10. Народна міфологія
Іван Франко
1. Антипко (хованець) викльовується з курячого зноска або з такого яйця, що знесе курій. Таке яйце треба намастити попелом із кістки мерця, обвинути сирівцевою шматкою і носити під пахою, доки не вилупиться Антипко. Він жиє потім у того чоловіка і робить його багачем, служить йому, доглядає худоби, хоронить від шкоди. Господар мусить годувати його несолоною стравою, але по смерті нечистий бере собі того господаря душу, а його багатство звичайно «іде прахом», так що швидко з нього нема й сліду. (Пор. Máchal, 97; Чубинський, І, 192,208).
2. Блуд. Хто їсть нелуплений чіснок, того ніколи блуд не возьметься. (Máchal, 128, 160).
3. Відміна. Коли мати відійде нехрещену дитину і лишить її саму в хаті, то приходить відьма, бере дитину і лишає свою – відміну. (Máchal, 129; Federowski, 1637). Така відміна заєдно сидить у колисці, нічого не їсть і не росте. А скоро всі повиходять із хати, вона вилізає з колиски, витягається, робиться геть велика, йде до печі, виїдає страву, яку тільки подибле, наробить у хаті шкоди і всяких збитків, а потім знов іде до колиски. (Nowosielski, II, 160; Krauss, 98; Чубинський, І, 130, 194).
4. Відьма. Хто хоче пізнати відьму між іншими жінками, той робить ось як. На Св[ятий] вечір кладе чіснок на чотири роги стола, на кожнім розі по одній головці. Повечерявши, бере з кождої головки один зубок, садить у кулешірник (ринку, в котрій вариться і мішається кулешу) і кладе їх на вікно, щоби той чіснок зійшов і ріс. Так він росте до Великодня. На Великдень бере з того чіснику одно зелене перце до рота і держить його в роті через ціле набоженство, доки піп пасок не посвятить. Скоро піп свяченою водою покропить паски, той чоловік перекусує зубами той чіснок у роті. В тій хвилі він побачить відразу, котра жінка відьма: у неї на голові дійниця з молоком. (Пор. Bartoš, 143; Federowski, 239). Але такий чоловік не сміє сього нікому сказати, бо відьми кинулись би на нього і розірвали б його на місці. (В Тишківцях Городенського пов[іту] записала Олена Шухевичівна). (Пор. Чубинський, І, 196 – 205).
Є ще один спосіб, як можна пізнати, кілько в селі є відьмів. Треба зробити борону з бзини, але робити її так, щоб зачати на Св. Юря, робити день у день, не пропускаючи ні неділі, ні свята, а скінчити аж за рік, так щоби аж в сам день перед Юрєм була готова. (Пор. Bartoš, 143). Тоді на самого Юря досвіта треба йти тою бороною волочити. То вже як такий чоловік верне з поля, то яка є в селі відьма, мусить до нього прийти: не раз і сама не знає, чого прийшла, крутиться, міниться на лиці, а мусить прийти і поклонитися йому. (Записано ut supra [Дослівно (латин.), – Упоряд.]). (Пор. Krauss, 120).
Відьма тільки три рази може важити на чиєсь життя. Коли їй до трьох раз не вдасться, чоловік буде мудрий або так припадком устережеться, то її чари впадуть на ню саму, і вона мусить умерти. (Записано ut supra).
5. Вічний Жид. То такий жид був: як Христа мучили і вели вже розпинати, а Христос надійшов з хрестом і хотів трохи опертися о його хату, спочити, а він крикнув: «Іди геть! Іди геть!» А Христос обернувся та й сказав йому: «Я піду, але й ти йди і ходи по світі аж до Страшного суду». То він і досі ходить. Десь недавно – говорять люди – виділи його в наших сторонах. Але його тяжко пізнати, бо він на старім місяці старий-старий, а на новім місяці знов відмолоджується. (Baring-Gould, 1 – 31; Neubauer; Federowski, 1145).
6. Дідько. Дідько підкушує чоловіка. Як чоловікові зле діється, то він шепче йому день і ніч: повісся! (Federowski, 232). То коли чоловіка такі мислі зносять, треба тільки прикликати Бога до помочі та й сказати: «Пек, щезай, маро!», то дідько піде геть. А якби не прикликав Пана Бога, то таки дідько переможе і ще й чоловікові допоможе до злого. Повідають, що одного чоловіка вчепилася була така думка: повішуся та й повішуся! Зайшов він до стодоли, заперся, думає: тут собі зроблю конець. Але жаль йому зробилося життя та й подумав собі: ану стрібую повіситися на стеблі. А щось за ним іззаду ніби хихочеться та й шепче: ану, ану! Взяв він стебло, зав’язав собі на шию, виліз на підрю і прив’язав кінець до бантини. Вже хотів спуститися, але втім щось мов замануло його, і він сказав: «Господи, помагай!» В тій хвилі пустився та й як не гепне собою на тік! Геть, вибачте, склянки потовк. Лежить він на тоці, а той, бодай моці не дав, зазирає з підрі та й каже:
– Ну, щастя маєш! А то вже би ти був мій. Я би тобі був те стебло перемінив на дріт, і було би по тобі. (Пор. Грінченко, II, 17; Máchal, 167).
Хто шукає чогось і довго не може знайти, то каже: «Десь ся тим дідько вдавив» або: «Десь ся тим біда тішить!» (Пор. Магницкий, 6).
Дідька гріх згадувати по ім’ю; звичайно говорять: біда, нечистий, «той – бодай моці не мав!» або: «той – Дух святий при хаті», «той, що сі по смереках дре». (Пор. Krauss, 102).
Дідько і загалом усяка нечиста сила вступиться від чоловіка, коли її вдарити відлів. (Turczyński, 43).
7. Дух Святий. Коли хто в розмові має згадати про якесь страховище, про чорта абощо, то говорить насамперед: «Дух Святий при хаті!» або «Дух Святий при нас, хрещених!» Коли в хаті є мала дитина, то мати при всякім несподіванім стукоті, при громі, витті пса поперед усього скрикує: «Дух Святий при дитині!»
8. Лісова панна. В Косівщині вірять, що в горах у великих лісах є лісові панни. Вони показуються людям вечером, звичайно лиш таким, що йдуть одиноко лісовою дорогою. Така панна виглядає спереду зовсім як молода панна, дуже хорошої вроди, але ззаду тягнуться за нею кишки. Вони заманюють недосвідних парубків до себе в глибокий ліс і силують їх, щоб жили з ними.
В Довгополі оповідають, що перед кільканадцятьма роками завабила лісова панна з собою одного молодого робітника-італіянця. Пізнім вечером він ішов через верх, а ввійшовши в ліс, не вернув з нього аж за два роки. З ліса він вийшов сивоволосим, згорбленим старцем і оповідав, що лісова панна держала його при собі, але як йому там було, де живе та панна і для чого так подався, сього не говорив. Швидко потім він умер. (Пор. Máchal, 130).
9. Нечисте місце. Бувають такі місця, що як стати на нім або зробити що: викопати яму, зрубати деревину, вбити пальок абощо, то чоловік заслабне або навіть нагло вмре. Звичайно се таке місце, де колись хтось чоловіка забив, або мати дитину стратила, або де закопано такого трупа, що вмер без сповіді, повішеника, потопленика тощо. То його душа на тім місці покутує і мститься на людях.
10. Перестрах. Коли хто-будь, а особливо дитя, перестрашиться чого, то треба зараз розірвати на ньому сорочку і тричі сплюнути. (Чубинський, I, 131). Коли се не поможе, перестрашена людина схапується вночі і кричить крізь сон, не має апетиту, сохне, то треба віділляти перестрах. Береться миску води і держиться її на голові перестрашеного. Тим часом баба (ворожка або інша жінка) в залізній ложці над огнем розтоплює олово і виливає його до миски з водою. З того олова пізнають потім, чого перестрашилася людина. Звичайно се буває пес, якась худобина тощо. В такім разі треба з тої худобини вимкнути кілька волосків і підкурити ними перестрашеного. (Schulenburg, 227; AU. IV, 242). Воду з оловом треба вилляти десь на межу під вербу. (AU. IV, 210).
11. Перехід. Ксьондз на перехід недобрий. (Revue, IX, 465). Як ідеш де і здиблеш ксьондза, то треба кинути за ним стебло соломи. (Liebrecht, 359). Добре, як перейде жид, то буде чоловік мав щастя.
Як перейде стара баба, то недобре. (Schulenburg, 241; Revue, VI, 185; Liebrecht, 323, 328).
Як перейде жінка з повними коновками або з огнем у черепку, то добре.
12. Повішеник. Повішеник записав свою душу дідькові. Його тіла не можна ховати на цвинтарі, на посвяченій землі, бо такий би вітер зірвався, що й церков би розніс. (Toeppen, 788). Повішеників донедавна ховали на границі села, на відлюдних місцях. (AU. III, 53). Шнур, на котрім повісився чоловік, купують жиди і навіть дорого за нього платять. Вони кидають сей шнур до бочки з горівкою і вірять, що тоді так будуть люди йти до їх горівки, як ішли дивитися на повішеника. (Пор. Toeppen, 107; Schulen bürg, 236; Buch vom Ab., 154; Чубинський, І, 209).
13. Потопленик. Як чоловік утопиться в воді, то він там жиє на дні і хапає інших людей за ноги, тягне в воду, щоби й їх потопити. (Turczyński, 31).
Коли втопленого чоловіка витягнуть на берег, то треба дуже пильнувати, щоби положити його лицем до землі. Якби положив його лицем до неба, то би така повінь надійшла, що би весь світ затопила.
14. Рахмани. На Великдень кидають шкаралющу із свячених яєць у ріку. Коли вона доплине до рахманів, то тоді вони дізнаються, що у нас Великдень. (Чубинський, І, 270).
Рахмани – то дуже побожні люди і весь Великий піст не їдять нічого, постять твердо. Для того і у нас як де в хаті твердо постять або голод допікає, нема що їсти, нема омасти, то говорять: «Постимо, як рахмани». (Máchal, 121).
В Лолині Долинського пов[іту] рахманів називають харіонами.
15. Самовбійця. Могила самовбійці не поростає травою. (AU. III, 52). Пор. Ів. Вагилевича вірш «», де вітри над самовбийцею Жулином
насипали
Могилу круглую,
Що морогом не врастає
На пам’ять вічную. (Вѣнок, II, 102).
16. Страхи. Є такі місця, що в них «страшить». Звичайно се бувають пустки, старі звалища, роздоріжжя, кладовища і т. і. Подаю тут три оповідання про страхи, записані в Циганах Борщівського пов[іту] Дарією Глібовицькою.
1. – Так усі заходяться коло сьвйит, а мене аж за серце стисне, як згадаю, що то вже якраз п’ять років, як моя Дося померла.
– А велика була ваша донька, Марійо? – питаю.
– Таж віддатися мала!
– А що ж їй було, що вмерла?
– Бог знає! Знаєте, затужила. Якось в половині посту помер той парубок, що за него мала йти, а так в самі сьвйита вона померла. Ей, то то-м не могла забути! Бувало люди спят, а я тихцем та й на цвинтар. Впаду на гріб, то аж умліваю. Люди спамйитуют, сварут, бо то весна, така робота – страх, де с мас плакати! То ще добре, що я доброго чоловіка маю, йинчий то би не стерпів, бив би.
Так я плакала цілий місяць. Але якось раз усі в хаті спят, я не спю, так ми сі дуже скучило, страх. Вийшла я надвір, дивюся – так ясно, гей би вже над раном. Ніц сі не бою, іду на цвинтар. Тихо, ні мушка не шеберне. Прийшла я на гріб, кльикла-м, молюсі. Чую: щось перетьигнуло за мною, так, ніби мішок зі збіжем. Огльидаюсі – нема нігде нікого. Молюсі далі. Але чую добре, що то такой так коло мене тягне. Так звільна, ніби му тьижко. Встала я з гробу, хочу йти, та чось не годен, так, ніби мене до місця прикувало. Піднесла я очи вгору, бо ми сі здавало, що якась птаха летит. Дивюсі, а то вам щось так ніби рантух над головов мені холибає. Вітру ані крихіточки нема, а від того такий шум. А все то вище, то нижче, мені понад голову. Місяць так дивненько сьвітит, аж ніби промовльиє. А я не годна на тоє надивитисі. Так сі дуже дивлю, дивлю, а ту чую, що ноги підо мною гнутсі, – та й впала-м.
Що зі мною далі було і хто мене додому завів, того вже не знаю. Відтогди я на цвинтару вже не була. І чось не боюсі, а піти не годен. Тай вже і не жалую, бо то, може, і гріх. Хто знає, як би їй і було. Мала бідувати, то ліпше, що вмерла. Бо що то, нині бідній дівчині гірко. Багатий не возьме, бо де хто видів, щоби багатий бідну взяв. А той, що за маєтками не питав, той, що її любив, умер, та й всьо сі скінчило. Нема що бідному на сьвіті жити! А ще як вороги присьидут – Господи! – то так уже доскулят до живого. А так – най з Богом спочиває. (Записано від Марії Яцишиної в 1895 р.).
2. О, є Біда, є! Я свому Михайлови все кажу, як іде на варту: «Слухай, здибаєш – пан, не пан, в кожусі чи в сурдуті, сидит чи лежит, обмини і не чіпай! Бо тут коло Ваврихи, де сі два плоти сходьит, в тім куті, о! то все є. Я ти кажу, стережисі, бо ти часто на варту ходиш, то будеш видів, що тебе то колись не мине». Я ще як у старого єгомостя служила, вертала я раз зо млина, і старий Микола зі мнов. Він ішов уперідь, а я за ним. Чую, він комусь закльив. Був він дуже добрий чоловік, але сильно злосний. Якби так сила, як міна, то нещістьи. Гадаю: злосний, що зле йти, бо ніч. Але чую: кричит: «Марійо, ратуй!» Я вам щомога біжу, то ледво-м його відборонила. Так вам бідного Миколу мучив, мучив! А все перекидавсі то конем, то псом, то бараном, то знов паном. А-я, а-я! (Записано ut supra).
3. Старий жид шверцер (перемитник) приїхав раз до нас сильно оббитий. Питаємо його, що йому сталося, а він оповідає нам свою пригоду так. «Як я колись-то від вас виїхав, і я собі їхав до Мишкова. На дорозі межи Мишки а Більче, що вона попри печери іде, кінь ішов собі, аж любо, і щось узьило і перевернуло візок, і мене так побило. Ай вай! То добре, що не забило!»
– Та скажіть нам, що то було? – питаємо жида.
– Ну що? Лихий! Ну, або що? Він такой є, гадаєте що нема? Ой, чому ні! Такой є! Я вам зараз скажу, що я єго і в руках мав. Як я ще був парубок молодий, ми сі зібрали кілька, і ми поїхали до Росиї. Ми перевозили звід-там тітюн, гербату, кожухи, самовари і срібло та й золото. Тепер я їду сам, а тогди то нас їхало кілька. Забавили там ми, аж надвечір вертаємо. А то степ і степ, ні живого духа. Так ми їдемо, виджу я, щось сі чорніє. Під’їжджу, а то такий баран! Гадаю: тра взьити, буде на кучки, бо то було перед кучки. Зліз я з кінь, злапав баран, перекинув на кульбаку, і ми їдемо. Приїхали ми до Скали, баран є, і всі виділи, і тати, і мами. А я сам давав їму їсти. Я їго все замикав на ключ. Вже буде кучки, тра різати баран, а баран нема. І на колодки замкнена, і ключ у мене, а баран щез. А то був Лихий! Тепер він мене перевернув, але я єго сі не бою, бо є Пан над нами! (Пор. Federowski, 79).
17. Страччуки. Діти, страчені матір’ю і поховані без хресту, робляться страччуками. Вони держаться звичайно на межах, під старими вербами, часом під углами хати або стайні. До якогось часу вони по ночах являються людям і просять хресту. Коли таке «страчча» охрестити, то воно робиться ангелом. Як же ж не знайдеться така добра душа, то з такого страччука робиться злий дух, страшить по ночах і робить усякі пакості в тім місці, де лежить його тіло.
18. Упирі. Упирі бувають двоякі, родимі і причинні. Упир має дві душі, свою і нечисту. Ся нечиста виходить із нього чи то вночі, чи по смерті, і потинає людей, висисає їм кров із серця. (К. Стар. XXIX, 101 – 120; Toeppen, 796; Máchal, 183 і д.; Чубинський, 1, 205).
19. Чарівник. Коли хто хоче бути чарівником, мусить опівночі взадгузь вилізти на фігуру і сісти задом на розп’ятті. Пор. Jul. Turczyński, Powieść o czarnobrewcu (поема без поетичної вартості, але багата етнографічними і фольклорними деталями, зібраними на руськім Підгір’ї):
Kiedym ja jeszcze był poganiaczem,
To-ci miał wtedy stary Todozy
(Dziś dawno już zmarły) huź do góry
Zadem leźć na drzewo… na posuchę a głód
[Коли я ще був погоничем,
Мав тоді старий Тодозій
(Вже давно покійний) догори ногами
Задом лізти на дерево… від посухи й голоду (польськ.). – Упоряд.] (13).
20. Чарівниці. Від Марії Яцишиної в Циганах записала Дарія Глібовицька 1895 р. ось що:
«А, чарівниці! Ті то вже лиха робят у сьвіті. А кілько то їх є, як зійдутсі на Лису гору! Якби так на пущіннє вкусив пирога і не з’їв, а завйизав той кавалочок у шматинку і носив на ниточці під рукавом, то на Великдень, як перший раз заспівают “Христос воскрес”, то зобачив би всі чарівниці, а кожна буде мати на голові скопець.
В однім селі сподобала собі єдна такого, що жінку мав. Вона йому і не при думці була, бо він свою жінку дуже любив. Видит вона, що хіба чари поможут. Взьила вночи, як у них сі сьвітило, встромила ніж в одвірок. На рано – та й нежива була жінка. Бо то кажут, що не в одвірок, а в серце бідній жінці ніж вгараздила. Бо хотіла, щоби той її взьив».
Одна баба оповідала: «Відобрала в мене чарівниця молоко корові. Приходжу я досьвіта до корови, – сидить під коровою біла хортиця. Зацькувала псами, пси її геть пошарпали. То була чарівниця, а чарівниць дуже пси кусають. Другого дня посилають по попа, що жінка занедужала. Приходить піп, а в тої жінки груди геть пошкаматані, гейби пси пошарпали. То була та сама чарівниця».
Досвіта ходять чарівниці зо скіпцями збирати росу до чарів.
Чарівниці збирають цвіт папороті на чари. Папороть цвіте саме в північ перед Св. Іваном.
Багато є способів, щоби прикликати чарівницю до хати і переконатися, хто вона така. Найпростіший спосіб: узяти шпильки, ті, що жінка мала на собі при шлюбі, і розпечи над огнем, то зараз чарівниця прийде. Чим більше шпильки розпікати, тим більше се пече її.
Щоби побачити чарівницю, треба стругати через цілий рік, кожний день по одній трісці, і вночі перед Юрієм засісти за тою купою трісок. (Turczyński, 17).
Чарівниця може перекинутися котом, псом, а часом клубком котиться до стайні. (Turczyński, 16).
21. Чудесна палиця. Коли настає місяць першого мая, треба піти на гору, де вигріваються гадюки, зловити білу гадюку, вбити її, зняти з неї шкуру, висушити ту шкуру і заховати в нутро палиці, ту палицю заткнути за пояс, тоді можна зробити все, чого забажаєш. (Орелець).
22. Фатальна година. Є така година в році, що якщо другому заклясти, то се йому зараз сповниться. Звичайно люди не знають тої години, але бувають такі, що знають. У одній хаті робив захожий кушнір кожухи. Дитина пустувала чи плакала, досить що мати розгнівалася і закляла дитині:
– А бодай єс трісло!
По хвилі дитина втихла, а мати вже й забула про свою клятьбу. Аж ось кушнір обзивається до неї:
– Ну, господине, так єсте кляли своїй дитині, – ану, заклиніт тепер, щоби трісло.
– О, та трісніть ви! – обрушилася на нього мати, і кушнір тріс в тій хвилі.
Примітки
Рахмани – в українських народних повір’ях християни, які живуть десь далеко, здебільшого під землею, не використовують вогню, металу, одежі, живляться сирими плодами, а в час посту – манною, що падає з неба. Після народження другої дитини розлучаються з жінками і живуть безшлюбно; не мають відліку часу (тому Великдень святкують тоді, коли до них допливають шкаралупки освячених на землі пасхальних яєць), хоч знають день своєї смерті; живуть від 100 до 360 років. Моляться вдень і вночі, від ангелів отримують свідоцтва про праведних і грішних людей.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 175 – 184.