефірина! Правда, з іригації нічого не вийшло, машину як розібрано, так і не складано, а головні часті двірський коваль виробив на підкови, тільки рура від помпи досі гниє на подвір’ї, заржавіла та до половини погрузла в болоті. Проте пан Зефірин має славу поступового і раціонального господаря, а на першім засіданні комісії для піднесення краєвого рільництва великий оплеск здобув собі «глибоко обдуманою і блискучою», – як писали газети, – промовою о культурній місії двора серед громади.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 141 – 146.