4. Розрахунки пана Зефірина

Іван Франко

Демократизм в Європі – обов’язкова річ для кождого поступовця. А пан Зефірин і поступовець, і європеєць, то й як же йому не бути демократом? А демократизм що каже? Попереду інтереси народу, а там уже інтереси шляхти. То й не диво, що пан Зефірин, сердечно стиснувши руку пана маршалка, сказав:

– Щиро дякую вам, високоповажний і дорогий наш пане маршалку і ви всі, милі сусіди, за знак вашої прихильності! Але поки буду мав честь ширше висказати те, що у мене на серці і на умі в нинішнє свято, позвольте мені сповнити свій обов’язок господарський зглядом зібраного ту народу!

– О, просимо, просимо! – загомоніли панство, не знаючи навіть, що то за обов’язок.

Пан Зефірин рушив з шатра до селян, за ним посунуло й проче панство. З відкритою головою, поблискуючи лисиною на маківці, він поважно ввійшов між селян і, попросивши їх, щоб троха розступилися і стали перед ним в півокрузі, піднятою рукою повітав їх і сказав донеслим голосом:

– Дякую вам, люди, за те, що були такі добрі і прийшли на наш нинішній празник. Бо то, видите, ви того не розумієте, то я вам виясню. Видите сю луку? Правда, вона пуста, трава не хоче рости, а чому? Бо ту земля така: раз вигорить, то знов вимокне. Як треба води, то нема, а як не треба, то є. Ну, що на то порадити? Ви би, я знаю, заложили би один з другим руки за пояс та й сказали б: «Га, божа воля! Як бог дасть, то вода буде, а як бог дасть, то й висхне». Воно-то правда, божа воля на все, але розумний чоловік повідає: «Бога взивай, рук прикладай!» Видите, ту тече потічок, – і то бог дав. А розумний чоловік повідає: «А що, якби в посуху сей потічок звернути на луку?» – «Е, – скажете ви, – як його звернути, коли лука о цілий сажень вище потічка?» Але розумний чоловік скаже вам на те: «Дурні ви! Хіба ж то така велика штука спровадити воду там, де чоловікові хочеться? Хіба не повинаходжеио на те машини?» От і видите таку машину перед собою: отсе маєте помпу, а отсе керат, – запряжемо пару коней і будемо тягти воду з потока на луку. В Англії і по других краях давно вже такий спосіб позапроваджували, а у нас ото перша проба. А називається така робота: іригація, – знаєте? Повторіть: іригація!

– Ригація! – загули хором селяни.

– Не ригація, іригація, – поправив пан Зефірин, – то значить: орошення! Бо то, видите, маю тут 50 моргів луки, а досі мені морг ніс ледве 10 ринських чистого доходу. Тепер уважайте, який ту простий рахунок. Отся машина коштує мене враз з пересилкою з Англії 5000 ринських, а які луки після такої іригації, се я сам бачив, то й казати мені не треба! Як кажу, щоби мені дохід з морга лиш подвоївся, то за п’ять літ і машина мені виплатиться, і луку буду мав таку, що хоч в пуделочко вложити. Бачите, що то значить освіта!

– Бачимо, бачимо! – загули селяни, а хор знов зарипів «Многая літа».

– Ну, а тепер біжіть по коні, запряжіть і зробимо першу пробу! – сказав пан Зефірин. Кілька парубків кинулось, і за хвилю коні були на місці, впряжені і готові до руху. Двірський слюсар і машиніст оглянув все як слід і крикнув: – Можна! – Тоді пан Зефірин скомандував:

– Ну, в ім’я боже, гей!

Рушили коні, звільна, повагом і спокійно, – вправні були в кераті ходити. В загаченому потічку води було доволі, то й полилась вона на луку могучою струєю, срібними, живими гадюками розповзуючись по траві чимраз далі та далі. Панство якусь хвилю цікаво дивились, а опісля почали забиратись під шатро, бо спека була велика. Тільки селяни пильнували машини і коней, цікаво слідячи за кождим рухом; приглушеним голосом вони робили свої уваги, але до пана Зефірина не доходили їх слова. Хор знов щось проспівав, мабуть, чи не «Мир вам, браття».

– Даць їм вудкі! – крикнув пан Зефірин на своїх двораків, а ті метнулись до столу, при котрім стояли бочівки з горілкою, і почали частувати селян. Між тим панству знов поналивано чарки. Пан Зефірин підніс свою догори, і всі за ним попідносили свої. Він кашельнув, ступив крок напроти пана маршалка і сказав:

– В ваші руки, дорогий сусідо і вельмиповажаний пане маршалку! П’ю сю чарку і надіюсь, що всі її сповните ураз зо мною, за велику нашу загальну, жизненну справу, за культурну місію двора серед громади!

Піднесена вгору рука Зефірина – мабуть, від великого внутрішнього зрушення – почала трястися, і з неї покапало вино. Щоб не держати довше, він випив, і всі гості випили, а поки слуги наливали наново, він тягнув дальше свою орацію:

– Так, культурна місія двора серед громади – то наша велика задача, то властивий поступ, над котрого ширенням я працюю і працювати буду, доки духу стане в моїй груді! Правда, не заперечу я того, що сказав наш дорогий маршалок. Щедро розсипала природа свої дари над нашим Поділлям. І двір, і хата можуть жити в достатку і злагоді і помагати собі взаїмно. Чого ми домагаємось від селян, се всі знаємо і се дасться сказати кількома словами: побожності, уцтивості і працьовитості. Побожний повинен бути селянин, бо раз у нього не стане бога, не стане тої невидимої караючої руки, то він в тій хвилі зробиться диким звірем і пожре нас. Уцтивий повинен бути селянин, щоб сповняв чесно свої обов’язки, додержував даного слова, бо прецінь же на тім основується весь горожанський порядок, – се тільки дає йому право бути горожанином конституційної держави. А працьовитий повинен він бути, – ну, се вже звісно, бо як не заробить, то й їсти не буде. Се так, мої панство, се всі знаємо. Але чи всі так само знаємо й наші обов’язки зглядом селянина? Чи всі знаємо, чим ми для нього є і повинні бути? Не уймаючи честі нікому з присутніх ту, осмілюся-таки сказати, що не всі знаємо се так ясно і докладно, як би сього було треба.

Щось немов легесенький осінній вітерець повіяло по цілім зборі. Квадратове лице пана маршалка почервоніло, не знати, чи від вишняку, чи від досади, бо то був чоловік, як казали, «з гумором і темпераментом», а особливо коли мав в губі. У деяких гостей губи потягнулись кінцями вниз, у других вгору від незамітного іронічного сміху, – але, впрочім, все було тихо, чемно і прилично, як і слід при такім піднеслім торжестві. А пан Зефірин говорив дальше:

– Так, мої панство, не всі знаємо! Бо що репрезентує двір в селі? Репрезентує традицію, інтелігенцію і капітал. Се ті три джерела, з котрих плинуть наші права, але заразом і наші обов’язки. Які права дає нам традиція? право на пошану і честь у селян, те право моральної вищості, яке надає почуття великих заслуг наших предків і блискучої минувшини, котрої ми одинокі представники і зберігателі. Але, користуючись тими правами, які ж обов’язки маємо ми, вложені на нас тою традицією? О, певно, що великі і святі! Зберігати її дорогі останки, плекати в своїх серцях духа минувшини, святу і невгасаючу любов вітчини і ті незабутні чесноти, котрими предки наші на ввесь світ ясніли, ту рицарську енергію, ту горду незалежність, сполучену з ненастанною дбалістю о добро цілості, ту жертволюбність для інтересів загалу, котрої так багато і так блискучих примірів виявляє кожда карта нашої історії!

– Зебжидовський, Зборовський, Радзейовський, Спалінський, Сіцінський, Щасний-Потоцький, – впівголоса на пальцях вичисляв пан маршалок, немов для власної пам’яті, – і лиця всіх присутніх спалахнули живим рум’янцем – не знати, чи встиду, чи обурення, чи так-таки невинного заклопотання з тої причини, що такий поважний чоловік так не впору перебиває таку гарну мову, та й то ще господаря дому. Пан Зефірин, хоч также спалахнув живим огнем, але вчинив так, немов не чув тих слів, і, кашельнувши разів кілька, говорив дальше:

– Які права надає нам інтелігенція? Права природних і одиноких провідників, заступників і репрезентантів народу. А обов’язки? Обов’язки учителів і просвітителів. Світла треба нашому народові, – всі се повторюємо, – а прецінь треба нам знати, що тільки від нас він може дістати те світло правдиве, не те, що розпалює пожар, а те, що світить, а не гріє, то є, pardon, не палить! Глядіть, мої панство, один вид такої машини більше навчить хлопа, як десять книжок. Хлопові треба не теорії, а практичної науки, – іншої він не зрозуміє, інша йому непотрібна і шкідлива. А така практична наука повинна і може йти тільки з двора. Як життя дідича і його сім’ї повинно бути для хлопа взірцем моральним, так увесь двір повинен бути для нього школою, музеєм, кабінетом експериментальним, вічно отвореною книжкою. І як з гирла сеї машини ллється благодатна вода на зсохлу землю, так з двора повинна раз у раз литись…

– Трррах! – роздалось нараз знадвору.

– Що там? Що там? – закричали панство, заметушились і поперли до машини. Води насеред луки стояла вже величезна калюжа, але зато потік був майже до дна виссаний. А коло машини метушились люди, шпортався заклопотаний слюсар. Коні стояли.

– Що ту сталось? – скрикнув, прискакуючи, пан Зефірин.

– А хто знає, що, – чухаючись в голову, сказали парубки, держачи коней, – щось в машині луснуло, і вода перестала йти.

– Та що ту буде йти, коли в потоці сухо, – озвавсь гризько пан маршалок.

– То-то й є, прошу ясновельможного пана, – озвався слюсар, – ся помпа завелика для сего потоку, а як не стало води, то крізь дірки в сисаку набігло досередини болота. Болото заткало кляпу, коні шарпнули і товчок кляпу зламав.

Пан Зефірин аж посинів з лютості і, не тямлячи сам себе, крикнув:

– А нехай же вас грім поб’є, осли безглузді! І чому ж ви не перестали, як побачили, що води нема? Тепер треба буде машину назад до Англії посилати до направи, бо ту жаден дурень її не направить!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 129 – 133.