«Інструкція для учителів руського люду» Ценглевича
Іван Франко
Ми навмисно лишили на боці ще один твір Ц[енглеви]ча, а власне його «Інструкцію для вчителів руського народу», написану по-руськи прозою, «також проти панщини». Сам Ц[енглеви]ч у своїй автобіографії нічого не говорить про її зміст; послухаймо, що про неї пише Саля (стор. 71 – 72).
«При арештуванні Ц[енглеви]ча в Деревлянах Золочівського повіту найдено при нім дуже вже зужитий зшиток, що містив «Інструкцію для вчителів руського народу», написану по-руськи, в своїм роді майстерно; в ній були вказані способи, як треба звільна доводити руських мужиків до ненависті против цісаря, дідичів і духовенства. Що пропагандисти демократичної науки особливо старалися підкопати довір’я руського народу до духовенства і малювали те духовенство яко знаряди неволі, підплачені цісарем, се був цікавий знак того, що серед руського духовенства, яке досі в революційних заходах брало участь нарівні з латинським, віднедавна мусив наступити зворот, що підняв проти нього гнів демократичних верховодів. Ценглевич звичайно цілими днями і ночами пробував серед мужиків в Деревлянах і околиці; його любили як приятеля народу; до крайової президії приходили доноси, де описувано його дар переконування мужиків, який мав бути такий сильний, що поривав і найрозважніших».
[В сім місці д. Саля трохи фантазує. Якби були прийшли такі доноси, то поліція, певно, була б арештувала Ценглевича, який, впрочім, пробував у Деревлянах яко ковальський челядник і працював у кузні.]
«Інструкція» Ц[енглеви]ча сильно ходила по руках. Поліція найшла її у Львові у надзорця фінансової сторожі Станіслава Цимборського, який дістав її від свого колишнього шкільного товариша Алойзія Доманського. Цимборський признався, що читав її кільком стражникам, скопіював її і екземпляри дав граничним стрільцям Мараморошеві і Гергерові. Граничний стрілець Стоковський одержав сю «Інструкцію» революційними письмами від Генріка Губіцького, сина дідича з Накваші (здається, що Ценглевич кохався в сестрі того Губіцького); Губіцький сказав, що більшу часть тих писань дістав від емісарія Мочульського».
Дивна річ, що невважаючи на таку популярність, ся «Інструкція» Ценглевича досі полишилася зовсім незвісною всім тим, хто писав про ті часи. Адже ж текст її був би важним документом для зрозуміння психології тих часів, для вияснення тих способів, якими тодішні пропагандисти бажали піддвигнути люд, та й ще, nota bene, пропагандисти польські – руський люд.
Мені здається, що я віднайшов ту «Інструкцію». Се маленький рукопис без титулової картки, зложений з 42 карток маленького формату, в шкіряній оправі, похожий на той, який Шевченко носив за халявою, писаний гарним почерком, дрібним письмом, польськими буквами, а підписаний датою «Lwów, 21 lipca 1840». Коли б се значило, що книжечка тоді була скомпонована, то, звісно, се промовляло би рішуче проти авторства Ценглевича. Але, правдоподібно, се дата переписання книжечки. Сам текст, уложений ламаною русько-польською мовою і бундючним, ніби біблійним стилем, дуже нагадує мову і стиль віршів Ценглевича. Рукопис находиться в бібліотеці Оссолінських ч. 2972 і поміщений в інвентарі під назвою «Listy ruskie».
Не прості се листи! Зміст рукопису складається з п’ятьох уступів, названих листами; по інтенції автора се «листи до миру, до людей, від віку тяжко працюючих і гнетених неволею царів і панів». Перший лист починається ось так:
«Приятелі! Був-єм в миру, бачив-єм його, якби велколюда, слабою ниткою спутаного, а котрий хтів бути вільним. Хтів бути накормленим, а не чув в собі сили до розірвання слабої нитки, котра го в’язала. Бачив-єм того велколюда учуняного, але ж на його очі закиняно чорну повлоку, щоби не бачив, де іти має і що робити. На остаток, як мимо заслони глянув і уздрів промінь світла, так довго перед очима його заслоняний, пішов на вандрівку. Але ж дороги не був свідомий, питався про теє ідучих, куди би міг зайти до щастя і вільності?»
В тій вандрівці здибав короля, та сей завів його в неволю, опутав, а після невдалої проби «велколюда», щоб отрясти кайдани, король враз зі своїми слугами-панами закував його в кайдани і вкинув до темного льоху.
Лист 2. Автор, бачачи се, вибирається в дорогу, щоб шукати помочі і поради «велколюда». Іде насамперед до панів, та ті, звісно, відправляють його з нічим.
Лист 3. Автор удається до попів і просить їх: «Рятуйте мир, бо є в неволі, і здоптані права, які їм Христос дав. Ходіть зі мною до крат вінзіння (sic!), зломимо запори, а мур рознесемо». Але попи зовсім не те сказали, чого автор надіявся.
[«Права науки Христа, – сказали вони, – то давні дії. Ми визнаємо нині права костела, котрі нам наказують слухати короля, панів і папи римського. Тії платять нам і тим продали-сьмо правду, а від них дістали-сьмо життя і добрий бит».]
Лист 4. Автор іде між вояків і порушує декого з них, але їх було мало.
Лист 5. Тільки під мужицькими стріхами автор находить щиру гостинність і співчуття для своєї думки – увільнити «велколюда». По сих листах слідує далеко довше вияснення їх алегоричного значення. Автор широко і з погляду історичного невірно вияснює початок народної неволі, а далі так каже про себе:
«Браття! Бачите з другого листа, що суть люди в нашім краю, суть то ляхи, що працюють для того (народного) щастя. Маймо надію! Але кількох, кільканастох того не зробить, тільки мусять до себе прибирати більше. Один з них, котрий написав тих 5 листів, шукав у світі почтивих людей, а там довідалисьмося, звідки можна мати надію».
Не вдаючися в дальший розбір сеї «Інструкції» [Я надрукував її вповні в «Житі і слові», т. IV, стор. 324 – 337, та тодішня ц[ісарсько]-к[оролівська] прокураторія сконфіскувала сей цікавий документ, боячись, мабуть, щоб кому ще тепер не заманулося пустити його між люд], наведемо її закінчення, що чей же пояснить отсю предовгу дигресію, яку ми зробили від легенди про пропаганду соціальної революції при помочі зерен на поле історії галицько-польських конспірацій.
[«Виставмо собі тільки царя на троні, а вколо нього міністри, князі, урядники і інші слуги, котрі запродали правду, і шпигуни, і некоторі пани, слуги і приятелі царські, а довкола всіх ми, браття, ми – мир! Ми люди угнетені, з приятелями, братами, апостолами нашими. Якби-сьмо всі крикнули: до меча! до коси! і до ножа! Якби-сьмо всі стиснулися докупи, що би їм там було всередині? О браття! Ми страшніші, як саме пекло! Трясеться цар перед нашою силою. Але ж тихо! Ще раз упоминаю: прийдуть до вас люди, може, знакомі ваші, будуть вас научати і читати слова мої. Вірте їм, научайте дальше знакомих, а коли ударить година, стануть всі, що воювали для вільності нашої. Крикнем: «Преч неволя царськая і панськая! І підемо за людьми, котрі нам всказують дорогу до щастя і вільності. Господи, допомагай! Амінь».]
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 241 – 244.