Стаття «О stosunku obecnym Ukrainy do Polski» і оповідання про соціальну пропаганду Шевченка серед мужиків

Іван Франко

Майже в рік після сеї дописі появилася в крайньо демократичнім журналі «Przegląd Rzeczy Polskich», видаванім також у Парижі під патронатом «генерала» Мерославського, простора стаття «О stosunku obecnym Ukrainy do Polski». Стаття, очевидно, написана також на Україні, в Київській губернії («nie będę tu, – пише автор, – rozstrzygał, czy słusznie gubernialny nasz marszałek zaprotestował przeciw pracy Kulisza»). Автор згадує на початку про т[ак] зв[ану] українську школу в польській літературі, котра поетизувала козаків, запорожців та Січ, та додає,

«że cała ta apologia (?) kozaczyzny odbyła się bez najmniejszej świadomości ludu, którego przodków poetyzowano tak hojnie i zamaszyście. Co ciekawsza, że nie tylko lud był obcy temu intelektualnemu ruchowi, ale zredukowany do najprozaiczniejszego stanu pańszczyźnianego chłopa traktował się jako gmin, brał batogi na stajni, służył za stróży po karczmach, odbywał powinności poddaricze, czyścił buty lub obnosił półmiski wtedy właśnie, gdy w prostej 1 inj i poprzedników jego poetyzowali nasi poeci, a szlachta w salonach zachwycała się nad temi utworami.

Zawinięty w różową okładkę Glücksberga lub Zawadzkiego (віленський книгар) kozak wyglądał na poetyczną figurę, miał pewną rolę w historyi i romansie, znany był arystokracyi polskiej i najdelikatniejsza rączka niejednej ukraińskiej piękności z pewnem uczuciem roskoszy muskała w wyobraźni wąs jego czarny; gdy w rzeczy samej ostateczne zapoznanie plemienia tego i znicestwienie moralne było istotnym i jedynym jego udziałem.

Jakoś tak to wszystko zdawało się u nas naturalnem, że nikt nie postrzegł tej krzyczącej sprzeczności, nikt nie, porównywał Sierków, Neczajów, Tarasów, Nekrasy, Nalewajków, Nebaby z tymi Hryćkami, Iwanami, Kuźmami, Mykołami, którzy zmywali nam w kredensie talerze, rąbali drwa i gnój wywozili z obory.

Co większa, sami oni nie wiedzieli o swej sławie [rozgłośnej] w książkach. Zabierano im przez pośrednictwo bab i pokojówek najpiękniejsze podania, najrzewniejsze dumki, robiono z jednych ballady i powieści, drugie kładziono na nuty, ale przedział klasy szlacheckiej od gminu trwał statecznie i był ogromny. Nie powiem, żeby go cechowała umyślna chęć pogardy i spodlenia, ale się zagnieździła pewna kastowa różnica i powiodła oba stany różnemi drogami, tak że się w żaden sposób w moralny sojusz związać nie mogły.

Ktoś nie znający tego wypadku społecznego, żeby stworzył sobie pojęcie o Ukraińcach z poezyj naszych [Specimen такого наївного вказав я в «Зорі» 1892 р. в замітці про «Німця-українофіла» Мауріціуса], musiałby przyjść do wniosku, że składamy pewną społeczność opartą na heroicznej, bogatej i ludowej poezyi, ale nigdy, że jesteśmy do ludu tego w stosunku, jak plantatorowie amerykańscy do negrów, chociaż ten stosunek na pozór zdawał się być prawdziwszym.

Oprócz tego nienaturalnego położenia było jeszcze inne, zapisane krwią na historyi kartach, a stanowiące nie dla jednego ukrainomana szkopuł, o który rozbijały się wielkie talenta, jak zaporoskie czajki na dnieprowych progach. Czuto moralnie potrzebę spolszczenia kozaków, chciano w nich widzieć przyjaciół a nie wrogów, a jak na przekorę najwydatniejsze historyczne sceny leżały w wojnach Nalewajki, Pauluka, Chmielnickiego, Paleja i Żeleźniaka. Były to w straszliwy sposób piękne i poetyczne obrazy krwi i mordów, namiętności i zapamiętania; męczarni i ofiar było tam tyle, że poeta nie miał potrzeby uciekać się do zmyśleń i skąd inąd czerwonej pożyczać farby…

Lecz wszystkie te wojny były to walki o niepodległość, nosiły cechę upartej chęci wyjarzmienia się z pod lackiej władzy. Jakże malować te obrazy? Kogo tu zamianować bohaterem i męczennikiem sprawy? Więc jedni, jak na przykład Zaleski, sięgali po za Kolijiwszczyznę i malowali czasy, gdy Ukraina i Polska na wspólne chodziły wyprawy pod mury Moskwy i Smoleńska, nad Dunaj i Cecorę; inni, jak naprzykład Goszczyński, nie mogąc zakryć prawdy, przerzucali się jawnie na stronę hajdamaków, a inni jeszcze, jak naprzykład Czajkowski, natworzyli nam kozaków-przyjaciół, co by duszę i ciało oddali za Lacha. Myśmy to wszystko przyjmowali za dobrą monetę, nie przesądzali kwestyi głębiej i koniec końców poetyzowali dziadów a w skórę bili rodzoniuteńkich wnuków»

[Що вся ця апологія (?) козаччини пройшла без найменшого усвідомлення народу, предків якого опоетизовано так щедро і з розмахом. Цікаво відзначити, що цей народ не тільки був чужий тому інтелектуальному рухові, але був зведений до найбільш прозаїчного стану кріпака, був трактований як чернь, діставав батоги на стайні, служив сторожем по шинках, відбував повинності підданого, чистив чоботи або подавав страви якраз тоді, коли по прямій лінії предків його поетизували наші письменники, а шляхта в салонах захоплювалася цими творами.

Обгорнутий у рожеву обкладинку Глюксберга чи Завадського (віленський книгар) козак мав вигляд поетичної фігури, відігравав певну роль в історії і романсах, відомий був польській аристократії, і найніжніша ручка не однієї української красуні з почуттям насолоди гладила в уяві його чорні вуса, коли по суті єдине, що випало на його делю, це цілковите ігнорування того племені і його моральне знищення.

Якось все це здавалося нам природним, і ніхто не побачив цієї кричущої суперечності, ніхто не порівнював Сірків, Нечаїв, Тарасів, Некрасів, Наливайків, Небаб з тими Грицьками, Іванами, Кузьмами, Миколами, які мили нам тарілки, рубали дрова і вивозили гній з обори.

Більш того: вони самі не знали про свою славу, розголошену в книжках. Через посередництво баб і покоївок забирали в них найкращі легенди, найзворушливіші думи; на основі одних складали балади і повісті, інші клали на ноти, але розрив між шляхтою і черню тримався міцно і був величезним. Не скажу, щоб шляхту відзначало навмисне бажання погорджувати і зневажати, але вкоренилася своєрідна кастова різниця, і вона повела обидва стани різними дорогами, так що вони ніяк не могли об’єднатися в моральний союз.

Той, хто не знає цього суспільного факту, а хоче створити собі уявлення про українців з нашої поезії, мав би прийти до висновку, що ми є суспільством, яке грунтується на багатій героїчній народній поезії, але ніколи не подумав би, що ми ставимося до цього народу, як американські плантатори до негрів, хоч таке ставлення, на перший погляд, здавалось би більш правдоподібним.

Крім цього ненормального становища, було інше, записане кров’ю на сторінках історії, яке становить не для одного україно-мана перешкоду, об яку розбивалися великі таланти, як запорізькі чайки на дніпрових порогах. Відчувалася моральна потреба спольщення козаків, хотілося в них бачити друзів, а не ворогів, однак, як на зло, найвидатніші історичні сцени відбувалися у війнах Наливайка, Павлюка, Хмельницького, Палія і Залізняка. Це були жахливо прекрасні і поетичні картини крові і катувань, пристрастей і безумства; мук і жертв було там стільки, що поет не мав потреби вдаватися до домислу і звідкілясь позичати червоної фарби…

Однак усі ці війни були боротьбою за незалежність, їх характеризувало вперте бажання визволитися з-під ярма ляської влади. Як же малювати такі образи? Кого визнати героєм і мучеником за справу? Отже одні, як, наприклад, Залеський, сягали поза Коліївщину і змальовували часи, коли Україна і Польща робили спільні походи під мури Москви і Смоленська, над Дунай і під Цецору; інші, як, наприклад, Гощинський, не могли сховати правди, явно ставали на бік гайдамаків, ще інші, як, наприклад, Чайковський, натворили нам козаків-друзів, які б душу і тіло віддали за ляха. Ми все це приймали за чисту монету, не вникали в питання глибше і кінець кінцем поетизували дідів і давали перцю ріднесеньким онукам (польськ.). – Ред.]

Я не міг собі відмовити приємності навести дослівно весь сей довгий уступ, по моїй думці, найкращу і найдосаднішу критику цілої т[ак] зв[аної] української школи в польській літературі, написану польським шляхтичем і патріотом.

Далі автор розповідає побіжно про перші початки української літератури за Дніпром і її зміст відтоді, коли вона скріпилася «potężnymi talentami Osnowianenka, Maksymowicza, Gogola, Czużbińskiego, Szewczenka, Kostomarowa i Kuleszy». В 1840-их роках плани і наміри українців з обсягу артистичного перейшли далі, і от

«w r. 1846 dowiedzieliśmy się nagle, że kibitki moskiewskie pozabierały Kostomarowa, Kuleszę i Szewczenka, moskal powtrącał ich do kazematów, ale śledztwo o jakimś spisku ciągnął w największej tajemnicy. Zbytecznym byłoby dodawać (і було б цілковитою неправдою, додамо ми), że równocześnie z tą katastrofą wzbroniono drukować książki w małoruskim języku і od tej daty literacki pierwiosnek Małorusi, ścięty północnym wiatrem, żyć przestał.

[У 1846 р. ми раптом довідалися, що московські кибитки позабирали Костомарова, Куліша і Шевченка, москаль кинув їх до казематів, але слідство про якусь змову велось у найбільшій таємниці. Зайвим було б додавати… що одночасно з цією катастрофою заборонено друкувати книжки малоруською мовою і від тієї дати літературний пролісок Малоросії, стятий північним вітром, жити перестав (польськ.). – Ред.]

Далі підносить автор, що українські письменники, думаючи про самостійність України, почали від того, що виступили ворожо проти поляків.

«Równocześnie kiedyśmy wysławiali kozaków i Ukrainę, oni za Dnieprem przeklinali Unię, a z nią Lachów i Żydów».

[Саме в той час, коли ми славили козаків і Україну, вони за Дніпром проклинали унію, а з нею ляхів і євреїв (польськ.). – Ред.]

А тим часом дідичі на лівім боці Дніпра помосковщені і здеморалізовані далеко більше, ніж на правім, а тим-то й стан народу там гірший.

«Niepodobieństwem jest, żeby tacy pisarze, jak Kulesz, Kostomarów, Szewczenko nie widzieli tego stanu rzeczy, i bodaj czy nie szlachetne współczucie dla tego ciemiężonego ludu podało im myśl wyzwolenia go z pod władzy panów.

Kulesz wzdłuż i poprzek przeszedł Ukrainę, zbierał podania, skazki, rozkopywał mogiły, przerysowywał stare cerkwie, bratał się z ludem, przebrany w świtę prostą, siadywał z nim w karczmie i w chacie i poznał doskonale dobre i złe jego strony, zbadał go jak nikt dotąd pod względem języka, obyczajów i charakteru, dowodem czego mogą służyć dwa tomy wydane przez niego niedawno pod tytułem «Notatki o południowej Rusi».

Szewczenko chodził też pomiędzy ludem, bratał się z nim, pił w karczmach, ale bardziej sam był poetą jak zbieraczem, więcej rozsypał myśli pomiędzy lud, niż zebrał od niego i wcielił do książki. Jego poezye pisane są wybornym i czystym językiem ukraińskim, noszą wysoką cechę narodowości, są często za gwałtowne, za rozpaczliwe, za hajdamackie. W tych, które mógł drukować, rżnął on Lachów i Żydów, w tych, których nie mógł, rżnął nadto pomieszczyków, moskali i cara. Widocznie marzył o wyzwoleniu się Ukrainy i samobytnem jej życiu i przesiąkł cały zasadą bezwarunkowej swobody i równości.

Wstępując do karczem i przy czarce bratając się z ludem, mówił mu, że starszyzna moskiewska dla tego trzyma ich za czupryny, że nie rozumieją swej siły i że tak będzie dopóty, dopóki oni będą tak durni i płochliwi jak owce.

Dla tem oczywistszego przekonania ich o potędze zbiorowej ludu, o znaczeniu przeważnem gromady dobywał z kieszeni garść pszenicy i biorąc z niej ziarnko po ziarnku układał je na stole, nazywając każde carem, księciem, grafem i jenerałem, sprawnikiem; za szeregami temi dodawał długi szereg pomniejszych siepaków policyjnych i pomieszczyków, a gdy tak rozkłasyfikował i ułożył całą starszyznę, brał potem w dłoń pełną garść pszenicy i mówił: «Oto jest starszyzna, a oto lud; teraz widzicie wyraźnie, gdzie car, gdzie jenerał, gdzie siepaka i pomieszczyk. No, patrzcież, gdzie oni teraz?» I to rzekłszy, garść pszenicy ciskał na owe szeregi starszyzny. Chłopi dziwili się bardzo (?), że w kupie nikogo ze starszyzny odszukać nie mogli»

[Неможливо було б, щоб такі письменники, як Куліш, Костомаров, Шевченко, не бачили такого становища, і чи не благородне співчуття до цього пригнобленого народу навело їх на думку визволити його з-під влади панів.

Куліш вздовж і впоперек пройшов Україну, збирав легенди, казки, розкопував могили, перемальовував старі церкви, братався з народом, перебраний у просту свиту, сидів з ним у шинку і в хаті та прекрасно пізнав його добрі і погані сторони. Він дослідив як ніхто до того часу його мову, звичаї і характер, свідченням чого можуть бути два томи, які він видав недавно під назвою «Записки о Южной Руси».

Шевченко теж ходив між людьми, братався з народом, пив у шинках, але сам був радше поетом, ніж збирачем, більше думок розсипав поміж народом, ніж зібрав од нього і втілив у книжку. Його поезії написані добірною і чистою українською мовою; вони глибоко національні, хоч часто надто різкі, надто відчайдушні і гайдамацькі. У тих, які він міг друкувати, різав ляхів і євреїв, а в тих, які не міг, різав ще й поміщиків, москалів і царя. Очевидно, він мріяв про визволення України та про самобутнє її життя і весь пройнявся ідеєю беззастережної свободи і рівності.

Заходячи до шинку і за чаркою братаючись з народом, він говорив йому, що московська старшина тому тримає людей за чуприну, що вони не розуміють своєї сили і що так триватиме доти, доки вони будуть такими дурними і полохливими, як вівці.

Для того, щоб наочно переконати їх у могутності згуртованого люду, показати значення переваги громади, він діставав з кишені жменю пшениці і, беручи з неї зернину за зерниною, укладав їх на столі, називаючи кожне чи то царем, чи князем, чи графом і генералом, справником; до цих рядів він додавав довгий ряд дрібніших – поліцейських посіпак і поміщиків, а коли так розкласифікував і розклав усю старшину, брав потім у долоню повну жменю пшениці і говорив: «Оце старшина, а це народ; тепер ви добре бачите, де цар, де генерал, де посіпаки і поміщик. Але дивіться, де вони тепер?» – І кажучи так, кидав жменю зерна на ті рядки начальства. Селяни дуже дивувалися (?), що в купі не могли відшукати нікого зі старшини (польськ.). – Ред.]

На сьому кінчу виписки з сеї інтересної статті, якій, очевидно, й паризькі її видавці признавали чимале значення, коли видали її також окремою відбиткою зі згаданого журналу.

Додамо ще тільки, що «Граматку» Кулішеву автор уважає зовсім не такою невинною, як дописуватель «Wiadomości Polskich». Принципіально вона антимосковська, бо писана з укритою думкою про політичну самостійність України, з такою самою думкою, на якій опираючися і поляки стараються «odbudować naszą prastarą Polskę, wydzierając ją z rąk Germanów i Waregów». Але «Граматка» також антипольська, коли говорить про розселення малорусів не то що поза Дніпром, але аж поза Карпати.

Tu się mimowolnie spotykamy, a raczej rozmijamy w trochę śmieszny sposób z p. Kuleszem. Bo kiedy on zachodzi od Dniepru aż pod Karpaty, my jednocześnie od Wisły zachodzimy aż za Dniepr i krzyżujemy się w tem wytykaniu granic. Oczywista, że ktoś z nas chodzi z geometrycznym łańcuchem po cudzym gruncie.

[Тут ми мимоволі сходимося, а радше розходимося в дещо смішний спосіб з п. Кулішем. Бо коли він заходить від Дніпра аж під Карпати, ми одночасно від Вісли заходимо аж за Дніпро і перехрещуємося в цьому позначенні границь. Звичайно, хтось з нас ходить з геометричним ланцюгом по чужому грунті (польськ.). – Ред.].

Далі автор доказує, що тільки в союзі з Польщею і то – характерно для співробітника демократичного журналу – в союзі з польською шляхтою Україна може надіятися кращої будущини.

Та по думці іншого, ще яркішого «демократа» польсько-українського, Зигмунта Мілковського (звісного повістяра Т. Т. Єжа), автор повищої статті задалеко посунувся у своїх концесіях для українського елемента. Чи поляки несли на Україну свою польськість, католицизм? Ні, вони несли свободу. Козацькі бунти – то була революція дичі против цивілізації. Українець, що пригорнеться до цивілізації і свободи, eo ipso стається поляком. Україна може бути тільки польською або варварською і дикою; полонізація – се властиво цивілізаційна місія поляків на Україні («Słow kilka o Rusi», в тім же журналі «Przegląd Rzeczy Polskich», Paryż, 1859, zesz. III, 10).

Як бачимо, в усіх отсих розмовах польських публіцистів багато є навчаючого, та багато й мимоволі комічного. Їм, мабуть, і не снилося, що один факт, такий, як знесення кріпацтва і визволення люду, відразу і назавсігди розіб’є їх мрії про Польщу до Дніпра і посуне її границі геть-геть поза Прип’ять і Сян.

Примітки

«Przegląd Rzeczy Polskich» – щомісячний демократичний журнал, виходив у Парижі (1857 – 1863).

Мерославський Людвіг (1814 – 1878) – польський політичний діяч, учасник польських визвольних повстань )830 – 1831 та 1863 – 1864 рр. Після 1863 р. жив у Франції, де написав велику працю «Повстання польського народу в 1830 і 1831 рр.»

Сірко Іван Дмитрович (? – 1680) – кошовий отаман Запорізької Січі, учасник народно-визвольної війни 1648 – 1654 рр.

Нечай Данило (? – 1651) – брацлавський полковник, один із організаторів національно-визвольного руху 1648 р. на Київщині.

Тарас – Федорович (Трясило) Тарас, керівник селянсько-козацького повстання проти шляхетської Польщі (середина XVII ст.), гетьман нереєстрових козаків.

Наливайко Северин (? – 1597) – керівник повстання селянства, козацтва та міської бідноти проти польських та українських феодалів (1594 – 1597). Страчений у Варшаві.

Небаба Мартин (? – 1651) – чернігівський полковник, один з українських військових діячів народно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. проти польської шляхти.

Павлюк (Бут) Павло Михнович (? – 1638) – гетьман нереєстрових козаків, керівник селянсько-козацького повстання 1637 р. проти польсько-шляхетського гніту. Страчений у Варшаві.

Палій (Гурко) Семен Пилипович (40-і роки XVII ст. – 1710) – фастівський (білоцерківський) полковник. В кінці XVII – на початку XVIII ст. – керівник визвольної боротьби селянства і козацтва Правобережної України проти шляхетської Польщі і татарсько-турецьких загарбників.

Залізняк Максим (на початку 40-х років XVIII ст. – ?) – запорізький козак, один з керівників національно-визвольної боротьби проти польської шляхти – Коліївщини.

Коліївщина – народно-визвольне антифеодальне повстання 1768 р. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту. Під впливом Коліївщини почалися селянські виступи в Галичині і Польщі.

Чужбинський (літературний псевдонім Афанасьева Олександра Степановича; 1816 – 1875) – український і російський етнограф і письменник ліберально-буржуазного напряму.

«Записки о Южной Руси» – збірник фольклорних і літературних творів та історичних матеріалів, виданий П. Кулішем у Петербурзі в 1856 – 1857 рр. у двох томах.

Мілковський Зигмунт (літературний псевдонім – Теодор Томаш Єж; 1824 – 1915) – польський письменник, учасник угорського повстання 1848 та польського національно-визвольного руху 1863 – 1864 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 217 – 224. Іван Франко Зібрання творів у п’ятидесяти томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 20.