1. Європа
Мосх Сіракузанець
Переклад Івана Франка
Любоприємний сон наслала на Європу
Кіпріда. Вже пройшла третина ночі
І починав край неба червоніти,
Коли солодкий сон, налігши на повіки,
Всі сустави мов обезсилює
І лагідно засклеплює всі очі,
Тоді юрба злудних появ і змор гуляє
І декому на душу налягає.
В такому сні погружена лежала
В горішній комнаті князівської палати
Дитина Фойнікса, ще молода дівиця
Європа. Враз здалося їй, що дві
Земнії суші, Азія й другая,
Обі в жіночих постатях, за-через неї
У суперечку й сварку завдалися.
Одна була у одязі чужинки,
Друга ж убрана по-домашньому,
Її, мов рідна мати, заступала
І силкувалася дочку вдержать при собі,
Говорячи: «Та я ж її родила,
І досі годувала, й виховала».
Натомість перша, сильними руками
Її обнявши, притягла до себе,
А їй самій не видалося се
Насилуванням, бо вона сказала,
Що громовержець Зевс сам призначив їй
Європу як почесну надгороду.
Зіскочила з пахучої постелі
Дівиця перелякана, і серце в неї
Забилося тривожно, бо й наяві
Ще бачила ті соннії появи,
Сиділа довго ще задумана й безмовна,
Обі-бо женщини все ще немов стояли
Перед її отвертими очима,
Нарешті голос їй узявся в горлі,
Й вона промовила в непевності й тривозі:
«Хто з-між богів наслав мені сей привид?
І що за сни отак сполошили мене
Зі сну солодкого на тій м’якій постелі?
І хто була чужа та чужениця,
Що в сні мені так ясною здалася?
Якою тугою вона мою сповнила душу!
І як прихильно обняла мене
Й на мене, мов на донечку, гляділа!
Хай на добро боги сей сон повернуть!»
Сказавши се, вона зіскочила з постелі
Й пішла до своїх любих подруг, що
Однакові були літами й ростом,
Всі щирі душі з домів благородних,
З якими забавлялася вона день в день,
Виходячи на гімнастичні вправи,
Або купаться йшла в потоці кришталевім,
Або цвітки збирать на луг зелений.
Вони мерщій поприходили; кожда
В руках держала кошик на цвітки.
На луки вийшли всі на морський берег,
Де всі гуртом звичайно проходжались,
Цвітами різнобарвними та шумом
Морської хвилі любувались.
Кіш золотий теж мала Європея
Прекрасної, чудової роботи,
Гефайста, бога, многотрудне діло.
Він Лівії подарував його,
Коли її в ліжницю Посейдона
Проваджено. Вона привабливій Тефансі,
Своячці своїй, в дар його дала пізніше,
А незарученій іще Європі
Той славний дар дала Тефанси мати.
На нім була зображена майстерно
Велика штука, що красою дивувала.
Там позолочена була корова,
Властиво ж, то Інона Інахівна
В коров’ячій подобі, не жіночій.
Могутніми ногами, наче з ґедзем,
Вона навплав солоний шлях верстала,
Немов пливачка, море ж мало краску
Блакитну. На високім березі,
На чільній часті кошика, стояли
Теж два мужі бік-о-бік і гляділи
З дивом на мореплавну худобину.
На ній був Зевс, що лагідно своєю
Рукою божеською гладив шию
Інаховій корові, що над Нілом семигирлим
Із краснорогої корови мав її
Він знов на женщину перемінити.
Із срібла вироблений вився Ніл,
Мов справді плив; була ж корова з бронзу,
А сам Зевес був щиро золотий.
Вблизу його, під піввінцем коша,
[Що ним вкладають кіш на ліву руку],
Був Гермес зроблений, а біля нього
Простягся предовжезний Аргос, змій,
Що мав ніколи не дрімучі очі
[Й повинен був Інону пильнувати,
Того вбив Гермес штукою своєю].
Із пурпурового струмка змієвої
Свіжої крові підіймався птах
У многобарвнім цвіті крил препишних,
Наїживши на собі пір’я, мов крилатий
Кораблик морський, накривав сей птах
Краї коша тими крильми своїми.
Такий-то кошик мала того дня
При собі благородна Європея.
Коли зайшли над берег моря, на
Цвітисті луки, врадувались їх серця –
Одної тими цвітами, другої
Знов іншими. Одна нарциси рвала
Пахучі, інша гіацинти та
Серпіллі, а друга фіалки. Много зілля
Поникло головками на луці,
Весною замаєній. Деяким
Подобалось у крокіса корону золотую,
Бальзаму повную, зчахнуть перед другою
Наввипередки.
А володарка сама
Стояла всередині, пишні рожі
Зриваючи руками. Серед інших
Вона ясніла грацією тіла,
Мов Афродіта між харітами.
Не довго вже було їй суджено
Своє цвітами веселити серце
Та заховать неторкнутим святий
Дівочий пояс непорочності.
Син Кроноса, побачивши її,
Знов розпалився серцем, бо незрима
Стріла пафійської богині вдарила
Його зненацька. Одинока та
Богиня має власть самого Зевса
Зневолити. І, бач, умить, сторонячи
Від гніву Гери завидющої
Та враз із тим бажаючи підбити
Під власть свою ум молодий дівчини,
Він божество своє скрива в чужу подобу
І робиться волом, та не таким, яких
Сотки годують на стайнях, ані таким,
Що, в ярма впряжені, ламають цілину,
Волочать плуг однозубий, не таким,
Яких у стадах тисячі пасуться,
Ані таким, які, впряжені у ярма,
Трудяться, тягнучи обтяжені вози.
Та в нього тіло все було сиваве,
Та посеред чола ясніло срібне коло;
Синяві очі блискотіли жаром
Та іскри сипали жадобою.
Легенько й рівномірно скривлені,
З-понад чола вистирчували роги,
Як в першій квадрі роги місяця.
Отак він гордо вийшов на луку,
І не страшна була паннам його поява;
Ні, всім їм забажалося нараз
Зблизитися до нього та погладить
Такого гарного бика, тим більше, що
Від нього розходився надовкола
Так незвичайний амброзійськии запах,
Що всі пахущі зілля на луці,
Здавалось, зовсім пахнуть перестали.
Та він помалу приступив до ніг
Європи бездоганної, лагідно
Їй шию полизав, ласкаючи дівчину.
Вона скрізь гладила його й легенько
Рукою клуб піни змахнула, що
Точилась з рота, потім цілувала
Його чоло. Він злегка забринів
У відповідь та мелодійно так,
Мов у мігдонську хто трубу заграв.
Потім перед її ногами він
Прикляк враз на переднії коліна
І, ласкаво вдивляючись в Європу,
Карк підіймав і писок обертав,
Мов свій хребет показував могутній.
Ось до юрби дівчат тих довгокосих
Вона заговорила: «Гей, сестриці!
Ходіть, любки мої, сюди! Всі разом
Сідаймо на хребет сього бика!
То матимем забаву! В нього, бачте,
Хребет такий широкий, що помістить
Всіх нас, мов на палубі корабля.
А сам він так ласкавий та приязний,
Зовсім не те, що іншії бики,
Буйні, бодливі. Сей, мов чоловік,
Глядить розумно і поносить нас
Любісько. Так і, бачиться, йому
Нічого не бракує, тільки мови».
Се мовлячи, вона з усмішкою
Сердечною вступила на хребет.
Хотіли й інші, та бик напруго
Підскочив, мовби підлетіти мав,
Спіймавши те, чого шукав, і швидко
Погнав над море.
Обернулася
Європа на хребті лицем до своїх
Товаришок і розпростерла руки,
Благаючи їх помочі, та ті
Вже не могли ніяк її дігнати.
На морський берег причвалавши, скочив
У море бик, немов дельфін. Тут зараз
Повиринали із солоних хвиль
Дочки Нерея, кожда сидячи
На лускуватому хребті якоїсь
Потвори морської, та й ну кругом гуляти!
І сам грізний, могутній Землетрясець
Посейдон могутньою рукою,
Знай, розгрібав, втишав, і гладив хвилі,
І йшов солоним шляхом, мостячи
Дорогу брату. А довкола нього
Роєм гуляли й плюскали тритони,
Що криються звичайно по безоднях
Морських і в довгі слимаки кручені
Мелодії, знай, грали передшлюбні.
Вона ж, сидячи на хребті воловім
Зевесовім, держалася одною
Рукою за високий ріг, другою ж
Стягнула фалди пурпурової
Своєї сукні, щоб окрайчики
Не замочила, плескаючи вгору,
Безмірна залива солоної води.
Надулася вколо плечей високо
Широка сукня, наче корабельне
Вітрило, й підіймала, бачилось,
Її облегшуючи над водою.
Коли ж уже далеко відпливла
Від рідної землі й ніде не видно стало
Ні берега з прибоєм хвиль ревучих,
Ані гори, повитої в синяву,
Лиш угорі повітря, а внизу
Безмежна, хвилями наморщена, безодня,
То, оглядаючись довкола, відзискала
Свій голос і промовила ось як:
«Чи віл, чи бог ти? О, куди несеш мене?
І хто ти, що чудесно так тяжкими
Ногами своїми пливеш по морі,
Не боячись води його страшної?
Адже лиш кораблям туди можлива
Дорога, тим панам морських доріг,
Воли ж цураються шляхів солоних.
І де віднайдеш ти солодку воду,
Де страву в соляній пустелі тій?
А може, бог ти, то чого ж на діло
Зовсім не божеське наважився?
Адже ж не важаться дельфіни йти на сушу
Ані воли перебредати море.
Тобі ж однаково було гасати
По суші чи поверх валів морських,
В яких, як бачу, ти й не замочився,
А ратиці свої вживаєш, наче весла.
Хто зна, захочеш, може, незабаром
І в синій воздух той орлом підняться
Та піднести мене на висоту,
Мов бистрокрилий птах? О, я нещасна!
Від батьківського дому без прощання
Відбилась так далеко й, держачися
Сього вола, в чужину заблукала
Сама-одна! Та ти, володарю
Отсього моря сірого, Посейдоне,
Звернись до мене ласкою своєю!
Бо надіюсь побачити того,
Що запровадив на отсю дорогу
Мене й везе отак чудесно.
Бо ж не без приводу якогось бога
Мені по морю стелиться дорога».
Отак вона сказала. Відповів
На теє їй бугай високорогий:
«Радуйся, дівчино, й не май тривоги
Перед отсими хвилями шумними!
Я сам Зевес, хоч виглядаю зблизька
В подобі бугая; свою подобу я
Скривати та мінять досхочу можу.
Тебе бажаючи, перепливаю я
Сю воду величезную в подобі
Вола. Та незабаром привітає
Нас Крета, що й мене самого годувала;
Там дожида тебе вже шлюбне ложе.
Породиш там синів мені величних,
Що берлами своїми й властю будуть
Колись народами руководити».
Так бог сказав, і сталось, як він мовив,
Бо незабаром їм явилась Крета,
А Зевс, наново вигляд свій змінивши,
У неї розв’язав дівочий пояс,
А шлюбне ложе їм встеляли гори.
Європа, досі діва, стала тут же
Обручницею Кронового сина,
Й спочила в ложі, спільному з Зевесом,
І матір’ю теж стала незабаром.
Оригінал, зглядно німецький переклад Йоганна Генріха Фосса («Griechische Gedichte», Heidelberg, 1850, ст. 148 – 157), якого я держався, не маючи в руках грецького тексту, має 122 гекзаметри.
Примітки
І. Європа. Автограф № 414, с. 183 – 201.
Європа – стародавнє божество землеробства, дочка Фойніка.
…І нона Інахівна в коров’ячій подобі… – Мова йде про Іо, дочку Інаха, кохану Зевса, яку з ревнощів Гера перетворила на корову.
…мов у мігдонську хто трубу заграв. – йдеться про Мігдона – царя бебриків, брата Аміка, вбитого Гераклом в поході проти амазонок.
…дочки Нерея… – нереїди, морські німфи, дочки морського бога Нерея і Доріди.
…шлюбне ложе їм встелили гори. – Гори (ори) – божества квітучої природи, супутниці Афродіти.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 271 – 278.