3. Промова пана маршалка

Іван Франко

Маленька перекуска тяглась уже дві години. Панство не спішились, гомоніли, жартували. Селяни за той час оглядали машину, керат, пробували навіть обертати його, впрягшися по кілька в кожду шлею; старші похитували головами, деколи тільки муркочучи уривані слова, як: «панська фантазія», «дуригріш» і т. ін. Вкінці, на розказ пана Зефірина, слуги крикнули людям, щоб рядами посідали на луці, і винесли для них барилку горілки і кіш білого хліба на закуску. Теофан обділював. Школярів прикликано ближче і уставлено в чотири лави тут же при вході шатра; їм роздано по келишкові меду і по пиріжкові на закуску, щоб добре співали.

Перекуска скінчилась, – пан маршалок, наливши собі спорий келишок вишняку (він дуже любив сей напиток, особливо хвалив сухобабський, – такого, мовляв, ніде приготовити не вміють), піднявся з крісла на ноги, важко дишучи і опираючись обома руками о стіл. Він кашельнув голосно, щоб звернути на себе загальну увагу, – і зараз притих гомін. Відтак добув з кишені хустку, обтер собі нею спотіле, широке та товсте, майже квадратове, а надто ще з-англійська виголене обличчя, встромив свої сірі, в товщу потопаючі очі в машину, далі підвів руку і, вказуючи нею на ту ж машину, по хвилевій роздумі заговорив густим басом, по своєму звичаю зачинаючи від середини думки:

– А затим, мої панство, най жиє культура!

З ефектовної паузи, котру треба було зробити після сього оклику, пан маршалок скористав в той спосіб, що духом вихилив свою чарку вишняку і порожню підставив Теофанові, щоб наповнив її наново. Гості, знаючи ораторську вдачу пана маршалка, мовчали, – деякі попригубляли й свої чарки. А пан маршалок, голосно цмокнувши язиком і обтерши уста серветою, раптом зачав зовсім іншим тоном і в іншому, скорішому темпі, немов силою пари викидаючи слова з свого нутра:

– Як із гирла сеї машини за хвилю поллється багата струя води, орошуючи та заплоднюючи отсі луги, так нехай ураз із сею водою розливається чимраз ширше, чимраз могутніше благодатний вплив культури і західноєвропейського поступу по нашім благословеннім Поділлі! Тут поле широке, світ одвертий, – як сказав поет. В тій нашій рідній подільській землі лежать величезні скарби і ждуть тільки вмілої руки, котра б зуміла покористуватись ними. Земля плодовита, небо лагідне, води рибні, люд тихий і до праці навиклий, – отсе, мої панство, що так скажу, ресурси, природні джерела багатства, – се той підклад, та підстава, та підвалина, на котрій може і мусить здвигнутись пишна будова культури і поступу. А тут, мої панство, ми маємо між собою одного з піонерів і чільних представників того благодатного змагання до культури і поступу. Се наш улюблений сусід, наш дорогий господар, наш учений і наш поет, слава і честь нашого повіту, пан Зефірин Андрониковський.

Оп’ять ефектовна пауза. Пан маршалок глибоко зітхає, немов скинув з плечей якийсь великий тягар, і звішуй голову, мов підрізаний. Тільки рука його з чаркою вишняку машинально простягається поперек стола, щоб чокнутись о чарку пана Зефірина. Затим, так само машинально і не дивлячись навіть, мов мимоходом, пан маршалок спорожнює свою чарку і, мірно хитаючись на стану, починає знов іншим, уже зовсім елегійним тоном:

– Чи ж маю розказувати його життя, його труди, його заслуги? Ох, не моя сила, та й не пора ще до того. Потомність, мої панство, потомність оцінить їх вповні! А я нагадаю вам тілько те, що й самі ви усі знаєте. Батько його – боже мій, так і здається, що він ту між нами, що він не вмер, не міг умерти, незабутний Калясантій! Хто його не знав? Хто з ним не дружив? Хто не був йому зобов’язаний чи то добродійством, підмогою, приятельською услугою або хоч доброю радою? Та не о нім річ. Здобутки свого труду лишив гідному наслідникові свого імені, своєму єдиному синові.

А що ж той син, побачившися наслідником батьківської фортуни, що ж він зробив? Чи відцурався батьківщини? Ні! Він покинув столицю з її приємностями і забавами, покинув навіть школу, де йому вже от-от усміхались екзамени і дипломи, орлом прилетів в Сухобаби, щоб батьківське добро не осталось без батьківського ока. Все оглянув, все в порядок привів. І чи лишив усе в старім шлендріані? Ні! Вже відразу заявив себе поступовцем, ворогом закоснілої рутини. Зараз завів нову адміністрацію після свого оригінального помислу, нову бухгалтерію, – одним словом, новий лад, – і аж тоді, устроївши все, поїхав за границю довершувати свої студії.

Не манили його Карлсбади, Мерани та Остенди, а коли й бував в них, так се тільки для порятування надрушеного працею здоров’я і для глибоко-філософічних студій над серцем людським. Плодом тих студій і була його знаменита книжка, нанизана правдивими перлами ума і таланту, – говорю ту про його книжку: «Філософ в Карлсбаді, Мерані і Остенді». Всі ми її знаємо, а нашій многонадійній молодіжі служить вона практичним підручником, – найкраще свідоцтво її неоціненної стійності. Але, літаючи духом в найвищих сферах думок, він рівночасно не спускав з ока практичних, жизненних інтересів своєї батьківщини.

Пробуваючи зимою дома, він не дармував, але занімався поважними, джереловими студіями і на їх основі написав другу неоціненну книжку: «Пропінація, її історична основа, її теперішній стан і будущий розвій». Чи маю говорити о високих прикметах сього діла? Чи о вражінні, яке воно зробило на загал публіки, ба й на заграницю? Ні, замовчу, щоб не повторювати річей надто звісних.

Під час хвилевої передишки, котра наступила на сім місці, пан маршалок таки повторив одну звісну річ, т[о] е[сть] випорожнив чарку і кивнув Теофанові, щоб налив йому другу. Затим провадив свою річ дальше.

– Англія манила його до себе, Англія, той край найвищого духовного розцвіту і найбільшої практичності. Ту він довершив свої студії. Ту написав третю свою книгу, що гідно увінчала його наукову діяльність: «Англійський лендлорд і подільський шляхтич, історична паралеля». Відси вкінці він задумав пересадити на наші благодатні ниви оту раціональну господарку, котрою той край справедливо славиться. І що ж ми на все, дорогі панство, га? Що ж ми можемо іншого, як хіба з усього серця сказати йому: «Щасть боже!» Най жиє наш перший раціональний господар, наш піонер культури і поступу, пан Зефірин Андрониковський! Най жиє!

– Най жиє! Най жиє! – загомоніли гості, чокаючись з почервонілим від радості і сонячної спеки паном Зефірином.

– Най жиє! Vivat! – заревли перед шатром збиті вкупу двораки, а за ними й оддалік стоячі селяни. Заметушився й учитель, почав штовхати докупи своїх школярів, до котрих прилучилося ще кілька парубків і старших селян, і вони нестрійним хором запищали та загули:

– Наш пан дідич най жиє, многа літа най має! Многая, многая літа!

Проспівали, витягаючи те «многая» щосили. Пани і пані напів з подивом, а напів з милосердям гляділи то на похриплих сільських хлопців, співаючих з нот, то на учителя, що аж упрів та зо шкіри дерся-мучився, і такт даючи, і підтягаючи всіма голосами, де тільки котрий голос грозив зробити якусь грубшу помилку, і підштовхуючи лінивих та несмілих, і пригрожуючи тим, що тягли фальшиво. Бідний учитель! Сьогоднішній день був для нього правдивою мукою, і освячення перших починів сухобабського поступу прийшлось йому опісля відпокутувати двонедільною хрипкою!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 126 – 129.