Каспер Ценглевич, його пісні

Іван Франко

Та найцікавіша для нас з того погляду була діяльність Каспра Ценглевича, і ми зупинимось трохи довше при тій фігурі [Дані виймаємо з його біографії, друкованої в «Gazecie Narodowej», 1886, № 227 – 233 («Kasper Cięglewicz, Żywot, prace i cierpienia»), доповнюючи їх оповіданням М. Саля]

Каспер Ценглевич походив з убогої польської шляхетської сім’ї, родився 6 січня 1807 в Городенці, кінчив гімназію в Самборі, а потім у Львові у домініканів. Перейшовши на Львівськім університеті дволітній (обов’язковий для всіх слухачів) курс філософії (рівнозначний з нинішніми сьомою і осьмою класами гімн[азії]), віддався студіям права, які й скінчив літом 1830 р. Просто з університету він пішов на судову практику до Самбора, відки ще того самого року його перенесено до Старого Міста.

Коли в падолисті 1830 р. вибухло в Варшаві польське повстання, Ценглевич в маю 1831 р. через Кольбушову перебрався за Віслу, що творила там австрійську границю, і в Варшаві вступив до кінної артилерії. По упадку повстання враз з недобитками корпуса Рожицького прийшов до великого князівства Краківського, де його інтерновано. А що тих повстанців, які призналися, що походять із Галичини, відставлювано цюпасом до місця їх приналежності (в тім самім корпусі був і пізніший історик Август Бельовський), Ценглевич сказав, що він конгресов’як. Його держали в арешті, чекаючи на російський конвой, але Ценглевич сам не хотів чекати і при помочі Юліана Горошкевича, перебраний в хлопську сорочку і полотнянку, втік з-під варти. Йому удалося перед урядом зовсім утаїти свою воєнну екскурсію і знов вернути на судову практику в Старім Місті.

В р. 1831 волинський емігрант Гнат Кульчинський, з яким Ценглевич познайомився в Ріпневі, заохотив його писати пісні для люду.

«U nas lud jest ruski, – говорив Кульчинський, – a więc dlań trzeba ruskiej poezyi, prostej, przystępnej dla pojęcia gminnego» [Народ у нас український, а тому для нього потрібна українська поезія, проста, доступна для народного розуміння (польськ.). – Ред].

Ценглевич оповідає про себе, що, вродившися на Русі, знав добре руську мову; його вірші, писані по-руськи, зовсім того не потверджують. Написав він їх небагато. «Против панщини, – пише в своїй автобіографії, – написав я руською мовою пісні: «Затужім», «Рекрутка», «Вандрівний», «Молитва», «Червон когут», – а надто прозою по-руськи «Інструкцію для вчителів руського народу», також против панщини. Сей реєстр в усякім разі неповний. В альманаху «Noworocznik demokratyczny, rok drugi», 1843, Paryż, стор. 298 – 304, надруковано три вірші Ценглевича, а між ними два не згадані в повищім реєстрі. Ті вірші – се «Затужім», «Знайте біду вашу» і «Косарі».

Надто в «Зорі» 1886 р. надрукував я з автографа Ценглевича його любовний віршик руський: «Неси мене, дуй, конику, чотирма вітрами!» Надрукована там же (з усної передачі) під іменем Ц[енглеви]ча пісенька «Орав мужик край дороги» (парафраза пісні народної, з антипольським вістрям), певно, не його роботи. Автор життєпису Ценглевича в «Gaz[ecie] Narodowej» так пише про ті вірші:

«Многі тямлять тільки враження того огню, тої непоборної сили, з якою Ценглевичеві вірші тягли уяву і духа до новочасних, скрайних ідей. Не були то твори штуки і не для пестощів форми писав їх автор; він радше кидав їх як революційні маніфести, як громи на утиски можних, підбурюючи до бунту проти неволі політичної і суспільної. Поет не входив у жодні компроміси, не зважав чутливо ні на які «народові властивості», що чесно понятим патріархалізмом лагодили неволю і гніт люду [Про сей патріархалізм читай: І. Заневич, Знесення панщини в Галичині, ч. 1, ст. 88 – 120]; малював його яркими фарбами, пересадно, не тільки як зле, але як дивовижне, огидливе, і не бачив нічого, крім брутальної сили для зламання насилля».

Та ми замість дальших характеристик наведемо виривки з тих віршів – нехай читач сам собі з них виробляє поняття про мову і характер поезії Ценглевича.

В пісні п[ід] заголовком «Затужім» читаємо:

Ой роле ж бідна, кервавизно моя,

Чому ти не моєю?

За тебе роблю, за тебе плачу,

Не зову тя своєю.

Панський лан щодень, тебе щотиждень

Гірким потом зливаю;

За тебе щорік, за тебе весь вік

Як віл в ярмо впрягаю.

За тебе мій отець, я ще молодець,

За тебе-сь ми мучили,

За тебе мій дід, за тебе мій прадід

Як воли все робили.

І я тягну, як віл, що но маю сил,

Ані тя відробити!

І подушне даю і плачу що маю, –

Ані тя відкупити.

Ой пане ж мій, пане, коли ж того стане,

Коли ж тому годі?

Пусти нас з панщини, пусти нас з данини,

Пусти нас в свободі!

Твердії каміні на зимної ріні

Та й сльозами пітніють;

І скали твердії, і скали зимнії

Здроями сльози ліють.

А ті то пани, чоловік як я,

А ніщо тя не взрушить!

Ти так матір мав, ти так груди ссав,

Сльоза тебе не скрутить!

Піт ся виливає, тіло розпадає

Аж до крові живої;

Від нужди нашої, від муки гіркої

Не зм’якнуть груди твої.

Панок люльку курив, чоло захмурив:

«Що ви хочете, хами?

З вашої панщини, з вашої данини

Ділюся з цісарями».

[Що пан не зідре, цісар забере

Нам, сиротам бідненьким;

Пани з нас кафтани, цісари сорочки

Друт з добитком ціленьким.]

Пропускаємо далі уступ про рекрутчину, а подаємо тільки закінчення сеї вірші, яке, особливо в Східній Галичині, де пан а поляк в розумінні люду – синоніми, мусило робити трохи чудне враження:

Ви-сьте, поляки, нашії свояки,

Билися з цісарями;

Ой ви ся били, щоби-сьмо віджили,

Сталися вам братами.

Ви нас від панів, ви від цісарів

Хотіли-сьте відбити;

Ви то панщину, ви здеранину

Хотіли-сьте згубити.

Вірша «Знайте біду вашу» написана складом коломийки:

Коби бути зазулицев,

До вас би-м, братоньки,

Крильми всюди від хатоньки

Летів до хатоньки.

Під віконцем на вербі би-м

Сім жалібно кував,

Вашу нужду як день та ніч

Ревно виплакував.

Коби-м вночі був місяцьом,

Проміньми в тихонці

До ваших би-м бідних ступав

Хат через віконці;

Став би-м вашу нужду в ухо

Через сон шептати,

І проміньми груди ваших

Дітей опасати.

У снах би-м їх учив, щоб вже

У колисці самі

Заплакали над собою

В біді і над вами.

Коби-м сонцем був яроньким,

Промінем тепленьким,

До серденька вам стрілив би-м,

Там ся перебив би-м;

І плачем би-м голубиним.

Заводив в серденька,

Як над мертвов матенькою

Заводжує донька.

Коби бути вашим тінем,

Ніс би-м вам у сліди,

Ніс би-м всюди перед вами

Образ вашої біди.

А той образ так кервавий,

Як Христос розп’ятий,

Що на крижу мусив гірко

За людей вмирати.

Коби-м був ваш ангел-сторож,

Вам би-м розум зливав,

Щось-те люди, не худоба,

У снах би-м вам співав.

Вам встаючи, лягаючи,

Небес голосами

Співав, що-сьте сини божі,

Ангелів братами.

Дня кождого і години,

І кождої хвилі

Вам казав би-м, що-сьте гром и

Нещасть си знадили.

Що властиво значить ся остатня стрічка, я не розумію. Може, ті «громи нещасть», які показані в пісні «Косарі», що мала співатися на нуту Падурового «Гей, козаче, в ім’я бога!» На сю нуту уложений був також Шашкевичів «» і друга вірша Ценглевича «Далі, браття, в руки коси!» Ось ті «Косарі»:

Загорів світ. Миру! миру!

На чарняву ручу час!

Дзвін посмертний царів, панів

Застогнав вічний раз.

Хто від землі локоть взріс,

До кіс! До кіс! До кіс!

Задудніють степи, гори

Від вільності голоса;

Меч і огонь на ворогів,

Громи скличем з небеса.

Миру, встань, до щастя-сь взріс!

До кіс! До кіс! До кіс!

Нехай вічне пропаде,

Хто нам пута уковав,

Хто нам працю і доробок

Аж до тіла рабував!

Ну ж скатіну в огня стіс!

До кіс! До кіс! До кіс!

Де невинних лились сльози,

Ріки юхи потечуть,

Де бряжчали наші пута,

Списи, коси забряжчуть,

Світ закриє сталі ліс.

До кіс! До кіс! До кіс!

Годі більше панувати,

Кого мечем досягнем,

Кому пімсту за неволю,

Косу в груди заженем!

Далій, миру! Ворог біс

Помертвіє з блиску кіс!

Він в свободі з хлостов в руці

Тебе, миру, забував,

Бо-сь сам долю, вільність свою

Щастю його дарував.

Ну ж скаті ну в огня стіс!

До кіс! До кіс! До кіс!

Гура, миру! Синє небо

Голос щастя розіб’є!

Гори, степи задудніють,

Пекло страхом завиє!

Вільним будеш правом кіс!

До кіс! До кіс! До кіс!

Що ті криваві поклики не найшли відгомону серед руського люду, сьому причиною не була, певно, та безвладність та консервативність руського мужика, про яку говорить Ц[енглеви]чів біограф, а швидше те, що вірші Ц[енглеви]ча для руського мужика мусили бути задля своєї дико мішаної мови і фразеології зовсім темні, а поклик «до кіс!» не будив у нас ніяких косин’єрських традицій, а радше виглядав на невинне «а кіш! а кіш! а кіш!» Що се справді так, на се маємо доказ: ані одна з вищенаведених пісень не перейшла в уста нашого люду; та навіть та публіка, серед якої вони колись були популярні, заховала в пам’яті тільки «Косарів», та й то в усній традиції значно перероблених. Найпопулярнішою ще (звісно, також не серед мужиків) сталася його пісенька «Далій, браття», з якої тут також наведемо деякі куплети:

Далій, браття, в руки коси!

Лях нам красний приклад дав.

Вже вольності брнять голоси –

Довго русин, довго спав!

Далій, хлопці, на врага!

Гурра-га! Гурра-га!

Ми ся цілий день мозолим,

Ти податки від нас дреш;

Лиш як ми тут підголим,

То, плюгавий німче, вздреш.

Далій, хлопці і т. д.

Руська земля – наша мати,

А наш отець со небес;

Всі слов’яне суть нам брати,

Тільки німець то є пес.

Далій, хлопці і т. д.

Не забереш нас в рекрути,

Не поженеш в чужий край,

Бо ми вмієм коси кути, –

Утікай же, утікай!

Далій, хлопці і т. д.

Лях нам хоче братом бути,

З ляхом, браття, з ляхом враз!

А не буде навіть чути,

Що пси-німці були в нас.

Далій, хлопці і т. д.

Найцікавіше в тій пісні місце, де автор покликається до слов’янського почуття русинів. Як на іронію, власне сей куплет увійшов у склад руської, криваво антипольської пісні, яку в 1848 році в часі розрухів хтось зложив і розширював між руським людом в Самбірськім повіті.

Ось деякі куплети сеї переробки, яку я найшов між паперами Йосифа Левицького в бібліотеці Народного дому у Львові (передаю їх руськими буквами, оригінал писаний латинкою):

Руська земля наша мати,

Отець наш на небесах,

І мазури наші брати,

Токмо оден лях єсть враг.

Нехай ляхи погуляють,

Ми о тое не дбаєм,

Доки спокій заховають,

Того од них жадаєм.

Не возьмете нас в рекрути,

Бо ми вмієм коси кути,

А не дамо ся здурити,

Цісаронька опустити,

Страшать ляхи нас рушницьов,

Ми ся того не боїм.

Спалим двори со пшеницьов,

Ми пардону не даєм.

Єдна кропля крові руськой,

Тисяч ляхів відповість і т. д.

Внизу під сею пісенькою дописано: «Diaconibus Circuli Samboriensis. Proszu поправити для народу».

Лишаю на боці інші пісні Ценглевича, з яких часть досі не публікована, певно задля їх антипанської та антинімецької тенденції.

[У мене є текст невеличкої пісеньки, що починається словами «Доки німець псами їхав», списаний для мене з усної традиції пок[ійним] Щ. Дашинським (братом посла). Надто маю відомість, що копії деяких пісень Ц[енглеви]ча, як ось «Червон когут» та «Вандрівний», находяться в бібліотеці музею Дідушицьких у Львові.]

«Кожна з тих пісень, – каже справедливо його біограф, – була втих часах готовою державною зрадою. Про їх друкування не могло бути ані мови, та вони ходили по краю в численних відписах. Гарячі патріоти переписували їх по ночах дрібненьким письмом, воронячими перами, на малих карточках, щоб їх якнайлегше перевозити в сховках. Многі замість зрадливого паперу повірювали їх нехибній пам’яті, і таким способом вони ширилися в тодішніх патріотичних кружках».

Про дальшу долю Ценглевича скажемо коротко. Відбувши в Старім Місті судово-цивільну практику, він перейшов до Самбора на практику судово-кримінальну і був там від 1833 до 34 р. Там впливав на гімназіальну молодіж в дусі своїх тодішніх поглядів. Коли 1834 р. виїхав до Львова, молодіж та під проводом Михайла Попеля утворила революційний зв’язок. Хлопців поарештовано в р. 1837, а з ними Ц[енглеви]ча, та сей здужав, знов при помочі Горошкевича, втекти з поліційного арешту у Львові.

«Jako pieśniarz czerwonoruski» він пішов тепер між люд і вештався майже цілий рік по краю. Дуже жаль, що про сю свою вандрівку в своїй автобіографії він не згадує ані словом. Видно, що його діяльність між людом зовсім не підходила під його пізніші польсько-патріотичні, а навіть шовіністичні погляди, що панують в тій автобіографії. Зловлений 30 гр[удня] 1838 р. він був засуджений на 20 літ тюрми в кріпості і вийшов на волю аж в р. 1848.

Разом з польськими делегатами був яко відпоручник «Руського собора» на слов’янськім з’їзді у Празі, де завзято виступав проти русинів. В тім році він опублікував цілий ряд віршів і статей під псевдонімами «Baltazar Szczucki», «Iwan Kawećkyj, kowal z Towmacza», «Pielgrzym Bazyli». Розбір усіх тих творів не входить у програму сеї статті. Від 1848 р. щез Ценглевич зовсім з поля публічного життя. Вмер у серпні 1886 р.

Примітки

«Gazeta Narodowa» – польська газета, виходила у Львові в 1862 – 1915 рр. Спочатку мала ліберально-демократичний напрям, згодом перейшла на консервативні позиції.

Сей реєстр в усякім разі неповний. – Всі названі в цій статті вірші К. Ценглевича, переписані І. Франком польською транслітерацією, зберігаються в його архіві (ф. 3, №№ 2184, 194 та 1985).

Заневич Іван – один із псевдонімів Терлецького Остапа Степановича (1850 – 1902), українського публіциста, літературознавця та громадського діяча революційно-демократичного напряму.

Падура Тимко (1801 – 1871) – . Писав здебільшого українською мовою, але польською транслітерацією.

Попель Михайло – польський громадський діяч у Галичині. У 1848 р. – посол до австрійського парламенту, потім до галицького сейму, автор агітаційної поеми «Русин на празнику».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 233 – 241.