2. Зрошувальна машина

Іван Франко

Пишно палає сонце на небі, піднявшись уже геть-геть високо по пречистому, темно-голубому зводі. Всміхається велично і ласкаво сипле цілими потоками золотого проміння на розкішну подільську долину, що розляглась понад невеличким потоком повище села Сухобаб, серед похилих склонів рівної височини, що потяглась геть-геть хвилястим морем на схід до Медоборів, а на південь аж до Дністра і дальше.

Та й не жаль же нині сонцю праведному розсипати тілько блиску і пишноти понад сею невеличкою долиною; і вона пристроїлась та прикрасилась, і вона радіє та пишається, мов молода, до шлюбу йдучи. Адже ж вона, оця сама невеличка долина з рідкою, несочистою травою, витолочена кінськими копитами та товарячими ратицями, перерізана мізерним болотяним потічком, обрамлена зораними і ще не порісшими нивами, – вона призначена заняти почесне місце в історії культури Поділля, на ній має бути зроблений перший крок нашої раціональної господарки на лад західноєвропейський, перша проба штучного орошення при помочі машини!

Ось насеред долини, на підмістку з міцних дубових брусів, стоїть та машина, свіжо спроваджена з Англії, нова, блискуча, готова до роботи, мов заграничний звір, знітившися, чапить і блищить очима, готов до скоку, її колісся спокійно дрімає на сонці, а грубезне, цілих десять сантиметрів в промірі гирло її помпи простяглось над долиною, мовчазливе і таємниче, готове в найближчій хвилі випустити з себе багаті потоки – тільки не знати, чи плодотворної благодаті, чи гіркої наруги.

Грубий решітковатий ссак тої помпи давно вже лежить на дні потоку, котрий треба було загатити, бо звичайної його води навіть натілько не ставало, щоб цілковито покрити залізну барилку того ссака. А оподалік від машини грубий стовп в землі, а півперек того стовпа довга закована дрючина, до котрої присилено на обох кінцях по одному орчикові і по одній кінській упряжі; се керат, злучений з машиною попід землю проведеним валом та зубатими колесами, переносячими силу кінського обороту на помпу. Машина і керат пристроєні вінцями з зелені і цвітів та хоруговками з червоно-білих платків, що в тій цілковитій тиші без руху позвисали долі паличками і також спокійно дрімають на сонці.

А трохи оддалік керату – гай, гай! що за рідка та незвичайна поява! На товстих шнурах та мальованих жердках розп’яте велике полушовкове шатро – правдиве польове шатро якогось гетьмана чи полковника, предка пана дідича Сухобаб, Зефірина Андрониковського. Двісті літ оте шатро спочивало в укритті, то є в старій паці на стриху двірськім, чимало дір попрогризали в нім миші та молі, – але що се вадить? Чому сьому останкові предківської слави не звеличити нового моменту сучасної слави, що основується уже не на війнах, та битвах, та кровавих танцях, а на мирнім поступі, на праці рук і розуму? От і велів пан Зефірин виволокти стару пам’ятку, позшивати та полатати і розіп’яти на луці.

В шатрі поставлено стіл і заставлено його багатою перекускою для світлих гостей. Крутиться там ціла купа лакеїв та двораків – одні в ліберіях, другі так-таки в куртках з якогось полосатого біло-червоного ситцю, мов комедіанти. Гомонять, прибирають, стукають тарілками, брязкають вилками, ножами та чарками, двигають коші з вином, барилки з вишняком, медом та горілкою, метушаться, та регочуться, та сваряться, бо ось уже в церкві скінчилась відправа, а на дорозі з села понад потічком курять та женуть довгим рядом блискучі повози з ясновельможним панством. А за повозами оддалік купа селян, господарів, баб і молоді, а напослідку, мов вівці, тонучі в куряві, шкільна дітвора під проводом учителя.

– Чи все готово? – роздався могучий, звучний голос пана Зефірина, що враз із паном маршалком перший причвалав і, вискочивши з повозу, подався до шатра, оставляючи двом лакеям висадити з повоза і попід руки провести через вигідну кладку на Перекопі, відділяючім панську луку від хлопських, валовиту, здоровенну стать пана маршалка.

– Все готово, прошу ясновельможного пана, – відрапортував, випрямившись, панський камердинер Стефан, перехрещений в Теофана.

– Бо то на вас ніколи ні в чім спуститися не можна, – сказав пан Зефірин і, як добрий господар, пішов сам оглянути все в шатрі. Слуги поставали недвижно по кутах, тільки Теофан слідував за паном, нахиливши вперед верхню часть тіла, немов готовився ось-ось кудись побігти, когось ловити, абощо.

– Ну, бійтеся бога, як же се поуставлювано! – якось немов аж болісно скрикнув пан Зефірин. – Де риба? Де порося? Чому не все так, як я тобі казав, Теофане, тумане запечатаний, га?

Пан Зефірин був великий митець в штуці «убирання», т[о] є[сть] заставлювання столів. За сю свою штуку він удостоївся похвал і компліментів з уст многих високопоставлених осіб, навіть з уст самої княгині Шметтерлінгової. То й не диво, що тут, у себе дома, він мав право дбати, щоб стіл зовсіди заставлений був так, як сам запорядить, мав право гніватись, коли що не було по його. Слуги знали се й не змагалися; в одній хвилі все устроєно і упорядковано по його показу.

– Ну, бачиш, дурню один з другим! – з виразом внутрішнього вдоволення повчав слуг пан Зефірин. – Що то значить мати трохи олію в голові. Ви ту навалили, накопичили, ні ладу, ні складу, – а тепер о! Все в порядку, що кому треба, зараз і знайде, – і густовно як!

І пан Зефірин з уподобою повів очима по столі.

– Авжеж, прошу ясновельможного пана, – сказав Теофан за його плечима. Прочі слуги нічого не казали, тільки їх очі жадібно розбігалися по наставлених на столі наїдках і напитках, і, певно, не один з них подумав собі: «Біс би брав твою густовність, коли нам з неї, мабуть, і кістки обглодати не лишиться!»

Між тим усі гості сього новомодного празника вже зібралися. Панство повисідало з повозів і цікаво оглядало машину, дами пхали та штуркали своїми парасольками о її залізні боки. Селяни великою купою стали обіч, скоса поглядаючи то на машину, то на шатро, з котрого неслися приємні запахи холодного печива та брязкіт переставлюваного скла. Дітвора, уставлена осібною купою, цікаво витріщила очі на панські убори, то на заставлений в шатрі стіл, деякі в середині купи штовхались, шушукали та стиха сміялись, але зараз же й утихали, коли учитель грозив їм кулаком. Панотець надів єпітрахиль; паламар приготовив столик для відправи молебна і набрав води з потока для освячення. Почався молебен і освячення води. Співала дітвора під управою учителя. З релігійним благословенством окроплено машину, і керат, і всіх присутніх святою водою.

– Нехай же той чужоземець, що нині перший раз загостив на наше поле, станеться нашим добрим другом і вірним помічником, нехай причиниться при божій помочі до умноженія плодов земних і слави божої! Господи благослови! – Сими словами закінчив свою промову панотець, знімаючи з себе єпітрахиль.

– Дай боже, дай боже! – скрикнув пан Зефірин, а за ним і всі гості підхопили хором: «Дай боже!» Серед сутолоки пан Зефірин підступив до панотця, з подякою стиснув йому руку і втиснув в ту руку завинутого в папірець дуката – се була його звичайна плата за всяку торжественну требу – і спитав:

– Ви їдете, панотче?

– Їду, – сказав панотець з квасною міною, скинувши тужним поглядом на заставлений під шатром стіл.

– Микита, – гукнув пан Зефірин на одного візника, – під’їдь ближче. Завези панотця на попівство і вертай сюда назад! Прошу, панство, прошу ближче, на маленьку перекуску!..

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 122 – 126.