28.01.1893 р. До М. П. Драгоманова

Вельмишановний добродію!

Я вже від тижня у Відні, та ходжу мов прибитий: дома дітей лишив хворих, а й жінці мало бракує, щоб за клопотами та безсонницею не заслабнути. До сього додайте фінансові клопоти, котрих не вменшає ждання на премію, фатальна робота над переробкою, а властиво попсуванням моєї бідної драми, деякі поправки, які прийшлось робити над романом, і ще деякі дрібні журнальні роботи та поповнювання матеріалів про Варлаама – ось Вам і все, що заповнило мій час за сей тиждень.

Ну, та якось я з сим справився і тепер засяду до Варлаама, хоч хотілося би ще перед тим зладити замітку до тексту моєї рукописної легенди про «Соломона, иже закопа бесы в одной дельве». Чи Вам не звісні джерела тої легенди? У Веселовського, здається, нема про се нічого. Оскільки тямлю, демон, замкнутий у залізній скрині (Соломоном?), проходить у «Тисячі і одній ночі» Чи є де її критичне видання з покажчиком? Є й людові оповідання про те, як чорта, смерть і т. ін. запирали в скриню, в дерево, в кість («Wisła»). У моїй легенді чортів викопує і випускає син Соломона – Ірод за порадою найстаршого чорта, одинокого, що лишився був не закопаний.

Браунгольца читав – гарна праця, тільки не для моєї теми, се про три скриночки (Шекспіра «Купець венецький»).

До Лукича напишу про Ваші болгарські статті, та у нього чудні погляди, а ще тепер він застрашений тим, що цензура російська загрозила, що заборонить «Зорю» в Росії, коли там будуть напади на рос[ійську] адміністрацію і т. ін., і Лукич перемінився в такого строгого цензора, що з моєї преневинної статті в н[омері] i викинув цілу середину (про початки і зріст українофільства в Харкові і в Києві) і масу деталей попереміняв.

З преміями виділу крайового вийшла невеличка історія. Першу одержала Наталя Кибальчич з Полтави, що підписується «Наталка Полтавка», – вона дебютувала в «Дзвінку» і, мабуть, у «Зорі», – не знаю її ближче. Другу дістав Писанецький, артист драматичний, також з рос[ійської] України. Деякі народовці (Савчак, мабуть, Огоновський і Коцовський) гаряче промовляли проти преміювання моєї драми, та переважили поляки, котрі були за тим, щоб преміювати хоч одну галицьку річ. А тепер показалося, що премійована на другім місці драма Писанецького є перекладом чи переробкою дуже близькою одної з драм пок[ійного] Островського.

Що буде з Вашим листом до киян – не знаю. Панночка не дожидалась його і поїхала. Та, може, буде оказія, то й передамо. Він лишився у Львові.

Про кафедру укр[аїнської] історії у Львові нічого не звісно. Та можливий і ще один скандал, а іменно ось який. Незадовго кінчиться служба Огоновського і йому прийдеться йти на пенсію, а хто буде його наслідником, сього і вгадати тяжко. Одинокий русин, про котрого могла б бути мова, – Стоцький та він своїми останніми роботами достаточно-таки компромітує свій науковий авторитет, і, о кілько можу судити, доки Ягич у Відні, він навіть ординаріусом не буде, N[ota] B[ene] коли не проявить себе якими справді науковими працями.

Отже ж, при кінці минувшого року нікий д. Третяк, поляк, з України родом, автор кількох праць по історії польської літератури (з них одній «Mickiewicz w Kownie i w Wilnie» виказували плагіати), написав брошурку по-руськи про «Вплив Міцкевича на Шевченка» і видрукував її в Кракові pro venia legendi укр. язика і літератури на Краківськім університеті. Ось Вам і кандидат у наслідники Огоновського, котрий звиш 20 літ учив, а нікого нічому не вивчив. А потім русини будуть жалуватися на «гніт» і «удар».

«Записки Тов[ариства] Шевч[енка]» жінка повинна вислати Вам на днях, як також газети, котрих я за зборами до Відня не вспів скомплектувати.

Щодо своєї «оборони» попів у «Kurj[eri] Lw[owskim]» я дав невеличке вияснення до «Народу» і надіюсь, що П[авли]к видрукує його. Коли Ви схочете докладно прочитати цілу мою статтю, де я, між іншим, говорю й про глупий протест перемишльських попів, то думаю, що згодитесь зі мною.

Замітку Вашу в 1 н-рі «Народу» читав, але мушу в значній часті признати рацію П-ові, котрий каже, що відділ церкви від держави у нас справи церковної не то не полагодить, а противно, ще її погіршить, т[о] зн[ачить] піддасть наше духовенство безоглядно під власть Рима. Коли досі Рим не осмілюється цілковито окатоличити нашої церкви, завести целібат, віддати інституції церковні в руки єзуїтів і т. ін., так се головно тому, що в Відні бачать, що се було б «неполітично». Говорити о якійсь автономії руської церкви, як се говорять народовці, – сьогодні пуста байка, – се Ви найлучче знаєте.

А вкінці треба ж pro praeterito признати попівству нашому деякі заслуги, бодай, напр., в порівнянні з сусіднім йому попівством польським: сяк чи так, а грало воно у нас більше як півстоліття роль одинокого представника інтелігенції, сяк чи так робило що-небудь, і я переконаний, що ще й тепер наглий зворот усієї маси попівства до попівської кастовості, до клерикалізму і ультрамонтанства (а до сього поведе целібат) ослабить інтелігентні сили русинів. Отсю думку висказав я в «Kurj.». Звісно, pro futurum можна спорити, чи буде так чи сяк, та я в такий спір не хочу вдаватися. А з боку П-ка видається мені все-таки нетактовним викликувати із-за того призрак розлому в партії, не трібувавши навіть порозумітися.

Перечитую тепер річники «Romania» і роблю з них виписки. Гарний журнал, та яку широчезну перспективу великої, довговікової літературної праці відслонює він! Страшно робиться, коли подумаєш об тім, щоб обгорнути, опанувати хоч один відділ того широкого поля. А як воно манить!

Як бажалось би, напр., опанувати хоч би таке поле, як «народні» епопеї, починаючи з «Іліади» чи, коли хочете, з «Іздубара», а кінчаючи хоч би нашими та сербськими юнацькими думами! Яка маса інтересних фактів та уваг про тисячні явища життя культурного та соціального, про творчість і психологію мас та одиниць, про метод і історію критичних поглядів! Та куди нам куцим за такими зайцями гнатися! Я й тепер уже мало що не тяжким гріхом уважаю те, що сиджу в Відні та читаю «Романію» в часі, коли моя бідна жінка мучиться з хворими дітьми і ночі не спить, і вдень увесь час на ногах, а сама виглядає тільки як тінь людини!

Та досить тої меланхолії! У Вас, мабуть, і своєї досить, а надто лист не повинен бути белетристикою; тільки в романі можна давати волю своїм чуттям і турботам. Нетерпеливо дожидаю Коскена; з університетської бібліотеки його визичено, так що я досі не дістав його до рук. Зате від Щербатського дістав статтю Ольденбурга про перську редакцію.

До Новаковича напишу на днях. Віднайшов ще один текст інтересуючого мене варіанта параболи в Перемишлі, та видобути відтам що-небудь усе одно, як вовкові з горла. Цеглинський, до котрого я обернувся, обіцяв вправді, та коли-то се буде!

Отсе заляпав кілько паперу! Пора кінчити. Поздоровляю Вас сердечно і кланяюсь низенько Вашій в[исоко]-пов[ажаній] пані добродійці, котру прошу дуже перепросити за неприємність, якої наробив з пакетом. Може б, попросту вислати Вам його по пошті? Жду інструкції.

Ваш Іван Франко.

Wien, І, Wipplingerstrasse, 26, 1 St[iege], 4 St[ock], Thür 29

Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, т. 1, Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928, с. 405 – 407.

Подається за автографом (ІЛ, ф. 3, № 1434).

…фатальна робота над переробкою… моєї бідної драми… – Йдеться про драму «Украдене щастя».

…поправки… над романом… – тобто робота над повістю «Для домашнього огнища».

…зладити замітку до… легенди про «Соломона, иже закопа бесы в одной дельве». – Йдеться про перший розділ праці І. Франка «Із старих рукописів» («Житє і слово», 1894, кн. 1).

У Веселовського, здається, нема про се нічого. – Очевидно, йдеться про працю Олександра Веселовського «Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе и западные легенды о Морольфе и Мерлине» (Спб., 1872).

Баунгольца читав… – Очевидно, йдеться про розвідку: Braunholtz. Die erste nichtchristliche Parabel des Barlaam und Josaphat. Halle, 1884.

До Лукича напишу про Ваші болгарські статті… – У листі від 10 січня 1893 р. М. Драгоманов просив І. Франка довідатися про недавно послану брошуру «Забележки» та інші книжки на ім’я Василя Лукича (див.: Матеріали, с. 403).

…з моєї преневинної статті в н[омері] і викинув цілу середину… – Йдеться про статтю І. Франка «Наше літературне життя в 1892 році» («Зоря», 1893, № 1, 2).

…Наталя Кибальчич з Полтави… – Українська письменниця Надія Матвіївна Кибальчич (Симонова; 1857 – 1918) друкувалася під псевдонімом Наталка Полтавка. Її п’єса «Катря Чайківна» була відзначена першою премією, рецензію на постановку І. Франко опублікував у газеті «Kurjer Lwowski», 1893, 7 грудня.

Писанецький (псевдонім Ванченко) Костянтин Іполитович – український актор, драматург. Його п’єса «Мужичка» на конкурсі відзначена другою премією, рецензію на постановку І. Франко надрукував у газеті «Kurjer Lwowski», 1893, 1 грудня. За змістом «Мужичка» була дуже близькою до драми «Світить, та не гріє», написаної М. Я. Соловйовим та О. М. Островським.

Савчак Дам’ян (1847 – 1912) – український громадський діяч «народовського» напряму, депутат галицького крайового сейму, член конкурсної комісії.

Третяк Юзеф-Осип (1841 – 1923) – польський літературознавець та історик, член Польської Академії наук (з 1888 р.). Розвідка «Про вплив Міцкевича на поезію Шевченка» надрукована українською мовою у Кракові 1892 р.

…свої «оборони» попів у «Kurjeri Lwowskim»… – Йдеться про статті І. Франка під спільним заголовком «Nowy Kulturkampf», що друкувалися у газеті «Kurjer Lwowski», 1892, № 350, 351, 353, 364.

…я дав невеличке вияснення до «Народу»… – Стаття «Наше попівство і цивілізація» надрукована в журналі «Народ», 1893, № 2.

Замітку Вашу в 1 н-рі «Народу» читав… – Тут і далі І. Франко має на увазі замітку М. Драгоманова та замітки М. Павлика, які під заголовком «В справі церковній у Галичині» друкувалися в журналі «Народ», 1893, № 1.

Целібат – обов’язкова безшлюбність духівництва. Запроваджений в католицькій церкві в XI ст. В православній церкві обов’язковий для чернецтва.

Ультрамонтанство – течія в католицизмі, яка вимагає необмеженого впливу папи на церковні та громадські справи.

А з боку П[авли]ка видається мені… нетактовним викликувати… призрак розлому в партії… – Йдеться про статтю М. Павлика «В справі церковній у Галичині», надруковану в журналі «Народ», 1893, № 1, с. 3 – 5.

«Romania» – французький науковий журнал, виходив з 1872 р., присвячений питанням романської філології, зокрема публікаціям та дослідженням стародавніх текстів. Видавець Гастон Парі.

«Іздубар» – вавілонський епос.

Щербатський Федір Іполитович (1866 – 1942) – російський радянський сходознавець, академік АН СРСР (з 1918 р.). І. Франко присвятив йому поему «Цар і аскет».

Новакович – Очевидно, йдеться про Стояна Новаковича.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 49, с. 379 – 382.