Наш образ

Іван Франко

Сонет

Чи бачиш, брате, ниву, що широко

Покосом встелена, як лиш засягне око?

Цвітки враз із шовковою травою

Упали, стяті, й лан покрили весь собою.

Чи бачиш лісу ти сумну руїну,

Щербаті пні, сяги, і зломи, й трами?

Де велетень стояв, там за малу хвилину

Тріски, колоди, давньої краси відлами.

Та стій, часу пройде немного, і травами

Буйними вкриється простір і пестрими цвітами,

А зруб одягнеться у свіжу деревину.

Так, брате, діється і з нами, русинами.

Стяла нас доля, та не вбила силу

Живу; ми встанемо й закрасимо могилу.

Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, № 5, с. 120 – 121, за підписом Джеджалик. Зберігся первісний автограф вірша (ф. 3, № 1062).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 287.