Епізод з «Граматкою» Куліша і мораль того епізоду, висловлена в «Wiadomościach Polskich»

Іван Франко

В своїй «Історії руської літератури» (ч. III) присвятив проф. Огоновський Кулішеві простору і дуже старанно оброблену розвідку. Оскільки можемо оцінити, розвідка ся, одна з найліпших і найдокладніших у всім ділі проф. Огоновського, подає багато біографічних та історико-літературних подробиць, досі незвісних, а зачерпнених, мабуть, від самого Куліша або від осіб, що стояли з ним у довголітніх близьких зносинах.

В тій розвідці проф. Огоновський присвятив, і справедливо, окремий уступ розборові Кулішевої «Граматки», виданої в р. 1858 (стор. 182 – 185). Що при тім він ані словечком не згадав про цікаву історію, яка сталася з тою «Граматкою» на Україні, а власне в Київській губернії, се, очевидно, не вина нашого вченого професора, а доказ хіба того факту, що ся історія в тих кружках, які достарчали йому матеріалу про Куліша, або не була зовсім звісна, або тепер забулася [Те саме треба сказати й про найновішого Кулішевого біографа Шенрока, який у своїй статті про Куліша («Киевская старина», 1902) нічого не згадує про пригоду з його «Граматкою»]. А шкода, бо історія ся характерна і ще й нині не втратила інтересу.

Докладне оповідання про сю історію находимо в дописі з Києва, поміщеній в № 30 «Wiadomości Polskich» з р. 1858, видаваних у Парижі пізнішим патером Валеріаном Калінкою під патронатом князя Адама Чарторийського, значить, в органі аристократично-клерикально-консервативнім.

Згадавши в початку дописі про повстання українсько-руської літератури від Котляревського, автор переходить до 1840-х років, говорить не дуже докладно про тайне товариство українофільське (Кирило-Мефодіївське братство), до котрого належали Куліш, Костомаров і Шевченко, «a także niektórzy obywatele okoliczni» (очевидно, поляки! – додаток, як знаємо, зовсім фантастичний), далі про арешти і висилку тих трьох письменників («prócz tych trzech, o ile wiem, nikogo więcej nie aresztowano»); знов, як бачимо, автор не дуже добре знав те, про що писав, та се можна звинити тим, що справді арешти і процес братчиків велися з великим поспіхом і дуже потаємно.

Як характерну прикмету російського уряду підносить автор далі те, що він одною рукою карає, а другою гладить і що по кількох літах висилки Костомарова і Куліша знов пущено на волю. Д[обродій] Куліш отсе видав у 1858 р. «Граматку» для українського люду. Її почали продавати і роздавати по селах, та шляхта польська, діставши її до рук, страшенно перелякалася. В «Граматці», бач, говорено про «ляхів» з нехіттю, як про чужих, захожих людей, говорено про боротьбу з ляхами, про гайдамаччину, вказувано народові якийсь слушний час у будущині, одним словом, у тій «Граматці» поза азбукою та псалмами зложена була цілковита, систематична пропаганда соціальної і поперед усього антипольської революції. Не диво, що шляхта мала чого лякатися і шляхетський маршалок Київської губернії «uznał za rzecz przyzwoitą zaskarżyć urzędownie dzitko przed księciem Wasilczykowem» (тодішнім київським генерал-губернатором). «Кн[язь] Васильчиков також признав конечним задержати по книгарнях усі примірники сього букварика, його відбирали навіть у приватних осіб».

[Той маршалок називався Октавій Ярошинський і вибраний був маршалком Київської губ[ернії] 1857 р. Ось як характеризує його в своїх споминах Т. Бобровський:

«Był to człowiek wcale miernych zdolności i jeszcze mniejszego wykształcenia, a nawet zaniedbanego wychowania. Opowiadano, ze w r. 1831 zaskoczony rewolucją w Warszawie, gdzie na uniwersytet uczęszczał, bil się dobrze wśród «dzieci warszawskich»… W rozmowie jego trudno było dopatrzeć sladów wyższej kultury umysłu w jakimkolwiek kierunku, bądź na ławie szkolnej, bądź później oczytaniem nabytej. Rozmowa jego najczęściej dotyczyła stosunków i działań oficyalnych, a w tej rozum swój, stanowisko i znaczenie z rządkiem samochwalstwem wysławiał. W obcowaniu towarzyskiem nie umiał jednać sobie ludzi, odtrącając naprzód nieprzyjemną powierzchownością, następnie zarozumiałością i pychą.

Z wyrazu twarzy i obejścia wyglądał raczej na żółciowego i ambitnego sowietnika którejś z rządowych dykasteryj, niż na reprezentanta szlachty… Nasz wielkorządca książę Wasilczykow miał go za Salomona, podporę tronu i meża wielkich wpływów społecznych. W kwestyi włościańskiej był tak dobrze jak i większa część naszego ogółu zupełnym ignorantem… Z właściwą sobie arogancyą wydrukował w «Russkiei Biesiadzie» swój projekt, osnuty na przewrotnej i razem naiwnej mysli wyeskamotowania włościanom znacznej części ziemi przez nich dotąd używanej». (Tad. Bobrowski, Pamiętniki, II, 98 – 99).

Це була людина зовсім посередніх здібностей, з ще меншою освітою і навіть зовсім без виховання. Оповідали, що в 1831 р., зненацька захоплений революцією у Варшаві, де він відвідував університет, він добре бився серед «варшавських дітей». В його манері говорити важко було спостерегти сліди вищої культури розуму в якому-небудь плані, набутої чи то на шкільній лаві, чи то в процесі пізнішого розвитку. Його розмови найчастіше торкалися дій і стосунків офіційних, при цьому він з рідкісним самохвальством вихваляв свій розум, становище і значення. У товариських контактах він не вмів здобувати симпатії людей, відштовхуючи в першу чергу своєю неприємною зовнішністю, а згодом зарозумілістю і пихою.

Виразом обличчя і манерою поводження він нагадував швидше жовчного і честолюбного «советника» якої-небудь урядової установи, ніж представника шляхти. Наш правитель князь Васильчиков мав його за Соломона, опору трону і мужа великого соціального значення. У селянському питанні був таким же невігласом, як і більша частина нашого суспільства. З характерною для нього пихатістю він надрукував у «Руській бесіді» свій проект, заснований на лукавій, а водночас наївній думці про обкрадання у селян значної кількості земель, яку вони досі використовували. – Польськ. ред.]

Кілько правди в сих відомостях, ми, очевидно, не можемо сконтролювати, бо ніякої другої реляції про сей факт не стрічали. Та щонайменше, оповідання про конфіскату «Граматки» кн[язем] Васильчиковим в р. 1858 не видається нам зовсім вірним. Ми маємо звістки, що сю «Граматку» ширено між народом ще геть пізніше. Літом 1861, коли Шевченка поховали під Каневом і його товариш Грицько Честахівський пильнував сипання могили над його домовиною, він продав у Каневі і в околичних селах кількасот примірників українських видань, в тім числі й Кулішевої «Граматки», яка й сим разом нагнала тривоги польській шляхті, так що та знов обернулася до кн[язя] Васильчикова з просьбою, щоб усі українські писання, а особливо твори Шевченка і Куліша, були заборонені.

Кн[язь] Васильчиков, як оповідає д. Білик у «Киевской старине» («Тревога над свежей могилой Шевченка» – «Киевская стар[ина]», 1886, т. XIV, стор. 7 – 19), вияснивши безпідставність польських скарг і доносів, відкинув просьбу сю з виїмком одної «Граматки» Куліша, котру він справді (значить, другий раз!) заборонив, мотивуючи се ось як:

«Сельские школы в здешнем крае открыты правительством и им же разосланы для обучения крестьян русские буквари, а потому другие буквари не должны быть допускаемы в этих школах».

Коли кн[язь] Васильчиков так аргументував у 1861 р., то нема причини думати, щоб він інакше дивився на се діло і в 1858, і можна догадуватися, що й тоді він заказав тільки допускати «Граматку» до шкіл, але історію з її цілковитою конфіскатою і відбиранням примірників від приватних людей шляхетний дописуватель причинив, мабуть, з власної фантазії.

Впрочім, треба додати, що автор дописі до «Wiadomości Polskich» не похваляє сього кроку маршалка київської шляхти. По його думці, пропаганда Куліша, Шевченка і інших українофілів звернена не тільки проти поляків, а властиво не стільки проти поляків, скільки проти Росії, хоч у виданнях українських сього треба дочитуватися між стрічками. Вже з огляду на се не можна похвалити денунціовання української «Граматки» перед російськими властями польською шляхтою, бо ж після законів Ману вороги наших ворогів – наші союзники. Дописуватель детально розбирає Кулішеву «Граматку», щоб доказати, що поляки без потреби так дуже злякались її. Та все-таки треба, щоб українці порозуміли свою роль супроти поляків і москалів, і от дописуватель обертається ось із якими словами:

«do p(ana) Kulisza i jego zacnych rodaków: «Równie jak wy, i my pragniemy, aby naród małoruski dojrzał do owych wielkich wysilen od Boga wskazanych», o których mówi pieśń (цитується приведений у «Граматці» шматок фальшованої думи). Ale narody, mówi ta sama pieśń, mają swe odwieczne granice, które próżno chcieć przekraczać. Historya skupiła narodowość ruską po tamtej stronie Dniepru, jej sercem są dzisiaj slobody ukraińskie. Ukraina przeddnieprowa, orężem polskim zdobyta i broniona, zaludniona tym samym ludem, który z łona swego wydał szlachtę, jest i da Bóg nie przestanie być polską prowincyą. Ilekroć po nią sięgać będą małoruscy patryoci, tylekroć zamiast bratniej dłoni, która ich czeka z pomocą, znajdą jednego więcej nieprzyjaciela» (стор. 133)

[Панові Кулішеві і його шановним землякам: «Так як ви, так і ми прагнемо, щоб малоросійський народ дозрів до того великого напруження сил, накресленого йому богом», про що говориться в пісні. Але народи, говориться в тій же пісні, мають свої віковічні границі, які даремно намагатися переступити. Історія зосередила український народ по тім боці Дніпра, його серцем є сьогодні українські слободи. Переддніпрянська Україна, яку здобула і боронила польська зброя, заселена тим самим народом, який зі свого лона дав шляхту, ця Україна є і дасть бог не перестане бути польською провінцією. І скільки раз по неї будуть простягати руку малоросійські патріоти, стільки раз замість братньої руки, яка на них чекає з допомогою, знайдуть вони ще одного ворога» (польськ.). – Ред.]

Значить, по Дніпро сягала ще в 1858 році Польща; навіть правобічний народ український автор дописі вважав польським з тої оригінальної причини, що він колись з лона свого видав шляхту, яка потім відреклася його. Український патріотизм добрий на лівім боці Дніпра, де він як авангард Польщі мусить боротися з Московщиною. Здобуваючи там для себе грунт, українці будуть трактуватися поляками після законів індійського Ману. Але коли українці посміють сягнути на правий бік Дніпра, по провінцію, завойовану польським оружжям, тоді – даруйте, панове! Закони Ману в кут, а вороги наших ворогів стаються нашими ворогами, і ми (поляки) готові навіть у наших сильніших ворогів (москалів) просити помочі проти наших слабших ворогів (українців). Так говорили аристократи польські.

Примітки

Шенрок Володимир Іванович (1853 – 1910) – російський історик літератури, автор праці «П. А. Кулиш (Биографический очерк)», що друкувалася в «Киевской старине», 1901, № 2 – 10. Того ж року вийшла окремою відбиткою.

Калінка Валеріан (1826 – 1886) – польський буржуазний історик, відомий реакційними заходами по заснуванню колегіумів для української молоді в Галичині з метою виховання в неї почуття відданості польській шляхті та навернення її до католицької віри. І. Франко гостро критикував ці його заходи.

Чарторийський Адам Єжи (1770 – 1861) – князь, польський політичний діяч. Був радником царя Олександра І у польському питанні. Очолював повстанський уряд під час польського повстання 1830 – 1831 рр., після поразки якого став керівником монархічного табору польської еміграції у Франції.

Васильчиков Іларіон Іларіонович (1805 – 1863) – київський, подільський і волинський генерал-губернатор, князь.

Білик Іван (псевдонім Рудченка Івана Яковича; 1845 – 1905) – український фольклорист, критик і письменник. Брат Панаса Мирного.

Закони Ману – стародавній індійський збірник релігійних, моральних, політичних, правових норм, що визначали громадянські обов’язки кожної людини. Назву дістав від імені міфічного родоначальника людей – Ману, якому й приписується його створення.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 213 – 217.