2.01.1893 р. До М. I. Павлика

Дорогий друже!

Що се таке з Вами сталося, і зрозуміти не можу. Поперед усього позвольте сказати Вам під словом честі, що у нас між мною і жінкою ніколи ані мови, ані думки не було о тім, немов би то Ви хотіли відсторонити мене від «Народу». Думка така була б і абсурдна і несправедлива, і для того я не можу припустити, щоби моя жінка сказала що-небудь подібного, і радше готов припустити, що або Ви не так зрозуміли її, або вона позволила собі зажартувати.

Вона ж так само добре, як і я, знає відносини «Народу». Ще день перед її поїздкою до Коломиї між нами власне була мова о тім, що треба б мені написати для «Народу» статтю про теперішню ситуацію, і я признав, що справді треба би, та у мене поки що часу дуже мало. Правда, жінка жалувалася мені на Ваш лист, писаний під час мого побуту у Відні, і давала мені навіть читати той лист, та [текст?] його був якраз противний тому, що вона ді тепер Вам закинула – виходило таке, що Ви закидали їй, буцімто вона відірвала мене від «Народу» і засадила за непотрібну роботу у Відні.

Сказати по правді, в цілій тій перестрілці Вашій з моєю жінкою моя роль дуже неінтересна. Раз, я виходжу як бездушна кукла, котру кидають і попихають то сюди, то туди, а тепер Ви обертаєтесь до мене, не знаю вже чи як до судії, чи як до обжалуваного. А по-моєму, всі три оті ролі для мене в сій справі зовсім не підходять. Я думаю, що коли Ви викликали всю отсю саламаху своїм листом до моєї жінки, то тепер і сьорбайте її.

А апелюючи до мене, Ви ставите мене в дуже прикрій ситуації, бо або (по-Вашому) мусив би я завдати брехню жінці, не знаючи докладно, що вона сказала, або также насліпо признати їй правду і тим самим зробити кривду Вам – моєму найліпшому приятелеві. І одно, й друге для мене неможливе, бо знаєте, прецінь, як люди кажуть: гріх того бити, з ким треба жити.

Я дуже жалую, сли моя жінка свідомо або несвідомо образила Вас, хоч, знаючи її почуття справедливості, я не можу припустити, щоб вона мала намір образити Вас. Значить, доходіть собі з нею правди самі. Принципіально ж я вивів би з усієї сеї афери тільки одно: що роль ментора фамілійного, в котру Ви трохи необдумано себе поставили, пишучи мені і жінці адмоніції в справі, котра в першій лінії є нашою родинною справою, є невдячна і нічого, крім прикростей, не приносить.

Звісно, я, знаючи Вашу щирість, не мав і не маю Вам сього за зле, але жінка моя має повну автономію чуття, і думання, і говорения, а також находиться втім віці, що може сама відповідати за свої слова і вчинки.

Прошу Вас іще раз, не майте мені за зле отих моїх слів, але коли вдумаєтесь в моє положення, то зрозумієте, що інакше годі мені Вам відповісти. Цілую Вас і бажаю Вам. веселих свят.

Ваш Ів. Франко.

Примітки

Друкується вперше за автографом (ІЛ, ф. 3, № 1512).

…жінка жалувалася мені на Ваш лист, писаний під час мого побуту у Відні… – 16 грудня 1892 р. М. Павлик сповістив М. Драгоманова, що І. Франко написав йому з Відня про те, що

«чується нещасним у новій позиції студента і, певне, стратить і невеличкий заробіток у «Kurjeri Lwowskim»… Я написав про це Реваковичеві… де розказав, у чім діло, і просив його друкувати статті Франка… Рівночасно написав я і Фр[анко]ві одверто, що я думаю про його нову кар’єру, та радив держатися «К. Lw». Тільки ж Франко послав мій лист своїй жінці, а та мені заборонила «тривожити його своїми листами». (див.: Переписка, т. 7, с. 109).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 49, с. 373 – 374.